Айрис Мердок – Чорний принц (страница 71)

— Ми ніде не житимемо.

— Що ти маєш на увазі?

— Просто не житимемо. У нас немає майбутнього. Нам доведеться завжди їхати в цій машині. Ось і все, що нам залишається.

— Не кажи такого, це неправда. Дивись, я купила цільнозерновий хліб, зубну пасту й совок для сміття.

— Так. Це дивовижно. Але все це — наче скам’янілості, про які релігійні люди думають, що Бог поклав їх там, коли створював землю за чотири тисячі років до Різдва Христового, аби в нас виникла ілюзія минулого.

— Не розумію.

— У нас є лише ілюзія майбутнього.

— Це нечестиві слова, вони зраджують кохання.

— Наше кохання за своєю природою — замкнута система. Воно саме по собі завершене. У ньому не буває випадковостей, у нього немає продовження.

— Будь ласка, не висловлюйся так абстрактно, це один зі способів збрехати.

— Можливо. Але не існує мови, якою ми могли б оповідати правду про себе, Джуліан.

— Ну, у мене є. Я збираюся побратися з тобою. Ти напишеш видатну книжку. Я спробую написати видатну книжку.

— Ти справді віриш у це?

— Так. Бредлі, ти мучиш мене і, схоже, навмисно.

— Напевно. Я відчуваю такий зв’язок із тобою! Я — і є ти. Я мушу розворушити тебе трохи, навіть завдати болю, щоб зрозуміти тебе сповна.

— Тоді завдай мені болю. Я з радістю знесу це, якщо воно не виходитиме за межі нашої безпеки.

— Ох, нічого за них не виходить. У тому-то й біда.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, коли кажеш «не виходить». Але мені здається, що ти говориш так, наче все це — ілюзія, наче ти збираєшся покинути мене.

— Гадаю, і справді можна так подумати.

— Але ми щойно знайшли одне одного.

— Джуліан, ми знайшли одне одного мільйони років тому.

— Так-так, я знаю. Мені теж так здається, але насправді, у нашій реальності, від зустрічі в Ковент-Ґардені минуло лише два дні.

— Я подумаю про це.

— Гаразд, подумай як слід. Бредлі, ти не можеш покинути мене; що за дурниці ти верзеш?

— Ні, я не можу покинути тебе, моя дорогенька, але ти можеш покинути мене. Я не кажу, що сумніваюся у твоєму коханні. Просто хай би яке диво створило нас — воно ж автоматично нас зруйнує. Ми створені для того, щоб зруйнуватися, усе це — щоб розтрощити нас.

— Я не дозволю тобі казати такого. Я втримаю тебе й своїм коханням змушу змовкнути.

— Обережно! Досить складно їздити в такому освітленні.

— Чи не зупинишся на хвилинку?

— Ні.

— Ти справді гадаєш, що я зможу покинути тебе?

— Sub specie aetemitatis[113], так. Ти вже це зробила.

— Ти ж знаєш, що я не розумію латини.

— Шкода, що ти так занедбала свою освіту.

— Бредлі, я розгніваюся на тебе.

— От ми вже й сваримося. Відвезти тебе назад до Ілінґу?

— Ти навмисно завдаєш мені болю та псуєш усе.

— У мене не надто гарний характер. Колись ти вивчиш мене.

— Я й так тебе вже знаю. Уздовж і впоперек.

— Знаєш і не знаєш.

— Ти сумніваєшся в моєму коханні?

— Я боюся богів.

— А я нічого не боюся.

— Досконалість — це постійний розпач. Постійний розпач. Час тут ні до чого.

— Ти відчуваєш розпач, отже, сумніваєшся в моєму коханні.

— Можливо.

— Можеш, будь ласка, зупинитися?

— Ні.

— Що ж зробити, аби довести, що безмежно кохаю тебе?

— Не думаю, що тут можна щось зробити.

— Я вистрибну з машини.

— Не будь дурненькою.

— Вистрибну.

І наступної миті вона так і вчинила.

Пролунав звук, схожий на маленький вибух, — подув вітру, — і її вже не було поруч зі мною. Двері розчахнулися, клацнули, захиталися й знову затраснулися. Сидіння обіч мене було порожнім. Машина виїхала на трав’янисте узбіччя й зупинилася.

Я озирнувся й побачив її в присмерку — темна нерухома купа біля краю дороги.

У моєму житті були жахливі миті. Багато з них трапилися вже після цієї. Але, озираючись у минуле, можна сказати, що ця була найчарівнішою, найчистішою та найжорстокішою.

Задихаючись від жаху й болю, я виліз із машини та побіг назад. Дорога була порожньою і тихою, повітря повнилося атомами синяви, яка темнішала й заважала щось побачити.

Ох, бідолашна крихкість людського тіла, вразливість яєчної шкаралупи. Як цьому ненадійному механізмові з плоті, кісток і крові, який так легко зруйнувати, удається вижити на планеті серед твердих поверхонь і немилосердної вбивчої гравітації? Я почув, як хруснуло та впало на дорогу її тіло.

Головою Джуліан лежала в траві, а підібганими ногами — на узбіччі. Мить тиші, коли я підійшов до неї, була найжахливішою. Я вкляк поряд із коханою, голосно стогнучи й не наважуючись доторкнутися чи поворухнути її, можливо, жахливо ушкоджене тіло. Чи при тямі вона, чи не закричить за мить від болю? Мої руки ширяли над нею з клятою трагічною безпомічністю. Тепер я невміло вивчав поглядом це нерухоме розкидане тіло, не наважуючись навіть обійняти його своїми руками, і майбутнє моє стало зовсім іншим.

А потім Джуліан озвалася:

— Вибач, Бредлі.

— Ти сильно побилася? — запитав я скрипучим захеканим голосом.

— Не… думаю… що…

Потім вона сіла та обійняла мене за шию.

— Ох, Джуліан, обережніше, з тобою все гаразд? Нічого не зламала?