Айрис Мердок – Чорний принц (страница 68)
Пролунав телефонний дзвінок, але це був Френсіс — він просив мене навідати Прісциллу. Я сказав, що прийду пізніше. Запитав, чи можу поговорити з нею, але вона не підійшла до телефона. Близько десятої зателефонувала Крістіан, і я одразу кинув слухавку. Набрав номер в Ілінґу, але знову почув, що його «відключено». Мабуть, у свій пообідній період паніки Арнольд якимось чином від’єднав його. Я тинявся квартирою, розмірковуючи, як довго відкладатиму ту мить, коли більше не зможу стримуватися й поїду до Ілінґу. Голова розривалася від болю. Я вперто намагався дати лад думкам. Розмірковував про свої наміри та її почуття. Склав близько дюжини планів розвитку подій. Навіть спробував уявити, на що буде схожий справжній розпач: коли я повірю, що вона не кохає мене, ніколи не кохала і єдиним порядним учинком буде зникнути з її життя. Тоді я зрозумів, що вже відчуваю розпач, — я був у розпачі; не було нічого гіршого, ніж зіткнутися з її відсутністю та мовчанням. А ще вчора вона була в моїх обіймах, і ми вдивлялися в майбутнє, у гігантську спокійну прірву часу; ми цілувалися без шаленства, без страху, із замисленою стриманістю тихої радості. Я навіть відправив її геть, хоча вона не хотіла йти. Я збожеволів. Можливо, це був єдиний раз у житті, коли ми були наодинці. Можливо, це було щось, що ніколи, ніколи, ніколи не повернеться назад.
Страх очікування — найжахливіше з людських страждань. Дружина біля входу в шахту. Ув’язнений, що чекає на допит. Людина із затонулого корабля на плоту в чистому морі. Час тягнеться й завдає фізичних страждань. Минають безплідні хвилини, кожна з яких могла б заспокоїти чи хоча б надати впевненості, і лише роз’ятрюють страх. Поки тяглися ранкові хвилини, я відчував, як наростає смертельно-холодна переконаність, що все втрачено. І тепер я так почуватимусь завжди. Вона ніколи більше не зможе спілкуватися зі мною. Я терпів до пів на дванадцяту, а потім вирішив, що мушу поїхати до Ілінґу й побачитись із Джуліан, навіть якщо доведеться застосувати силу. Я навіть подумав, чи не озброїтись мені чимось. А що, як її там уже немає?
Почався дощ. Я вдягнув плащ і стояв у передпокої, розмірковуючи, чи допоможуть сльози. Уявляв, як розлючено відштовхую Арнольда й злітаю сходами нагору. А що потім?
Задзвонив телефон, і я підняв слухавку. Голос оператора повідомив:
— З телефонного автомата в Ілінґу вам телефонує міс Баффін; ви розрахуєтесь за дзвінок?
— Що? Це що?..
— Міс Баффін телефонує вам…
— Так-так. Я заплачý, так…
— Бредлі. Це я.
— Ох, люба… Ох, дякувати Богові.
— Бредлі, швидше, я мушу побачитися з вами. Я втекла.
— Ох, Господи, ох, кохана моя, я був у такому…
— Я теж. Послухайте, я в телефонній будці біля станції Ілінґ-Бродвей. Грошей у мене немає.
— Я приїду й заберу тебе на таксі.
— Я заховаюся в магазині. Страшенно боюся…
— Ох, люба моя дівчинко…
— Скажіть водієві таксі, хай повільно проїде повз станцію, я вас побачу.
— Так, так.
— Але, Бредлі, ми не можемо залишатися у вас, вони туди одразу прийдуть.
— Не переймайся цим. Я приїду й заберу тебе.
— Що сталося?
— Ох, Бредлі, це було якесь жахіття.
— Але що
— Я була цілковитою ідіоткою: розповіла їм усе з таким переможним, агресивним виглядом. Я почувалася такою щасливою. Не могла приховувати це чи хоча б замаскувати, а вони розлютилися, принаймні спочатку наче просто не могли повірити, а потім кинулися до вас; я мала втекти ще тоді, але почувалася так войовниче, хотіла ще раз із ними посперечатися, а коли вони повернулися, усе стало ще гірше. Я ніколи не бачила батька таким розгніваним і засмученим, він просто шаленів.
— Господи, він не бив тебе?
— Hi-ні, але смикав мене, поки в мене не запаморочилося в голові, і переламав чимало речей у моїй кімнаті…
— Ох, солоденька моя…
— А тоді я заплакала й не могла вгамуватися.
— Так, коли я прийшов…
— Ви приходили?
— Вони не казали тобі?
— Тато пізніше згадував, що бачився з вами ще раз. Він сказав, що ви погодилися покласти всьому край. Звичайно, я йому не повірила.
— Ох моя дорога хоробра дівчинко! Він сказав, що ти не хочеш мене бачити. Звичайно, я теж йому не повірив.
