Айрис Мердок – Чорний принц (страница 54)
— Кріс…
— Швейцарії.
— Тільки не у Швейцарії. Я ненавиджу гори.
— Ну, тоді…
— Послухай, я мушу…
— Поцілуй мене, Бредлі.
Ніжність змінює жіноче обличчя так, що іноді його не вдається впізнати. Крістіан en tendresse[75] здавалася інакшою: старшою, сміховинно схожою на тварину, усі її риси розтягнулися, мов гумові. Вона була вбрана в бавовняну сукню яскравого оранжево-червоного кольору з глибоким вирізом і мала на шиї золотий ланцюжок. Під свіжим золотом ланцюжка шия здавалася брудною й сухою. Фарбоване волосся блищало, наче звірине хутро. Моя колишня дружина дивилася на мене в прохолодних північно-синіх сутінках своєї кімнати, на її обличчі застигла сором’язлива, благальна, боязка, жалюгідна ніжність, а руки вона простягнула до мене в східному жесті самотності та поваги. Я ступив крок назустріч і обійняв її.
Тієї ж миті я засміявся й так і стояв, сміючись та обіймаючи, але не цілуючи її. За її плечем я бачив зовсім інше щасливе обличчя. Я свідомо обіймав Крістіан і сміявся, а тоді вона теж розреготалася, нахилилася до мене та притулилася чолом до мого плеча.
До кімнати ввійшов Арнольд.
Я повільно відпустив Крістіан, вона глипнула на Арнольда й сміялася далі, але вже якось стомлено й майже задоволено.
— О Господи Боже…
— Я вже йду, — сказав я Арнольдові.
Він увійшов й одразу спокійно сів, наче в якійсь приймальні. Він мав звичний змоклий вигляд (мокрого альбіноса), наче потрапив під дощ: безбарвне волосся масно тьмянішало, обличчя блищало, ніс стирчав, як намащена салом шпилька. Його дуже бліді блакитні очі поблякли аж до білизни й були холодними, наче вода. Перш ніж Арнольд устиг змінити вираз обличчя, я помітив, з якою прикрістю він відреагував на нашу невеличку сцену.
— Ти ж подумаєш про все, Бреде, чи не так, любий?
— Подумаю про що?
— Ох, він такий кумедний, він уже все забув! Я щойно подала Бредлі пропозицію, а він уже забув!
— Крістіан трохи втратила розум, — дуже люб’язно пояснив я Арнольдові. — Я щойно замовив усі ваші книжки.
— Чому? — поцікавився Баффін, набувши свого приязного похмуро-відчуженого вигляду й далі незворушно сидячи на стільці, поки Крістіан, фиркаючи від сміху собі під ніс, кружляла чи дрібними кроками танцювала кімнатою.
— Хочу знову оцінити їх. Мені здалося, що я був до вас дещо несправедливим чи взагалі помилявся.
— Дуже порядно з вашого боку.
— Зовсім ні. Мені хочеться… помиритися з усіма… зараз…
— Хіба сьогодні Різдво? — уїдливо запитав Арнольд.
— Ні, просто… я перечитаю ваші книжки, Арнольде… так і вчиню… смиренно й неупереджено… будь ласка, повірте мені… і, будь ласка, пробачте мені… усі мої… вади і…
— Бред перетворюється на святого.
— З вами все гаразд, Бредлі?
— Лише подивися на нього. Просто якесь перетворення!
— Я мушу йти… на все добре, до зустрічі… і… хай щастить… хай щастить…
Незграбно помахавши їм обом і не зважаючи на простягнуту мені руку Крістіан, я вийшов у двері, невимушеним кроком минув крихітний передпокій та опинився на вулиці. Уже вечоріло. Куди подівся цілий день?
Наближаючись до рогу вулиці, я почув, як за мною хтось біжить. Це був Френсіс.
— Бреде, я лише хотів сказати… Заждіть, будь ласка, заждіть… Я хотів сказати, що залишуся з нею, хай там що сталося, я…
— З ким?
— З Прісциллою.
— А, так. Як вона?
— Спить.
— Дякую, що допомагаєте бідолашній Прісциллі.
— Бредлі, я хотів упевнитися, що ви не гніваєтеся на мене.
— Чому б я мав гніватися?
— Хіба вам не огидно після того, що я вам наговорив і виплакався перед вами, декого аж нудить, якщо хтось отак виливає на них усе своє горе; боюся, я…
— Забудьте.
— І, Бреде, я хотів сказати ще дещо… Я хотів сказати… хай би що сталося… я на вашому боці.
Я зупинився й подивився на нього: Френсіс дурнувато шкірився, прикусивши нижню губу, а його крихітні очиці лукаво й запитально дивилися на мене знизу вгору.
— У майбутній… величній… битві, — сказав я, — хай би на яку… вона обернулася… дякую вам, Френсісе Марло.
Він здавався дещо здивованим. Я якось по-військовому відсалютував йому й пішов геть. Френсіс побіг за мною.
— Я дуже люблю вас, Бреде, ви ж знаєте.
— Трясця твоїй матері!
