Айрис Мердок – Чорний принц (страница 22)
Прісциллі значно поліпшало, коли я погодився поїхати та привезти всі ці речі, що мали для неї майже магічне значення. Ми вирішили, що після цієї крадіжки звернемося до Роджера з офіційним проханням спакувати й надіслати решту її одягу. Прісцилла вважала, що, якщо дорогоцінності будуть у безпеці, чоловік не поважиться на її речі. Вона далі наполягала, що Роджер продасть «цінні речі» їй на зло, і, поміркувавши, я дійшов висновку, що такий розвиток подій цілком можливий. Я сподівався, що моя по-справжньому, якщо врахувати всі аспекти, люб’язна пропозиція розпочати рятівну операцію трохи розважить сестру. Але щойно ці турботи відійшли на другий план, Прісцилла знову стала без упину верзти дурниці про каяття й жалюгідність, про втрачену дитину, про свій вік, власний жахливий вигляд, прикрий характер чоловіка й про зруйноване недоладне життя. Такі неконтрольовані напади жалю, позбавлені здорового глузду й совісті, можуть бути дуже непривабливими. У такі миті я соромився своєї сестри й радо заховав би її від людей. Проте хтось мусив залишитися з нею, і Рейчел, яка вже напередодні наслухалася цих нарікань, люб’язно, але без ентузіазму погодилася залишитися з Прісциллою, поки я перебуватиму в Брістолі, за умови, що повернуся якомога скоріше, того ж дня.
У порожньому будинку надривався телефон. Була пообідня робоча година. Я роздивлявся свою добре поголену верхню губу в склі телефонної будки й думав про Крістіан.
Прісцилла детально жалілася на занепад у їхньому будинку. Ніхто тижнями не застеляв ліжок. Мити посуд вона перестала. Жінка, що допомагала з господарством, зі зрозумілих причин звільнилася. А Роджер із варварським задоволенням збільшував безлад, звинувачуючи в усьому Прісциллу. Роджер навмисно ламав речі, а Прісцилла не прибирала за ним. Роджер знайшов тарілку із запліснявілими недоїдками та жбурнув її на підлогу передпокою, просто під ноги Прісциллі. Там вона й лежала: суміш друзок і запліснявілої гидоти на килимі. Прісцилла проходила повз із порожнім поглядом. Але, увійшовши всередину, я побачив щось зовсім інше й навіть на мить злякався, що потрапив до чужого будинку. Чистота й порядок кидалися в очі. Блищало поліроване дерево, сяяв вілтонський килим[24]. Там навіть були квіти: у чималому латунному глечику на дубовій скрині буяли велетенські червоні й білі півонії. Скриню гарно відполірували. Глечик теж сяяв.
Нагорі також панували ті самі незбагненні чистота й порядок. Ліжка були по-лікарняному охайно застелені. Ніде жодної цяточки пилюки. Тихенько цокав годинник. Я почувався моторошно, як на «Марії Целесті»[25]. Я визирнув у садок: навколо доглянутої галявини квітнули іриси. Сонце яскраво сяяло, але не гріло. Мабуть, Роджер підстриг траву вже після Прісциллиного від’їзду. Я підійшов до комоду з довгою нижньою шухлядою, де, як сказала сестра, була скринька з прикрасами. Шухляду я висунув, але там не було нічого, крім одягу. Я запхав усі її лахи назад і понишпорив у інших шухлядах, а потім зазирнув до ванної кімнати. Відчинив шафу. Ніде не було й сліду скриньки з прикрасами чи норкового палантину. На туалетному столику теж не було срібних кубків чи малахітової шкатулки, хоча вони мали там стояти. Я по-справжньому занепокоївся й побіг до інших кімнат. Одна з них була завалена Прісциллиним одягом, що лежав на ліжку, стільцях і підлозі й видавався занадто яскравим, недолугим і дивакуватим. Під час своїх пошуків я натрапив на смугасту біло-синю порцелянову вазу, яка була значно більша, ніж стверджувала Прісцилла, і взяв її з собою. Вийшовши на сходи з вазою в руках, я почув унизу якийсь звук, і голос промовив:
— Привіт, це я.
Я повільно спустився сходами. У передпокої стояв Роджер. Побачивши мене, він роззявив рота, а його брови поповзли вгору. Він мав здоровий і поважний вигляд, був ошатно вбраний у сірий піджак спортивного крою. Посивіле каштанове волосся зачесано вгору охайним куполом. Я обережно поставив вазу на комод, позаду латунного глечика з півоніями.
— Я прийшов забрати Прісциллині прикраси й речі.
— Прісцилла теж тут?
— Ні.
— Вона ж не збирається прийти, чи не так?
— Ні, не збирається.
— Слава Богу. Заходь. Випий чогось. — Він мав ґречний, добре поставлений голос, гучний псевдоуніверситетський голос, голос для зв’язків із громадськістю, голос кандидата, що виступає на публіці. Ми зайшли до «салону» (голос салонного дармоїда). Тут теж було дуже охайно, стояли квіти й сяяло сонце за вікном.
