Айрис Мердок – Чорний принц (страница 70)
— Що ви утнули?
— Сказав, наче гадаю, що бачив вас із Джуліан поблизу шинку на Шефтсбері-авеню. Сказав, що знаю: ви там завсідник, — і він кинувся туди, але невдовзі повернеться.
— Він вам сказав?..
— Він сказав Крістіан, а вона сказала мені. Кріс тішиться із цього, наче божевільна.
— Френсісе, послухайте. Сьогодні ми з Джуліан поїдемо геть. Я хочу, щоб ви залишилися з Прісциллою тут або в Ноттінґ-Гілл, як їй заманеться. Ось чек на значну суму, і я дам вам іще.
— Ти ба, дякую! Куди ви збираєтесь?
— Не має значення. Я час від часу телефонуватиму вам, щоб дізнатися, як справи в Прісцилли. Дякую за допомогу. А тепер мушу спакувати кілька речей і забратися звідси.
— Бреде, дивіться. Я приніс її назад. Боюся, тепер вона геть поламана. Я хотів випрямити ногу й відламав її. — Він запхав мені щось у долоню. Це була маленька бронзова статуетка пані на водяному буйволі.
Ми повернулися до квартири. Я зачинив парадні двері на засувку та пристукнув дверима помешкання. У квартирі лунав хриплий вереск. Це свистів електричний чайник, повідомляючи, що вода кипить.
— Френсісе, чи не приготуєте чай?
Я побіг до спальні й покидав одяг у валізу, а потім повернувся до вітальні.
Сестра сиділа, випроставшись, і мала наляканий вигляд.
— Що це шумить?
— Чайник.
— А хто там?
— Усього-на-всього Френсіс. Він залишиться з тобою, я мушу їхати.
— Коли ти повернешся? Ти ж не їдеш далеко, на кілька днів?
— Поки не впевнений. Я зателефоную.
— Ох, Бредлі, будь ласочка, не залишай мене. Я така налякана, мене тепер усе лякає, мені так страшно вночі. Ти мій брат, я знаю, що ти доглядатимеш мене й не покинеш на чужих людей. Я не знаю, що маю робити, а ти єдина людина, з якою я можу поговорити. Думаю, я поки що не ходитиму до юриста. Не знаю, як учинити з Роджером. Ох, краще б я ніколи не йшла від нього, я хочу до Роджера — Роджер пожалів би мене, якби побачив зараз.
— У всякому разі, тут є давній друг, — радісно сказав я й поклав їй на коліна статуетку. Сестра інстинктивно стиснула ноги, і статуетка впала на підлогу.
— Тепер вона зламана, — зауважила Прісцилла.
— Так, Френсіс хотів її полагодити й зламав.
Я підняв статуетку. Передня буйволова нога нерівно відірвалася від тіла. Я поклав його на бік у лаковану шафку.
— Вона тепер зовсім поламана. Ох, як сумно, як сумно…
— Прісцилло, припини!
— Ох, Божечко, я справді хочу до Роджера. Роджер був моїм, ми належали одне одному: він був моїм, а я його.
— Не верзи дурниць, Прісцилло. Роджер — це вже минуле.
— Я хочу, щоб ти пішов до Роджера й сказав, що мені
шкода.
— Стовідсотково ні!
— Я хочу до Роджера, любого Роджера, я хочу до нього…
Я спробував поцілувати її, принаймні нахилив обличчя до темної брудної смужки сивого волосся, та коли наблизився, вона смикнула головою й боляче вдарила мене в щелепу.
— На все добре, Прісцилло. Я зателефоную.
— Ох, не йди, не залишай мене, будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка…
Я вже був біля дверей. Вона пильно дивилася на мене, а в очах набрякали рясні повільні сльози, червоний мокрий рот жадібно хапав повітря. Я відвернувся від неї. Френсіс щойно прийшов із кухні з чайною тацею. Я відсалютував йому, вибіг із будинку й перетнув подвір’я. Діставшись його краю, зупинився та обережно визирнув з-за рогу.
Арнольд і Крістіан щойно вийшли з таксі десь за сто метрів від мене. Баффін розраховувався з водієм. Крістіан помітила мене. Вона одразу посунулася, повернувшись спиною й затуляючи мене від Арнольда.
Я пірнув назад на подвір’я. Там, де двір виходить на вулицю, є крихітна щілина проходу — ось у неї я й утиснувся й майже тієї ж секунди побачив, як стрімко пробіг повз мене Арнольд із закарбованим на обличчі виразом стурбованості й рішучості. Крістіан ішла за ним значно повільніше, її погляд допитливо роззирався. Вона знову помітила мене та зробила жест, сповнений східної хтивості, якогось вдоволеного чуттєвого поклоніння: звела руки долонями догори, а потім опустила їх хвилеподібними рухами, наче балерина. Вона не зупинилася. Я почекав іще трохи й вийшов з укриття.
Арнольд зник у помешканні. Крістіан і досі стояла за порогом та озиралася назад. Я опустив валізу на землю, притис обидва кулаки до чола, а потім простягнув руки в її напрямку. Колишня дружина помахала мені: рука тендітно стріпонулася, наче хтось відпливав на кораблі. Потім вона зайшла до будинку слідом за Баффіном. Я вибіг на Шарлотта-стрит, перехопив таксі, у якому вони приїхали, і воно повезло мене до Джуліан.
