Айрис Мердок – Чорний принц (страница 56)

— Авжеж.

— Можете не поспішати… я можу забрати його будь-коли протягом двох наступних тижнів. Нині я не працюю над ним. А ще мені спало на думку одне чи два запитання. Якщо хочете, я можу надіслати їх поштою, а ви мені книжку так само. Не хочу заважати вашій роботі.

— Протягом наступних… двох тижнів…

— Чи місяця. Я, може, навіть поїду за місто. У школі досі кір.

— Може, ти могла б забрати його наступного тижня? — запропонував я.

— Добре. Як щодо четверга, десь о десятій ранку?

— Так. Це… добре.

— Красно дякую. Не затримуватиму вас. Я знаю, що ви дуже заклопотаний. На все добре, Бредлі, і дякую.

— Зачекай хвилинку, — попросив я.

Вона мовчала.

— Джуліан, — сказав я, — ти вільна сьогодні ввечері?

Ресторан на верхівці Поштової вежі обертався надзвичайно повільно. Повільно, як годинникова стрілка. Величний образ — час, що затуплює кігті лева[78].

Як швидко рухався він тієї ночі, поки за голівкою моєї коханої стелився Лондон? Чи був він майже нерухомим, зупиненим самою лише думкою? Може, він перетворився на ілюзію руху у світі, де вже не було тривалості? А чи крутився він дзиґою, відлітав вихором до невидимості й пришпилював мене до зовнішньої стіни — наче кошеня, розіп’яте доцентровою силою?

Кохання завжди красномовне в розлуці. Ця тема дозволяє бути відверто меланхолійним, хоча, поза сумнівами, існує біль, який не висловити сповна. Та чи оспівується достатньо присутність коханого? Чи можливо це? У присутності коханого ми, мабуть, завжди тривожимося. Смертні тремтять, коли янголи розважаються. Але цю темну цяточку не можна вважати вадою. Вона прикрашає мить сучасності такою собі люттю й перетворює її на захоплення часом.

Грубо кажучи, того вечора на Поштовій вежі радість засліпила мене. Здавалося, що просто в мене перед очима вибухнули зірки, і я буквально не міг бачити. Дихання стало швидким й утрудненим, але не втратило приємності. Я відчував свідоме вдоволення від можливості по вінця накачати себе киснем. Я весь здригався від слабкого й, можливо, зовні непомітного тремтіння. Руки вібрували, ноги боліли, а коліна перебували в стані, описаному грецькою поетесою. Увесь dérèglement[79] доповнювався запамороченням від того, що я перебував так високо над землею та водночас був пов’язаний із нею. Таке запаморочення завжди стискає не голову, а геніталії.

Усе це звичайні фізичні симптоми. Їх легко можна описати словами. Але як висловити екстаз, у якому перебуває розум, переплітаючись із тілом, відокремлюючись і знову сплітаючись у дикому, проте граціозному танці? З’являється стійке відчуття, що ти нарешті опинився в правильному місці, про яке так довго мріяв, і його захищає кожен промінь у всесвіті. Видіння Бога було б чимось схожим, якби людина була тим, що бачила. (Можливо, саме це насправді і є сенсом Боговидіння?) Від смиренного привілею, що дарує насолоду, ти мало не втрачаєш свідомості, вихоплюючи гострим зором (між вибухами зірок) кожну рисочку справжньої присутності. Зараз я тут, зараз ти тут, зараз ми тут. Побачивши її серед інших, наче богиню, що заблукала серед смертних, ти мало не зомліваєш від цієї таємниці. А коли розумієш, що ці короткі миті — найповніше та найдосконаліше з того, що призначено людським створінням, навіть у порівнянні з сексуальною близькістю, настає радісний спокій.

Усе це разом з іншими відтінками та ступенями насичення блаженства, які взагалі неможливо описати, я відчував, сидячи того вечора в ресторані Поштової вежі поруч із Джуліан. Ми розмовляли, і наше спілкування було таким досконалим, що, згадуючи потім, як усе відбувалося, я міг пояснити це лише телепатичним зв’язком. Сочилися темно-сині вечірні сутінки, але ніч іще не впала на місто. Лондонські силуети, подекуди вже строкаті від жовтого освітлення, сяяли крізь мерехтливу туманну імлу, що розпадалася на частинки. Альберт-холл, Музей науки, Сентер-Пойнт, Лондонський Тауер, Собор святого Павла, Фестівал-холл, Вестмінстерський палац, Меморіал принца Альберта. Дорогоцінні кохані обриси мого власного Єрусалима безупинно з’являлися за любою загадковою голівкою. Лише королівські парки вже прихистили темряву й сяяли чорнильним багрянцем нічних годин і тиші.

Загадкова голівка. Ох, як мучимося ми від невідомості, не в змозі зрозуміти душі інших, і як заспокоює нас привілей залишатися непізнаними для інших. Правду кажучи, тієї ночі я найгостріше відчував ясність Джуліан, її майже цілковиту прозорість. Ту чистоту й незаплямованість юності на противагу самозахисним викрутасам старшого віку. Її чисті очі дивилися на мене, вона була зі мною й зверталася до мене з такою прямотою, якої я в житті не знав. Сказати, що вона не фліртувала, було б недоречно грубо. Ми розмовляли, як розмовляли б янголи: не ніби в дзеркалі, в загадці, але обличчям в обличчя[80]. Та все ж сказати знову, що я грав якусь роль, було б варварством. У мені палала таємниця. Поглядом і думками я пестив Джуліан і володів нею; посміхався у відповідь на її відкритий люб’язний погляд із такою пристрастю й навіть ніжністю, яких вона не бачила; я відчував, що ось-ось упаду на землю, знепритомнівши, можливо, навіть помру від величі того, що знав, а вона — ні.

