Айрис Мердок – Чорний принц (страница 55)

— Рейчел…

— Так?

— Як там… як там Джуліан… сьогодні?

— Ох, усе як завжди.

— Вона… часом… не збирається прийти сюди… за своїм «Гамлетом»… Хіба ні?

— Ні. Сьогодні їй не до «Гамлета». Вона зрештою приєдналася до молодої пари, яка копає яму для балачок на дитячому майданчику.

— Що?

— Яму для балачок.

— Ох. Ну, гаразд. Скажіть їй… Ні. Гаразд…

— Бредлі, ви ж… байдуже, що це означає… любите мене?

— Так, звісно.

— Перепрошую, що я така… занудна та плаксива… Дякую, що вислухали… Ще зателефоную… Па.

Я забув Рейчел. Вирішив вийти до міста й придбати подарунок для Джуліан. Я досі почувався слабко та млосно, мене лихоманило. Подумавши про подарунок, я затремтів іще дужче. Купівля подарунків — загальновідомий симптом кохання. Це по-справжньому sine qua non[76]. (Якщо тобі не хочеться дарувати їй подарунків — ти її не кохаєш.) Гадаю, це такий спосіб зворушити кохану.

Відчувши, що вже можу йти нормально, я вийшов із будинку й вирушив до Оксфорд-стрит. Кохання змінювало світ. Воно перетворило просторі крамниці Оксфорд-стрит на виставку подарунків для Джуліан. Я купив шкіряну ташечку, коробочку з носовими хустинками, емальований браслет, вишукану косметичку, пару мереживних рукавичок, набір кулькових ручок, брелок для ключів та три шалики. Потім з’їв сендвіч, повернувся додому, розклав усі подарунки разом із шістьма томами Шекспіра на інкрустованому столику й тумбочці з червоного дерева та взявся їх роздивлятися. Зрозуміло, що мені не вдасться одразу подарувати їй усе, це було б дивно. Але я можу дарувати їй щось тепер, а щось пізніше; а тим часом це все було її і все було тут. Я зав’язав довкола шиї один із шаликів, і від фізичного бажання мені запаморочилося в голові. Я стояв на даху найвищого будинку й хотів кинутися вниз, я палав живцем і мало не непритомнів, усе боліло, боліло!

Задзвонив телефон. Я, хитаючись, дістався до нього та прохрипів щось у слухавку.

— Ох, Бреде. Це Кріс.

— Ох… Кріс… привіт, дорогенька.

— Я рада, що й сьогодні залишаюся «Кріс».

— Сьогодні… так…

— Ти подумав над моєю пропозицією?

— Якою пропозицією?

— Оце так, Бредлі, ти знущаєшся. Послухай, можна я прийду до тебе просто зараз?

— Ні.

— Чому?

— Ми тут граємо в бридж.

— Але ти не вмієш грати в бридж.

— За тридцять чи скільки там років твоєї відсутності я навчився. Я ж мусив якось коротати час.

— Бреде, коли я зможу побачити тебе? Це досить терміново.

— Я прийду побачитися з Прісциллою… сьогодні ввечері… можливо…

— Гаразд, я чекатиму. Не забудь прийти.

— Хай Господь благословить тебе, Кріс; хай Господь благословить тебе, люба; хай Господь благословить тебе.

Я сидів у передпокої біля телефона та гладив шалик Джуліан. А що я залишив його собі, хоча він належав їй, виходило, наче вона мені його подарувала. Я сидів і дивився крізь відчинені двері вітальні на вишикувані на столику й тумбочці речі Джуліан. Я дослухався до тиші помешкання посеред лондонського гамору. Час минав. Я чекав. «Слуга твій, я б і думать не посмів робити щось, крім того, що бажаєш; час гаяти, хай навіть би й хотів, для інших справ, крім тих, що вимагаєш»[77].