— Бреде, будь ласка, чи не могли б ви дати мені трохи грошей… мені соромно набридати вам, але Крістіан не дбає про мене…
Я дав йому п’ять фунтів.
Те, що один день відділений від наступного, — мабуть, особливість нашого життя на цій планеті. Загалом це милосердне рішення. Ми не засуджені до безупинного видряпування сходами буття, а постійно можемо освіжитися маленькими перепочинками від себе самих. Ми періодичні створіння: весь час падаємо до завершень і злітаємо до нових починань. Наша свідомість швидко втомлюється й поділена на розділи, а те, що завтра буде видніше, водночас розраджує нас і завдає незручностей, але зазвичай так і буває. І як чудово ніч поєднується зі сном, з його солодким видінням, так управно підлаштованим до наших потреб! Янголів, мабуть, дивують ці створіння, які так регулярно випадають з обізнаності до заселеної примарами темряви. Жоден філософ не спроможний пояснити, як наші слабкі особистості виживають у тих прірвах.
Наступного ранку — зачинався новий сонячний день — я прокинувся на світанні й точно усвідомив своє становище, але водночас знав: щось змінилося. Я був не зовсім таким, як учора. Лежав, перевіряючи себе, як перевіряють після катастрофи, чи не зламані кінцівки. Я й досі почувався стовідсотково щасливим, обличчя й досі здавалося дивовижно восковим, тануло в блаженстві та заливало благодаттю очі. Бажання, досі космічне, більше скидалося на фізичний біль, на щось таке, від чого можна померти на самоті, тихенько зіщулившись у куточку. Але я не відчував тривоги. Підвівся, поголився, ретельно одягнувся й подивився в дзеркало на своє нове обличчя. Я здавався таким молодим, що ставало моторошно. Потім випив трохи чаю, відтак сів, склавши руки, у вітальні й утупився в стіну за вікном. Я сидів нерухомо, як буддист, і пізнавав себе.
Коли минає початкове одкровення, кохання вимагає стратегії; і те, що часто це стає початком кінця, не применшує потреби в ній. Я знав, що сьогодні та, імовірно, до останнього дня мого життя мене напосідатимуть думки про Джуліан. Учора це не видавалося таким конечним. Те, що сталося вчора, означало (хоча в цьому й не було моєї заслуги), що я став шляхетним. І вчора цього було достатньо. Я кохав, і кохання створило вакуум на місці мого власного «я». Я очистився від образ і від ненависті, очистився від усіх жалюгідних тривожних страхів, з яких складається грішне еґо. Було достатньо її існування й того, що їй ніколи не стати моєю. Я мав жити й кохати на самоті, а розуміння того, що я спроможний на це, перетворювало мене на божество. Сьогодні я був не менш шляхетним, не більше піддавався ілюзіям, а моя воля була лише злегка енергійнішою та метушливішою. Звичайно, я ніколи не звірюся їй, звичайно, мовчання й робота, на щастя, поглинуть усю ту величну силу, якою мене обдаровано. І все ж я відчував нову потребу взятися до чогось локалізованішого й націленішого на Джуліан.
Отак нерухомо я просидів невідомо скільки. Напевно, я навіть по-справжньому заглибився в такий собі транс. А потім пролунав телефонний дзвінок, і серце моє розірвалося чорним вибухом, бо я був переконаний, що це Джуліан. Я побіг до апарата. Намацав слухавку та двічі впустив її, перш ніж спромігся піднести до вуха. Це телефонував Грей-Пелем з новиною, що його дружина нездужає й він має зайвий квиток на Ґлайндборнський оперний фестиваль. Чи не хочу я приєднатися? Я не хотів! Авжеж, ще в Глайндборні мене не було. Увічливо його спекавшись, я зателефонував до Ноттінґ-Гілл. Відповів Френсіс і розповів мені, що Прісцилла вранці поводилася спокійніше й погодилася на прийом у психіатра. Після цього я сів і задумався, чи не зателефонувати до Ілінґу. Безумовно, не для того, щоб побалакати з Джуліан. Може, мені
Поки мій мозок від роздумів про можливість дзвінка проймало то жаром, то холодом, телефон знову озвався й моє серце знову вибухнуло; це була Рейчел. Розмова наша звучала так:
— Привіт, Бредлі. Це нудна стара я.
— Рейчел… люба… прекрасно… яке щастя… це ви… я страшенно радий…
— Ви ж не могли напитися о такій годині.
— А яка наразі?
— Пів на дванадцяту.
— А я вважав, що близько дев’ятої.
— Вам буде приємно почути, що я не збираюся до вас навідуватися.
— Але я був би щасливий.
— Ні, мушу тримати себе в руках. Це така… негідна поведінка… переслідувати давніх друзів.
— Ми ж друзі, чи не так?
— Так, так, так! Ох, Бредлі, не варто мені починати… Я така рада, що ви там, і намагатимусь не набридати більше. Бредлі, Арнольд навідувався вчора до Крістіан?
— Ні.
— Навідувався, я знаю. Це не має значення. О Господи, не варто мені