Айрис Мердок – Чорний принц (страница 57)

— Ну, тоді… Ну, тоді…

— Бредлі, ви були таким милим, дякую. Мені дуже сподобалося.

— Ох, я геть забув принести тобі «Гамлета». — Звісно ж, не забув.

— Нічого страшного, заберу його іншим разом. На добраніч, Бредлі, і ще раз дякую.

— Так, я… дай-но подумати.

— Я мушу бігти.

— Ти не… Може, нам призначити час, коли ти прийдеш… Ти казала, що маєш якісь… Мене так часто не буває вдома… Чи краще… Ти…

— Я зателефоную. На добраніч і щиро дякую.

Зараз чи ніколи. Рухаючись дуже повільно, з таким відчуттям, наче я виконував якийсь дуже точний рух у менуеті, я ступив крок назустріч Джуліан, яка вже відверталася, обережно взяв її ліве зап’ястя в праву руку і, зупинивши дівчину таким чином, нахилився та притис свої розсудливо трохи розтулені вуста до її щоки. Результат був приголомшливий. Я випростався, і якийсь час ми стояли, уп’явшись одне в одного очима.

— Бредлі, — озвалася Джуліан, — якщо я попрошу вас, ви підете зі мною до Ковент-Ґардену[84]?

— Так, звісно.

Я пішов би за нею до пекла й навіть до Ковент-Ґардену.

— На «Кавалера троянди»[85]. Наступної середи. Зустрінемося у фойє десь о пів на сьому. У мене гарні місця. Септімус Ліч дістав два, а тепер не може піти.

— Хто такий Септімус Ліч?

— О, мій новий хлопець. На добраніч, Бредлі.

Вона пішла. Я стояв, засліплений світлом ліхтаря, серед привидів, що кудись поспішали. Я почувався як людина, що її після щедрої вечері цілою й неушкодженою схопила таємна поліція й запроторила до камери.

Безумовно, наступного ранку я прокинувся в муках. Читачеві може здатися, що з мого боку було надзвичайно нерозважливо думати, наче я вічно діставатиму насолоду від цієї ситуації. Але читач, якщо тільки він у момент, коли читає ці рядки, сам не закоханий до божевілля, імовірно, милостиво забув, а може, навіть ніколи не знав, на що схожий цей душевний стан. Закоханість, як я вже наголошував, — лише одна з форм божевілля. Хіба не божевільний той, хто зосереджується на одній-єдиній людині, забуває про решту значущого світу, позбувається всіх думок, почуттів, усього свого існування, якщо воно не пов’язано з коханою? А «яка» твоя кохана чи «яка вона насправді» — не має жодного значення. Не новина, що деякі люди втрачають розум від тих, кого інші вважають нікчемами. «Чому вона закохалася у ватажка банди?»[86] — одвічне питання. Нас приголомшує, якщо хтось, кого ми поважаємо, стає рабом чогось вульгарного, легковажного чи ницого. Але, якщо навіть чоловік чи жінка такі прекрасні й мудрі, що ніхто не зможе цього заперечити, не менш безглуздим буде зосереджувати на ньому чи на ній виняткову увагу й перетворювати їх на кумирів, хоча в цьому і є суть кохання.

Зазвичай, хоча й не обов’язково, на ранній стадії цього божевілля — а я саме на ній перебував — нам оманливо здається, що ми втрачаємо власне «я», і відчуття це таке гостре, що втамовує весь страх перед болем і все відчуття часу (час — тривожить і лякає). Просто відчувати, що кохаєш, споглядати за присутністю коханого — це і є кінцева мета. Містик, мабуть, теж уявляє небеса на землі як безкінечне споглядання Бога. Лише Богові притаманно (чи було б притаманно, якби Він існував) принаймні не заважати нам далі діставати собі задоволення від поклоніння. Він «основа буття», що стала чимось значно більшим за компроміс. А ще Він незмінний. Проте залишатися адептом людського створіння — хай з якого боку стосунків дивитися — значно ризикованіше, навіть якщо кохана не молодша за тебе майже на сорок років і не байдужа до тебе, м’яко кажучи.

Направду всього за два дні я пережив майже всі стадії «закоханості». (Кажу «майже», бо деякі ще чекають на мене попереду.) У мені зібгався стислий варіант феноменології. Першого дня я був просто святим. Щира вдячність так зігрівала мене й насичувала силами, що я переповнювався чуйністю. Я відчував себе таким привілейованим й уславленим, що образи та навіть спогади про кривду видавалися немислимими. Мені хотілося подорожувати світом, торкатися людей, благословляти їх, оповідати про своє щастя, повідомляти добрі новини, таємницю, що цілий всесвіт керується радістю та свободою, а безкорисливий захват у ньому ллється через край. Того дня я навіть не бачив Джуліан. Я навіть не потребував її. Достатньо було знати, що вона існує. Я міг би майже забути її, як, мабуть, містик забуває Бога, коли сам обертається на божество.