— Бредлі, мені здається, ми гойдаємося.

— Це неможливо. Думаю, вежа й справді трохи гойдається на вітрі. Але сьогодні безвітряна ніч.

— Але тут, нагорі, може бути вітер.

— Гаразд, може. Так, гадаю, вона справді гойдається.

Як я міг знати? Для мене гойдалося все.

Звичайно, я здебільшого лише вдавав, що їм. Випив трохи вина. Алкоголь досі видавався абсолютно недоцільним. Я сп’янів від кохання. Джуліан з апетитом їла та пила, не припиняючи відпускати компліменти стравам. Ми поговорили про краєвид, про її коледж, про її школу, де хворіли на кір, про те, як швидко можна зрозуміти, чи ти поет, чи ти пишеш роман, чи щось для театру. Я ніколи не розмовляв ні з ким із такою легкістю. О, блаженна невагомосте, блаженний космосе.

— Бредлі, мені хотілося б зрозуміти те, про що ви так красномовно оповідали, пояснюючи «Гамлета».

— Забудь про це. Жодна пишномовна теорія щодо Шекспіра не має сенсу; не через те, що він такий божественний, а через те, що він такий земний. У кінцевому підсумку навіть видатне мистецтво — звичайна плутанина.

— То критики просто дурні?

— Щоб розповісти це нам, не потрібна жодна теорія. Варто просто намагатися любити його твори якнайдужче.

— Як ви тепер намагаєтеся полюбити творчість мого батька?

— Це дещо особливе. Я відчуваю, що був несправедливим. Він дуже динамічний і гарно розповідає історію. Історії — це теж мистецтво, розумієш?

— Він пише винахідливо, але все це — мертва буква.

— Молода така — і вже така скупа й черства душею!

— Я молода, мілорде, і правдива[81].

Тієї миті я мало зі стільця не впав. А ще подумав, щойно зміг думати, що, імовірно, її правда. Але цього вечора мені не хотілося навіть промовляти ніяких грубощів. Тоді я вже зрозумів, що вона не залишиться зі мною надовго, і здебільшого міркував, чи зможу поцілувати її на прощання та як саме. У нас не було такої звички, навіть коли вона була дитиною. Коротше кажучи, я її ніколи не цілував. Ніколи. А сьогодні вночі це, можливо, станеться.

— Бредлі, ви не слухаєте.

Вона весь час називала мене на ім’я. А я не міг промовити її імені. Вона була безіменною.

— Вибач, дорогенька, що ти казала?

Я хитро користувався пестливо-зменшувальними іменами. Це не порушувало таємниці. Чи помічала вона щось? Безумовно, ні. А мені було приємно.

— Мені варто почитати Вітґенштайна[82]?

Я хотів поцілувати її в ліфті, коли ми спускатимемося вниз, якщо випаде нагода опинитися в цьому короткочасному любовному гніздечку вдвох. Але про це й мови не могло бути. Не можна, абсолютно не можна видавати свою цікавість. На щастя, Джуліан із властивим молоді чарівним егоїзмом та схильністю до експромтів спокійно й звично повірила, що я випадково вирішив повечеряти в Поштовій вежі та — бо вона випадково зателефонувала — випадково запросив її з собою.

— Ні. Я б не гаяв на це час.

— Гадаєте, я не зрозумію його?

— Так.

— Так, не зрозумію?

— Так. Він забув нас[83].

— Що?

— Чергова цитата. Не зважай.

— Ми сьогодні сиплемо цитатами, хіба ні? З вами я почуваюся так, наче англійська література тушкується в мені й вилазить через вуха. Бачите, яка невишукана метафора! Ох, Бредлі, як чудово, що ми тут. Бредлі, я така щаслива!

— Добре.

Я попросив рахунок. Мені не хотілося руйнувати досконалий вечір навіть тривожними спробами продовжити його. Якщо засиджуєшся в гостях, візит перетворюється на тортури. Мені не хотілося побачити, як Джуліан дивиться на годинник. Вона подивилася на годинник.

— Ох, Боженько, я вже мушу йти.

— Я проведу тебе до станції метро.

У ліфті ми спускалися лише вдвох. Я не поцілував її. Я не запросив її повернутися до мого помешкання. Минаючи Ґудж-стрит, я не торкнувся до неї навіть «випадково». Але вже завагався, чи зможу взагалі з нею попрощатися.

Біля станції Ґудж-стрит я зупинився і, наче мимохіть, притис її до стіни. Я не обіперся двома руками на стіну по обидва боки від її плечей, як мені хотілося б. Вона підвела на мене погляд і всміхнулася, відкидаючи з обличчя левову гриву, так надзвичайно впевнено, так надзвичайно довірливо. Сьогодні вона була вбрана в чорну бавовняну сукню, прикрашену жовтими мандалами, індійську, як мені здається; і скидалася на придворного пажа. Світло ліхтаря падало на її ніжне чесне обличчя, на клиноподібну шию, якої протягом вечері мені так нестримно хотілося торкнутися. Я досі перебував у цілковитій, а тепер іще й болючій нерішучості щодо поцілунку.