Частина третя
Вона так насолоджувалася нашими закупами. Вона керувала ними. Сміливо обирала їжу, миючі й косметичні засоби, усе для кухні. Купила навіть гарненький синій совок для сміття й щітку, розмальовану квіточками. І фартух. І капелюх від сонця. Ми завантажили все у винайняту автівку. Якесь пророче передчуття змусило мене зберегти водійські права. Але після стількох років без автомобіля кермував я обережно.
Уже п’ята година пополудні того самого дня, і ми були у віддаленому від Лондона селі, а машину припаркували перед вікнами сільської крамнички. Між бруківкою росла трава, і сонце, що вже сідало, дарувало кожній травинці свій окремий невеличкий коричневий затінок. Попереду на нас досі чекав чималий шлях.
Дивлячись на Джуліан, яка грала роль домогосподині так природно й заклопотано та віддавала мені накази, наче ми вже були одружені кілька років, я втратив розум від радості. Але своє захоплення доводилося стримувати, щоб не засоромити дівчинку. Я купив хересу й іншого вина, адже саме так роблять закохані пари, але знав, що постійно п’янітиму від самого лише задоволення. Часом мені хотілося побути на самоті, щоб обміркувати все, що сталося. Проїхавши трохи далі, зупинився, щоб забігти до лісу, і там, роздивляючись під ногами хрещатий «лінолеум» із соснових голок, зарості пухнастого моху між корінням дерев і кілька зірочок польових курячих очок[111], я відчув себе великим поетом. Ці дрібниці поставали переді мною, мов реальне уособлення чогось резонансного й величного: історій, екстазів і сліз.
Находили сутінки, і ми мовчки їхали вздовж доріг між пишних від білого цвіту каштанів і розсипчастої великої амії[112]. Можливість везти свою кохану в автівці дарує особливе відчуття володіння — машина вібрує під твоїм керівництвом і стає твоїм славним продовженням, могутньо обіймаючи того, хто сидить поруч із тобою, кого ти бачиш краєм ока. Час від часу моя ліва рука шукала її праву руку. Часом її рука із сором’язливою обачністю торкалася мого коліна. Подекуди Джуліан сідала впівоберта й роздивлялася мене, змушуючи всміхатися, наче квіти, що радіють сонцю, хоча я й не відводив очей від дороги попереду.
Людське щастя лише зрідка, за найкращих умов, буває абсолютно безхмарним, а нічим не затьмарене щастя навіть лякає. Тієї миті моє щастя, хоча й надзвичайно насичене, уже не можна було назвати нічим не затьмареним, і в імлі тієї божевільної радості (наприклад, коли я спостерігав, як Джуліан купує щітку й совочок) уже незабаром я знову став страждати від страху й душевних мук. Звісно, вони стосувалися мстивого Арнольда, обуреної Рейчел, жалюгідної Прісцилли. А ще химерного й курйозного факту, що я збрехав про свій вік. До того ж над нашим найближчим майбутнім майорів величезний знак питання. Але тепер, коли я був разом із Джуліан, нічні жахіття перетворилися на звичайнісінькі проблеми. Уже скоро ми залишимося на самоті, я розповім усе коханій, а вона буде справедливим суддею. Коли ти кохаєш і тебе кохають, навіть найсерйозніші труднощі (хоча, безумовно, часом це лише ілюзія) видаються незначними й геть безглуздими. Я не відчував страху (навіть найпересічнішого), що нас викриють. Ми заховаємося. Ніхто не знає про це місце, адже я ні з ким не ділився своїми планами.
Поки я їхав у надзвичайно синіх сутінках між огрядними квітучими каштановими деревами й бачив над ячмінним полем, що й досі ловило останні сонячні промені, повний місяць, схожий на тарілку вершків «Джерсі крім», мене турбували два питання: одне — безкрайнє й космічне, а друге — жахливо конкретне. Космічна проблема полягала в тому, що я, без жодного зв’язку зі своїми роздумами про те, що може статися, відчував, що неодмінно втрачу Джуліан. Тепер я не сумнівався, що вона кохає мене. А втім, відчував такий цілковитий розпач, наче ми кохали одне одного тисячу років і були приречені стомитися від чогось настільки довершеного. Я блискавкою ширяв над планетою і, облетівши навколо цілої галактики, наступної миті повертався, задихаючись від розпачу. Ті, що кохали, зрозуміють мене. Від страху в мене паморочилося в голові. Безперервність часу та простору закрутилася велетенською петлею, і ми з Джуліан, узявшись за руки, тримали її кінці. Усе це вже відбувалося раніше, імовірно, мільйони разів і саме тому вже було приреченим. Більше не існувало звичайного майбутнього, лише шалене жахливе теперішнє, що завдавало страждань. Майбутнє мечем протинало теперішнє. І ми вже — навіть торкаючись устами й дивлячись одне одному в очі — глибоко загрузли в майбутніх жахіттях. А ще я переймався роздумами про те, що ми дістанемося «Патари» і я спробую кохатися із Джуліан. А що, як у мене нічого не вийде?
Так ми й засперечалися.
— Ти забагато думаєш, Бредлі, я бачу це. Ми вирішимо всі проблеми. Прісцилла житиме з нами.