Наступного дня я вже потребував її, але навіть слова «палке бажання» були б занадто грубими, щоб передати те делікатне шовковисте магнітне тяжіння; принаймні таким воно здавалося від самого початку. Моє «я» воскресало. Першого дня Джуліан була повсюди. Другого дня вона, так, була десь, проте чітко визначити місце її перебування не вдавалося; вона ще не була життєво важливою, але я вже потребував її. Другого дня її не було. Це дало життя легкому потягу до стратегій, ледь відчутному бажанню шукати й будувати плани. Майбутнє, що раніше розпливалося від надлишку світла, знову стало чітким. Знову з’явилися перспективи, припущення, можливості. Світ і досі був осяяний радістю та вдячністю, які допомагали шляхетно непокоїтися про інших людей та інші речі. Я розмірковував, як довго може тривати перша фаза кохання. Поза сумнівами, довше, ніж тривала в мене, але теж не вічно. Я переконаний, що за сприятливих умов друга фаза значно триваліша. (Але знову-таки не вічна. Кохання — це історія, кохання — діалектика, воно мусить рухатись.) Отак і сталося, що за кілька годин я пережив те, що в інших людей триває роками.

Протягом другого дня трансформацію мого блаженства можна було виміряти буквально фізичним відчуттям розтягування, наче магнітні промені чи навіть мотузки або ланцюги спочатку посмикували, потім тягли та врешті-решт поволокли мене. Фізичне бажання я відчував, звісно, від самого початку, але раніше воно метафізично розчинялося в загальному піднесенні, хоча й чуттєво локалізувалося. Секс — це колосальний зв’язок зі світом, а найвдаліше та найпіднесеніше в ньому те, що він не поневолює нас, а наповнює все сенсом і дозволяє нам жити й насолоджуватися всім, чого торкнеться наша рука або погляд. Буває й так, що він оселяється в тілі, мов жаба, і перетворюється на тягар, на ношу, хоча й не перестає через це бути бажаним. Ми любимо свої ланцюги й свої погони. Коли зателефонувала Джуліан, я тужив і знемагав від бажання, але це не було пеклом. Я не міг добровільно відкласти побачення з нею — бажання було занадто гострим. Але поруч із Джуліан я був спроможний на справжнє щастя й не чекав, що опинюся в геєні.

Уже повернувшись до помешкання після прощання з Джуліан, я почувався збентеженим, наляканим і ураженим, але ще не корчився й не волав. Моя піднесена відмова від алкоголю, як виявилося, була короткочасною. Я дістав секретну пляшку віскі, яку зберігав на непередбачуваний випадок, і випив чимало, навіть не розводячи. Потім я випив трохи хересу. Я також поїв — просто з бляшанки — курку карі, яку, вочевидь, притяг додому Френсіс. Я почувався, як колись у дитинстві, дуже нещасним і чомусь приниженим, але вирішив не поринати в роздуми, а знайти прихисток у сні. Знав, що спатиму міцно, — так і сталося. Я кинувся назустріч несвідомому, як корабель несеться назустріч чорній грозовій хмарі, що запнула собою небокрай.

Я прокинувся з ясною свідомістю, легким головним болем і чітким усвідомленням, що я приречений. Здоровий глузд, який був — де ж він був цими днями? — відсутній, чи заціпенів, чи був вихолощеним, чи застиг в очікуванні, знову опинився на варті. (Принаймні я почув його.) Але поводився він дуже специфічно й зовсім не був схожий на друга, що намагається втішити. Навіть не варто казати, що він не вдався до грубих запевнянь, наче Джуліан, зрештою, звичайна молода жінка й не вартує такої метушні. Він навіть не вказав, що я сам загнав себе в становище, де муки ревнощів були неминучими. Поки що я навіть не ревнував. Це теж іще чекало на мене попереду. Холодна голова дійшла висновку, що моя ситуація непридатна для життя. Я бажав так, як ніколи в житті, і це бажання, мимовільно розпалюючись, повсякчас убивало мене; я бажав того, чого просто не міг дістати.

Тоді я не плакав. Я лежав у ліжку, в епіцентрі наелектризованої грози фізичного бажання. Я кидався, задихався й стогнав, наче боровся зі справжнім демоном. Те, що я торкнувся її, поцілував, нависло горою (перепрошую за цю метафору), яка падала на мене. Я відчував її плоть на своїх устах. Цей дотик розбурхав примар. Я почувався сміховинним, проклятим чудовиськом, якого всі цураються. Як так сталося, що я поцілував її та не обгорнув собою, не перетворився на неї? Як я втримався тієї миті й не вкляк біля її ніг, не заскавчав?

Я встав, але страждав від такого надзвичайного, чітко визначеного дискомфорту, що насилу вдягнувся. Хотів приготувати чай, та від його запаху мене знудило. Випив трохи віскі зі склянкою води, і тоді мені стало зовсім зле. Я не міг спокійно стояти, натомість тривожно й метушливо тинявся квартирою, наштовхуючись на меблі, як тигр постійно кидається на грати в клітці. Я вже не міг стогнати й шипів. Намагався зібратися з думками про майбутнє. Чи варто мені накласти на себе руки? Чи варто одразу вирушити до «Патари», забарикадуватися й заглушити свідомість алкоголем? Тікати, тікати, тікати. Але зібратися з думками не вдавалося. Мене займало одне: як пережити ці хвилини болю.