Я тримав у своїх руках обидві її долоньки. Ми тихенько перемовлялися, сидячи в церкві. (Якщо бути точним, у церкві святого Катберта у Філбіч-Ґарденз.) Блідо-зелене світло, кольору дягелю, сочилося крізь вікторіанський вітраж, але не могло розсіяти величного й заспокійливого мороку. Воно вихоплювало з темряви вигадливу запрестольну перегородку, яку наче виготовили з молочного шоколаду, і велетенську хресну перегородку, яка пригнічувала й мала такий вигляд, мовби останньої миті врятувалася з вогню. На ній було написано «Verbum caro factum est et habitavit in Nobis»[110]. Позаду здоровенної металевої решітки в західній частині церкви похмура, прикрашена голубкою рака затуляла собою купіль, чи, можливо, печеру якоїсь одержимої долею пророчиці, або одне з найжахливіших утілень Афродіти. Здавалося, давніші за Христа сили ввійшли в це місце й заволоділи ним. Високо над нами постать, убрана в чорне, минула галерею й зникла. Ми знову були на самоті.
— Я люблю своїх батьків, — сказала Джуліан. — Здається. Гаразд, звичайно, люблю. Особливо батька. Хай там що, я ніколи в цьому не сумнівалася. Але існують речі, які неможливо пробачити. Щось закінчується. І починається щось інше.
Вона із серйозним виглядом повернулася до мене, її обличчя було дуже стомленим, трохи набряклим, змученим і поморщеним від безлічі сліз, а ще похмурим. Можна було здогадатися, яка вона буде в п’ятдесят років. І на мить її обличчя, що не пробачало, нагадало мені про Рейчел у тій жахливій кімнаті.
— Ох, Джуліан, скільки безповоротного горя випало тобі через мене.
— Так.
— Але я ж не зруйнував тобі життя, правда? Ти не гніваєшся, що через мене зазнала стількох неприємностей?
— Це найдурніше, що я від вас чула. Так от, ми сварилися кілька годин, здебільшого ми з батьком, а потім утрутилася мама, і він закричав, що вона ревнує до мене, а вона закричала, що ви закоханий у мене, а тоді заплакала, і
— Це лише показує, яка ти юна.
— Урешті вони спустилися вниз, і я чула, як вони й далі там сваряться; мама жахливо плакала, і я вирішила, що з мене досить і я втечу, аж тут виявилося, що вони мене замкнули! Мене ніколи ніде не замикали, навіть у дитинстві, кажу вам… це була якась мить… освітлення… як буває, коли люди раптом розуміють… що повинні здійснити революцію. Я ніколи не збиралася сидіти під замком.
— Ти кричала й грюкала?
— Ні, нічого такого. Я знала, що не можу вилізти у вікно, бо воно занадто високо. Звичайно, я сіла на ліжко й довго плакала. Знаєте, посеред такої… різанини… це здавалося дурним, але я так засмутилася через дрібнички, які поламав мій батько. Він побив дві різьблені чашки й усіх моїх порцелянових тваринок…
— Джуліан, це нестерпно…
— І було так страшно… та чомусь принизливо…
— Мені б не хотілося відкритої війни, — зізнався я. — Джуліан, знаєш, те, що батьки казали тобі, не було просто дурницями. У чомусь цілком їхня правда. Це смішно й недоречно — зв’язуватися зі мною. Ти така юна, а я набагато старший; у тебе попереду ціле життя. Як ти
— Бредлі, ми вже давно минули цю стадію. Сидячи на ліжку, дивлячись на розбиту порцеляну на підлозі й думаючи, що моє життя теж розбите, я відчула себе такою сильною та спокійною посеред усього цього; я була такою впевненою у вас і такою ж упевненою в собі. Подивіться на мене. Упевненість. Спокій. — І вона таки мала спокійний вигляд, сидячи поруч зі мною в синій сукні з білим вербовим листям — змучене лице було ясним, засмаглі ноги блищали, ми трималися за руки, склавши їх у неї на колінах, а позолочена табакерка губилася в зморшках сукні Джуліан.
— Тобі треба більше часу, щоб подумати. Ми не можемо…
— Так от, було близько одинадцятої — і це стало останньою краплею, — я мусила закричати й попросити дозволу піти в туалет. Тоді знову прийшов батько та спробував нову тактику: він був дуже добрий і ставився до мене з розумінням. Саме тоді він розповів, що бачив вас і ви сказали, що відмовляєтесь від мене, і це, як я, звичайно, здогадалася, було неправдою. А потім він сказав, що відвезе мене до Афін…
— А мені сказав — до Венеції. І всю ніч мені снилася Венеція.
— Він боявся, що ви поїдете за мною. Тоді я вже була холодна, наче крига, і спланувала, що вдаватиму, ніби погоджуюся з усім, що він каже, а потім утечу, щойно випаде нагода. Так я й удавала, що поступилася і що поїздка до Афін — зовсім інша річ, і… дякувати Богові, що ви мене не чули… і…
— Знаю. Я чинив так само. Я справді сказав йому, що зникну, і почувався святим Петром.
— Бредлі, я тоді вже так