— Я хочу забрати прикраси сестри.
— Хочеш випити? Не заперечуєш, якщо я собі наллю?
— Я хочу отримати прикраси моєї сестри.
— Мені надзвичайно шкода, але не думаю, що можу віддати їх тобі. Розумієш, я не знаю, наскільки вони коштовні, і поки…
— І її норковий палантин.
— Його це теж стосується.
— Де вони?
— Усюди. Зрозумій, Бредлі, ми ж не хочемо сваритися.
— Я хочу отримати прикраси, палантин, ту вазу, яку приніс донизу, і емаль з…
— О Господи. Ти розумієш, що Прісцилла несповна розуму?
— Якщо й так, то це сталося через тебе.
— Прошу. Я більше не можу їй допомогти. Якби міг, допомагав би. Чесно кажучи, я жив у пеклі. Урешті-решт, вона сама втекла.
— Це ти її вижив. — Я побачив на камінній полиці Прісциллину маленьку мармурову статуетку, схожу на Афродіту. Мене охопило жалісливе співчуття до сестри. Їй хочеться мати навколо себе ці дрібнички, вони могли б заспокоїти її. Більше в неї майже нічого не залишилося.
— Не надто весело жити під одним дахом із літньою істеричкою. Я намагався. А вона лютувала. І перестала прибирати. Тут усе мало такий вигляд, наче після катастрофи.
— Не маю бажання вести з тобою дискусії. Мені потрібні її речі.
— Усе коштовне лежить у банку. Я боявся, що Прісцилла винесе звідси все. Вона може забрати свій одяг, але, заради Бога, не намовляй її прийти за ним самій. Насправді я радітиму, коли в будинку не залишиться більше її лахміття. Але решту я вважаю sub judice[26].
— Її прикраси належать їй.
— Ні, не належать. Вона купувала їх із грошей на господарські витрати. Я недоїдав, щоб вона могла отримати свої брязкальця. Звичайно, зі мною вона не радилася. Але, Господи, тепер я ставитимусь до них як до інвестицій,
Я був такий розлючений і принижений, що не міг зв’язати докупи двох слів.
— Ти свідомо вижив її. Вона стверджує, що ти намагався її отруїти…
— Я лише пересолив тушковане м’ясо й поклав забагато гірчиці. На смак, мабуть, було жахливо. Я сидів і дивився, як вона намагається це з’їсти. Видовище просто пекельне. Ти навіть уявити не можеш. Бачу, ти прихопив дві валізи. Винесу тобі дещо з її одягу.
— Ти зняв усі гроші з вашого спільного рахунку…
— Ну, це були мої гроші, чи не так? Хіба хтось із нас мав іще якесь джерело прибутку? А вона й далі висмоктує їх, купуючи одяг і не кажучи мені жодного слова. Вона геть схибила на цих ганчірках. Ціла кімната нагорі завалена ними, їх не вдягнули жодного разу! Прісцилла просто кидала мої гроші на вітер. Будь ласка, не сварімося. Зрештою, ти чоловік і можеш зрозуміти, а не лементувати із цього приводу. Вона божевільна, розчарована життям жінка і люта як чорт. Ми обоє хотіли дитину. Прісцилла обдурила мене й одружила на собі. Я погодився лише тому, що хотів дитину.
— Що ти верзеш? Ти наполягав на аборті.
— Це вона хотіла зробити аборт, а я й сам не знав, чого хочу. А коли дитини не стало, жахливо цим переймався. Прісцилла сказала, що вона знову вагітна. Це придумала ваша матінка. Але то була брехня. Я побрався з нею, бо не пережив би втрати ще однієї дитини. А виявилося, що ніякої вагітності й не було.
— О Господи! — Я підійшов до каміна й узяв до рук мармурову статуетку.
— Постав, будь ласка, на місце, — сказав Роджер. — Тут тобі не антикварна крамниця.
Коли я виконав його наказ і вийшов до передпокою, у дверях з’явилася чарівна дівчина. Вона була вбрана в полотняну рожево-лілову куртку та білі слакси, її темно-каштанове волосся розкуйовдилося й золотаво мерехтіло, та й загалом вона мала такий безтурботний вигляд, наче перебувала на яхті. Її обличчя світилося якимсь піднесеним внутрішнім сяйвом, яке було не просто ознакою доброго здоров’я й засмаги. На вигляд їй було близько двадцяти. У руках вона тримала торбинку з покупками й поставила її просто на підлогу біля дверей.
Я почувався дуже збентеженим. Невже в нього таки була дитина? Оця дівуля?
Роджер скочив на рівні й кинувся до неї, обличчя його пом’якшало й теж засяяло, очі, широко розплющившись, здавалися більшими й променилися теплом. Він поцілував дівчину в губи, а потім притримав на мить у руках, роздивляючись її, усміхаючись і дивуючись. Відтак коротко захоплено кинув: «Ох!» — і повернувся до мене.