Айрис Мердок – Чорний принц (страница 58)

Я казав, що тоді навіть не ревнував. Ревнощі, зрештою, — це лише вправляння чи гра здорового глузду. А моє кохання досі було таким монументально цілісним, що здоровому глузду там не було місця. Він просто стояв осторонь й освітлював своїм смолоскипом той монумент. Поки що він не прогризся досередини. Сталося це лише наступного дня, тобто четвертого дня (зараз я його опишу), коли я став думати, що Джуліан двадцять і вона вільна, наче пташка. Чи наважився я поставити собі ревниві запитання, де вона може бути зараз і чи здогадався про її роман? Так, наважився; у кінцевому підсумку це було неминуче. Тієї миті вона могла бути де завгодно, в обіймах кого завгодно. Безумовно, я мав «знати» це від самого початку, це ж було очевидно. Але, схоже, тоді це не цікавило мене, не стосувалося того святого, яким я був. Я зосередився на Джуліан, наче в якомусь нелокалізованому зв’язку свідомості. А тепер це раптом вразило мене так, наче хтось устромив мені до печінки розпечену спицю. (Де й узялося це жахливе порівняння.)

Ревнощі — страшенно найненавмисніший із наших гріхів. І водночас найогидніший та один із тих, що найлегше пробачити. Правду кажучи, беручи до уваги його непридатність, цей гріх найлегше пробачити. Зевс насміхається з присяг закоханих, але, мабуть, пробачає також гострий біль і злість, породжену цим болем. Якийсь француз[87] сказав, що ревнощі народжуються разом із коханням, але не завжди з ним помирають. Я не впевнений, чи правда це. Я гадав, що кохання є там, де є ревнощі, тож, якщо вони ще з’являються там, де кохання минуло, це лише доводить: не минуло, так тільки здається. (Сподіваюся, це не просто слова.) На деяких стадіях — хоча мій власний випадок підказує, що не на всіх, — кохання вимірюється ревнощами. До того ж ревнощі (і, мабуть, саме це підказало французові його думку) — це пухлина, пухлина в прямому сенсі. Ревнощі — це рак, вони вбивають те, чим живляться, хоча зазвичай нікуди не поспішають. (І через це помирають самі.) А ще, щоб змінити метафору: ревнощі — це любов, це любляча свідомість, люблячий погляд, затьмарений болем, а в найжахливіших формах — спотворений ненавистю.

Найжахливіше те, що здається, наче в тебе безповоротно відібрали та вкрали якусь частину. Тепер, у випадку з Джуліан, я зрозумів це — спочатку неясно, а потім щораз чіткіше. Річ була не лише в тім, що я нестямно бажав того, чого не міг мати. Це ще супроводжувалося тупим і грубим стражданням. Я був приречений бути з нею, навіть якщо вона відкидала мене, хай яким довгим і повільним було б її відчуження, хай як довго воно тривало. Усе одно спокуса бігтиме за нею назирці. Вона без кінця віддаватиметься іншим, тягнучи мене за собою. Я, наче безсоромний кволий домовик, сидітиму в кутках спалень, де вона цілуватиметься й кохатиметься. Вона знатиметься з моїми ворогами, обожнюватиме тих, хто глузував із мене, питиме з уст чужинців презирство до мене. І весь цей час моя невидима душа подорожуватиме за нею й беззвучно плакатиме від болю. Я досяг такого виміру страждання, який отруїть і зруйнує моє буття, наскільки я можу судити, до останнього дня.

Коли ти кохаєш, думка про те, що можна видужати від закоханості, здається (утім, так здається мені) неприйнятною. До того ж не завжди всі одужують. Звісно ж, така заспокійлива банальщина тоді не могла навіть миті проіснувати в моїй запаленій свідомості. Як я вже казав раніше, я знав, що абсолютно приречений. Для мене взагалі не існувало розради, жодного промінчика світла. Проте зараз варто пригадати думку, яка сяйнула пізніше. Зараз, безумовно, і мова не йшла про те, щоб щось писати, щоб «сублімувати» все це (сміховинний вислів). Але залишалося відчуття, що така моя доля, що це… витівки… тієї ж вищої сили. Але, навіть звиваючись під списом, що простромив твою печінку, якщо ти пришпилений тією силою — ти перебуваєш на своєму місці.

Повернімося до менш заплутаних речей: незабаром я таки вирішив, що не можу «втекти». Я не міг податися за місто. Я мусив знову побачити Джуліан, мусив пережити ці жахливі дні та дочекатися побачення в Ковент-Ґардені. Звичайно, я хотів зателефонувати й попросити про зустріч. Але якимось чином мені вдалося здолати цю спокусу. Я не дозволю своєму життю виродитися до божевілля. Краще залишитися з ним наодинці та страждати, ніж занурити все в якийсь хаос, що волає. Моїм єдиним завданням була тиша, нехай навіть тепер геть інша та вкрай невтішна.

