Айрис Мердок – Чорний принц (страница 69)

— Ти спала?

— Найсмішніше, що спала. Я думала, що цілу ніч не стулятиму повік, уявляла, як не сплю й розмірковую, навіть майже сподівалася на це, але сон зморив мене, я занурилася в несвідомість і навіть роздягнутися не змогла, наче мозок упав у забуття, він мусив відпочити. А потім, уранці, вони стали вдавати, що я хвора, проводжати мене до вбиральні, приносити таці з їжею і таке інше. Це було огидно й чомусь лякало. Тато сказав, що я мушу відпочити і що сьогодні ввечері ми поїдемо з Лондона, а потім пішов кудись. Гадаю, він пішов до телефонної будки на розі, щоб зателефонувати, аби мама не чула; він частенько так робить, тим паче вчора, розлютившись, він вирвав зі стіни телефонний дріт. Ну, тоді я вже вдяглася й шукала свою ташечку, але вони забрали її; коли я почула, що він пішов, я посмикала двері, але вони, звісно, були замкнені, погукала маму, але вона не відчинила їх, і тоді я кóпнула тацю зі сніданком, яка стояла просто на підлозі. Ви колись копали ногою варене яйце? Коли я побачила, як воно злетіло в повітря, подумалося, що точно таке зараз відбувається й з усім іншим, але це було некумедно. І тоді я крикнула мамі, що, якщо вона негайно не відчинить двері, вистрибну у вікно, і я б справді так учинила; врешті-решт вона відчинила їх, я зійшла вниз сходами, а вона бігцем задкувала переді мною. Це було абсурдно й по-справжньому дивно. А діставшись до вхідних дверей, я виявила, що вони теж замкнені на ключ. І весь цей час мама говорила зі мною, благала й перепрошувала; це було так жалюгідно, я ніколи не чула раніше, щоб вона так розмовляла, наче вона по-справжньому стара. Я нічого не відповіла та промаршувала в садок, а вона бігла за мною; я спробувала бічну хвіртку, але й та була замкнена, тоді я побігла в сад, вилізла на вершечок загорожі — ви ж пам’ятаєте, ці паркани досить високі, сама не знаю, як мені це вдалося, — і зістрибнула в сусідський сад. Я чула, як борсається та кличе мене мама, — звісно ж, вона не могла перелізти, бо загладка для цього, — вона залізла на ящик, і ми дивилися одна на одну, а її обличчя було таке дивне: вона мала такий здивований вигляд, наче людина, якій щойно простріляли ногу, мені навіть на хвилинку стало її шкода. А потім я побігла через садок і перелізла наступний паркан, який уже не був такий високий, а потім бігла і бігла між якимись гаражами й не могла знайти телефон-автомат, який працював би, і врешті знайшла, подзвонила вам — і ось я тут.

— Джуліан, я почуваюся так жахливо, це я винен. Я радий, що тобі стало шкода матір. Ти не мусиш ненавидіти їх, але мусиш пожаліти. У чомусь вони мають рацію, а ми ні…

— Відтоді, коли вони замкнули двері, я почуваюся монстром. Але я була щасливим монстром. Іноді доводиться стати чудовиськом, аби вижити. Я й так уже достатньо доросла, щоб збагнути це.

— Ти втекла та прийшла до мене…

— Я подряпала ногу об паркан. Вона вся гаряча. Торкніться. — Вона запхала мою руку під спідницю й поклала собі на стегно. Шкіра була здерта, почервоніла та пашіла жаром.

Я торкнувся її своєю обпеченою долонею та відчув потяг до цього юного, милого, нехитрого створіння, яке так раптово й так чудесно стало моїм. Я забрав руку й повільно відхилився від неї. Цього й так було майже забагато.

— Джуліан, моя героїне, моя королево… ох, куди ж нам іти… ми не можемо повернутися до моєї квартири.

— Я знаю. Вони чекатимуть там, Бредлі. Я мушу побути з вами десь лише вдвох.

— Так. Хоча б для того, щоб усе обдумати.

— Тобто: «Хоча б для того, щоб усе обдумати»?

— Я почуваюся таким винуватим через усю цю, як ти сказала, різанину. Ми ще нічого не вирішили, ми не можемо, не знаємо…

— Бредлі, ну й мужній ви насправді! Ви збираєтеся відвезти мене назад до батьків? Вигнати, як кота? Ви тепер мій дім. Бредлі, ви кохаєте мене?

— Так, так, так, так, так!

— Тоді ви повинні бути сміливим та вільним і виявити лідерські риси. Подумайте, Бредлі, мусить бути якесь таємне місце, куди ми можемо піти, хай навіть це просто готель.

— Ох, Джуліан, ми не можемо піти до готелю. Немає нічого таємного, куди ми могли б піти… Ох, Боже мій, так, є таке місце! Воно є, є, є!

Вхідні двері були відчинені. Це я їх так залишив? Чи не чекає на мене всередині Арнольд?

Я тихенько зайшов і зупинився в передпокої, прислухаючись. Почувся якийсь шурхіт, схоже, зі спальні. А потім пролунав дивний звук, який могла б видати пташка, таке собі «ву-у». Я закляк, сполохавшись. А потім почувся звук, який неможливо було сплутати: хтось позіхнув. Я рушив уперед і відчинив двері спальні.

На моєму ліжку сиділа Прісцилла. Вона була вбрана в знайомий темно-синій костюм, який тепер здавався трохи мішкуватим. Сестра зняла черевики й потерла крізь панчохи пальці на ногах.