Тепер здавалося неймовірним, що вранці мені стало духу вийти з дому. А що, як вона телефонувала, що, як приходила, поки мене не було? Вона ж не могла цілий день копати яму для балачок, хай би що це було. Скоро вона неодмінно прийде за «Гамлетом». Як чудово, що в мене був цей заручник. Минув деякий час, я повернувся до вітальні, узяв пошарпану книжечку і, ніжно торкаючись її, усівся в Гартборнове крісло. Мої повіки опустилися, матеріальний світ утратив барви — я чекав.

Я не забув, що незабаром візьмуся до написання найвизначнішої в моєму житті книжки. Я знав: чорний Ерос, що оселився в мені, був єдиносущним з іншим, таємнішим богом. Якщо мені вдасться зберегти мовчання й терпіння, мені віддячиться силою. Але зараз і мови не було про те, щоб писати. Мені вдалося б лише заповнити папір несвідомими закарлючками.

Пролунав телефонний дзвінок, я кинувся до передпокою, зачепився за столик, і шість томів Шекспіра гупнулися на підлогу.

— Бредлі? Це Арнольд.

— Ох, Господи. Це ви.

— Що сталося?

— Нічого.

— Бредлі, я чув…

— Яка зараз година?

— Четверта. Я чув, що ви збираєтеся навідатися цього вечора, щоб побачитися з Прісциллою.

— Так.

— Гаразд, а ми можемо після цього зустрітися? Я хотів сказати вам дещо важливе.

— Так. Добре. Що таке «яма для балачок»?

— Що?

— Що таке «яма для балачок»?

— Це таке заглиблення в підлозі, куди кладуть подушки, і люди сидять там і розмовляють.

— А який сенс?

— Жодного.

— Ох, Арнольде, Арнольде…

— Що?

— Нічого. Я прочитаю ваші книжки. Вони мені сподобаються. Усе буде інакше.

— У вас що, розм’якшення мозку?

— На все добре… на все добре…

Я повернувся до вітальні, позбирав із підлоги Шекспіра, сів у крісло й подумки звернувся до Джуліан: «Я страждатиму, а ти — ні. Ми не образимо одне одного. Ти можеш завдати мені болю, інакше бути не може. Але я тобі болю не завдам. Я живитимуся своїм болем, як інші живляться цілунками (о Господи!). Я просто щасливий, що ти існуєш, абсолютне щастя — це ти, я пишаюся тим, що живу з тобою в одному місті, в одну епоху, що бачу тебе іноді, зрідка…»

Але що таке іноді, наскільки зрідка? Коли вона знову звернеться до мене? Чи скоро мені вдасться поспілкуватися з нею? Я вже вирішив, що, якщо вона напише чи зателефонує, я призначу зустріч лише за кілька днів. Усе має бути звичним; хай там як змінився світ, він мусить залишатися таким, яким був, таким, яким він був би в кожній дрібниці. З мого боку не буде ані найменшого поспіху, ані натяку на найслабшу невідкладність; я жодним порухом не відрізнятимусь від того, ким я був, ким мав би бути. Так, я навіть відкладу нашу зустріч і, наче святий, присвячу весь дорогоцінний украдений час роздумам; і так світ залишатиметься звичним, хай навіть і змінився; як для мудреця, який повернувся з гір і буденно живе в селі, хоча й дивиться на все проникливим поглядом; божество, що схоже на селянина, схоже на податкового інспектора. І так ми врятуємося.

Задзвонив телефон. Я підійшов. Цього разу телефонувала Джуліан.

— Ох, Бредлі, привіт. Це я.

Я витиснув із себе якийсь звук.

— Бредлі… вибачте… це я… упізнаєте? Джуліан Баффін.

— Зачекай хвилинку, добре? — сказав я. Прикрив рукою мікрофон, міцно заплющив очі та, важко дихаючи й намагаючись відсапатися, потягнувся до стільця. За кілька секунд, кашляючи, щоб приховати тремтіння в голосі, я озвався: — Перепрошую. Чайник закипів.

— Перепрошую, що відволікаю вас, Бредлі. Обіцяю, що не набридатиму своїми дзвінками та візитами.

— Нічого страшного.

— Я лише хотіла поцікавитися, чи можна буде забрати мого «Гамлета», коли ви його дочитаєте.