Той ранок, який я більше не намагатимусь описувати (лише скажу, що телефонував Гартборн і я одразу поклав слухавку), був у самому розпалі, коли прийшов Френсіс Марло.

Я повернувся до вітальні, а він рушив назирці, уже здивовано витріщившись на мене. Я сів і, важко дихаючи, став терти очі й чоло.

— Що сталося, Бреде?

— Нічого.

— Ти ба, віскі. А я й не знав, що у вас є. Мабуть, ви його вельми добре сховали. Можна мені трохи?

— Так.

— А ви хочете?

— Так.

Френсіс запхав мені в руку склянку.

— Ви захворіли?

— Так.

— Що з вами?

Я випив трохи віскі й мало не вдавився. Почувався надзвичайно хворим і не міг відділити фізичний біль від душевного.

— Бреде, ми чекали на вас цілий вечір.

— Чому? Де?

— Ви казали, що прийдете навідати Прісциллу.

— Ох, Прісциллу. Так.

Я абсолютно й цілковито забув про її існування.

— Ми телефонували.

— Я вечеряв у місті.

— Ви просто забули?

— Так.

— Арнольд теж був там мало не до півночі. Він хотів щось із вами обговорити. І був трохи не в собі.

— Як Прісцилла?

— Здебільшого по-старому. Кріс хоче знати, чи ви не проти електрошокової терапії.

— Ні. Добре.

— Хочете сказати, що не проти? Ви знаєте, що вона руйнує клітини мозку?

— Тоді краще не треба.

— Але, з іншого боку…

— Мені варто побачитися з Прісциллою, — повідомив я, розмірковуючи вголос. Але знав, що просто не можу. Я не мав жодної дрібки моральних сил, які міг би розділити з кимось іншим. У своєму теперішньому стані я не міг з’явитися перед тією бідолашною хижою тужливою свідомістю.

— Прісцилла сказала, що вчинить так, як ви захочете.

Електрошок. Він розчавлює череп. Кажуть, це схоже на постукування по несправному приймачу, щоб він запрацював. Я мушу зібратися. Прісцилла.

— Ми мусимо подумати… детальніше… — промовив я.

— Бреде, що сталося?

— Нічого. Руйнуються клітини мозку.

— Ви захворіли?

— Так.

— На що?

— Закохався.

— Ох, — зітхнув Френсіс. — У кого?

— У Джуліан Баффін.

Я не збирався казати йому. Те, що таки сказав, нагадувало Прісциллу. Я так само жалів себе. І так само відчував, наче мене розчавили до того стану, що все байдуже.

Френсіс відреагував прохолодно. Гадаю, так і треба.

— Ох. Вам дуже зле, я маю на увазі через вашу хворобу?

— Так.

— Ви розповіли їй?

— Не будьте дурником, — заперечив я. — Мені п’ятдесят вісім. Їй двадцять.

— Не думаю, що це вирішальний факт, — зауважив Френсіс. — Кохання не зважає на вік, це всім відомо. Можна мені ще трохи віскі?

— Ви не розумієте, — не погоджувався я. — Я не можу… виявляти такі… почуття… перед цією… юною дівчиною. Це налякає її. І, як я передбачаю… ніякі такі стосунки з нею не можливі…

— Не розумію чому, — сказав Френсіс. — Але чи хороша це ідея — інше питання.

— Не кажіть такого… Це питання моралі та… узагалі всього. Вона просто не може відчувати… до мене… майже старигана… Їй буде огидно… вона просто не захоче мене більше бачити.

— Занадто багато припущень. Щодо моралі, можливо, ваша правда, хоча я не певен. Усе стало зовсім інакшим, особливо в наш час. Але чи задовольнитеся ви таким продовженням і чи зустрічатиметеся з нею, тримаючи язик за зубами?

— Ні, безумовно, ні.

— Тоді гаразд. Перепрошую, що я говорю так, на хлопський розум. Може, вам краще вийти з гри.

— Вочевидь, ви ніколи не закохувалися.

— Насправді закохувався. Навіть страшенно. І… завжди… безнадійно… я ніколи не знав взаємності. Можете не казати мені…

— Я не можу вийти з гри, щойно розпочавши її. Не знаю, що робити. Мені здається, я втрачаю глузд, наче потрапив у сильце.

— Розірвіть його й тікайте. Поїдьте до Іспанії чи ще кудись.

— Не можу. Я побачуся з нею наступної середи. Ми йдемо до опери. О Господи.

— Гадаю, якщо ви хочете страждати, це ваші справи, — сказав Френсіс, знову наливаючи собі віскі, — але якщо ви хочете втекти, я б на вашому місці відкрився їй. Послабили б напругу, і все пішло б як завжди. Це допомагає зціленню. А від таємних роздумів стає ще гірше. Напишіть їй листа. Ви ж письменник, і вам подобається писати.