— О, ось де ти, — сказала вона й далі терла та шкрябала пальці, роздивляючись їх зблизька, нахиливши голову.

Вона знову позіхнула.

— Прісцилло! Що ти тут робиш?

— Я вирішила повернутися до тебе. Вони намагалися мене зупинити, але я пішла. Вони передали мене лікарям. Хотіли, щоб я залишилася в шпиталі, але я не хотіла. Там повно божевільних, а я не божевільна. Мене лікували шоком. Почуваєшся від нього жахливо. Кричиш і кидаєшся кімнатою. Їм доводиться тебе тримати. У мене синець на руці. Дивись!

Вона розмовляла дуже повільно. Заходилася старанно знімати темно-синій піджак.

— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись. На мене дехто чекає. Ми саме збиралися поїхати з Лондона.

Джуліан купувала за мої гроші одяг на Оксфорд-стрит.

— Подивись. — Прісцилла закасала рукав блузки. На передпліччі хизувався чималий строкатий синець. — Чи, думаєш, вони мене тримали? Може, і тримали. Вони користуються гамівною сорочкою, але на мене її не вдягали. Я так думаю. Не можу згадати. Від цього все в голові переплуталося. Хіба це добре? Вони зробили щось таке з моїм мозком, що він уже ніколи не працюватиме знову. Раніше я не розуміла. Я хотіла запитати тебе про це, а ти не прийшов. А Крістіан з Арнольдом весь час базікали й сміялися, я не мала спокою від їхніх балачок і реготу. Я почувалася там такою чужою, бідною родичкою. Потрібно жити зі своїми людьми. Я хочу, щоб ти допоміг мені з розлученням. Мені було так соромно перед ними, бо з їхніми життями все гаразд, і вони такі успішні. З ними я не могла поговорити про те, чого хочу, — вони завжди поспішали, а потім умовили мене спробувати електрошок. Не варто нічого робити поспіхом, згодом обов’язково пошкодуєш. Ох, Бредлі. Я шкодую, що лікувалася тими шоками, я відчуваю, що вони напівзруйнували мій мозок. Зрозуміло, що не можна лікувати людей електрошоком, хіба ні?

— Де Арнольд? — поцікавився я.

— Він щойно пішов кудись із Френсісом.

— Він був тут?

— Так. Прийшов після мене. Я пішла одразу після сніданку. Не те щоб я снідала — останнім часом я взагалі не можу їсти, навіть не зношу запаху їжі. Бредлі, я хочу, щоб ти пішов зі мною до юриста, а ще до перукаря, мені потрібно помити голову. Гадаю, це я можу зробити, це для мене не буде заскладним. А потім, думаю, я відпочину. Що сказав Роджер про мій норковий палантин? Я досі непокоюся через нього. Чому ти не навідував мене? Я весь час про тебе запитувала. Я хочу, щоб ти сьогодні вранці пішов зі мною до юриста.

— Прісцилло, сьогодні вранці я нікуди не можу з тобою піти. Я мушу поспіхом їхати з Лондона. Ох, навіщо ти тільки прийшла сюди?!

— Що сказав Роджер про мій норковий палантин?

— Він продав його. Гроші тобі віддасть.

— Ой, ні! Він був такий гарненький, такий особливий…

— Прошу, не плач…

— Я не плачу, я сама прийшла аж із Ноттінґ-Гілл, а не мала б, я хвора. Думаю, я трохи посиджу у вітальні. Можеш заварити мені чай? — Вона важко встала та протиснулася повз мене. Я відчув, як від неї тхне якимось неприємним звіриним запахом, змішаним із чимось лікарняним. Напевно, формальдегідом. Її обличчя здавалося грубим і сонним, а нижня губа глумливо відвисла. Вона повільно та обережно опустилася в невеличке крісло й поклала ноги на ослінчик.

— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись! Я мушу поїхати з Лондона. — Вона широко позіхнула, ніс задерся, очі звузилися, одна рука залізла під блузку й пошкрябала під пахвою. Моя сестра потерла очі й заходилася розстібати середні ґудзики на блузці. — Я весь час позіхаю й чухаюся, ноги болять, і я не можу спокійно сидіти. Думаю, це через струм. Бредлі, ти ж не покинеш мене, правда? Тепер ти єдиний, хто в мене залишився, і не можеш поїхати геть. Що ти казав? Роджер насправді продав мій норковий палантин?

— Я наллю тобі чаю, — сказав я, виходячи з кімнати. Пішов у кухню й справді поставив чайник. Я страшенно засмутився через Прісциллин вигляд, але, звісно ж, не міг змінити свої плани. Тієї миті я просто нічого не міг придумати. За півгодини в мене зустріч із Джуліан. Якщо я не з’явлюся, вона прийде простісінько сюди. Тим часом Арнольд, який не зрозуміло чому зник, може повернутися будь-якої миті.

Хтось зайшов у вхідні двері. Я вислизнув із кухні, ладен вирватися на волю, і налетів на Френсіса з такою силою, що знову виштовхнув його за двері. Ми схопилися одне за одного.

— Де Арнольд?

— Я скерував його в хибному напрямку, — пояснив Френсіс, — але вам варто поквапитись.

Я потяг Френсіса за собою у двір. Хотів побачити, якщо прийде Арнольд. Френсіс дав мені таке полегшення! Я міцно тримав його обома руками за рукави, аби він не втік, хоча він, схоже, не збирався. Марло самовдоволено всміхнувся мені.