Айрис Мердок – Чорний принц (страница 21)
Я дивився на неї й відчував давній страх, що мене неправильно зрозуміють, а це було рівнозначним навалі, окупації моїх власних думок. Я спробував не відводити очей від колишньої дружини й залишатися холоднокровним, опанувати свій голос і віднайти спокійний і впевнений тон. Тоді сказав:
— Я погодився побачитися з тобою лише через побоювання, що ти набридатимеш, поки я цього не зроблю. Те, що я написав тобі в листі, — правда. Він не був «збудженим», він лише констатував факти. Я не хочу й не миритимуся з жодним поновленням нашого знайомства. А тепер, коли ти задовольнила свою цікавість, подивившись на мене та вдосталь нареготавшись, зрозумій, будь ласка, що я більше не хочу про тебе чути. Кажу це про всяк випадок, якщо раптом ти вирішиш, що було б «весело» переслідувати мене. Я буду надзвичайно вдячний, якщо ти триматимешся подалі від мене й моїх друзів.
— Ох, годі тобі, Бредлі, хіба ти хазяїн своїх друзів? Ти що, уже ревнуєш?
Насмішка Крістіан повернула до життя минуле, її нестримну рішучість хапатися за кожну перевагу, не гребувати нічим, аби останнє слово було за нею. Я відчув, як розчервонівся від злості й напруги. Не варто було мені встрявати в суперечку із цією жінкою. Я вирішив повторити свою думку й піти.
— Будь ласка, дай мені спокій. Ти мені не подобаєшся, і я не хочу тебе бачити. То чому я мушу це робити? Я знесилений від думки, що ти повернулася до Лондона. Будь люб’язна, від цієї миті дай мені цілковитий спокій.
— Знаєш, я теж знесилена. Почуваюся якоюсь стривоженою та схибленою. Я навіть там думала про тебе, Бреде. Ми з тобою зіпсували купу всього, чи не так? Так скривдили одне одного, що й світом нудили. Я розмовляла про тебе зі своїм гуру. Думала написати тобі…
— На все добре.
— Не йди, Бреде, прошу. Знаєш, я так багато хотіла тобі розповісти, не лише про минуле, а про життя. Ти мій єдиний друг у Лондоні, я не зберегла ні з ким зв’язків. Знаєш, я придбала горішню квартиру й тепер володію цілим будинком. Еванс гадав, що це гарна інвестиція. Бідолашний старий Еванс, хай з Богом спочиває, був іще той американський зануда, але добре розумівся на бізнесі. А я розважалася тим, що вчилася, інакше здохла б від нудьги. Пам’ятаєш, як ми мріяли купити горішній поверх? Наступного тижня прийдуть будівельники. Я думала, ти допоможеш мені, порадивши дещо. Не йди, Бредлі, розкажи мені про себе. Скільки книжок ти видав?
— Три.
— Лише три? Боженько, я думала ти вже став справжнім письменником.
— Я і є справжній письменник.
— До нас приїжджав якийсь писака з Англії на засідання Жіночого письменницького клубу. Я запитала його про тебе, а він навіть імені твого не чув. Я й сама трохи писала, кілька оповідань. Ти ж більше не батрачиш у старому податковому відомстві, чи як?
— Я нещодавно вийшов на пенсію.
— Тобі ж іще не виповнилося шістдесят п’ять, Бредлі, чи вже виповнилося? Я все позабувала. Скільки тобі років?
— П’ятдесят вісім. Я вийшов на пенсію, щоб писати.
— Я ненавиджу думати, яка стара стала. Тобі давно варто було звідти піти. Поклав своє життя на те старе податкове відомство, правильно кажу? Тобі варто було стати мандрівником, справжнім донкіхотом, тоді ти мав би теми для своїх книжок. Пташка не може співати в клітці. Дякувати Богу, я зі своєї вивільнилася. Я така щаслива, що навіть трохи схибнулася. Відколи помер бідолашний стариган Еванс, я не припиняю сміятися. Ти знав, що він був прихильник Християнської науки? Але коли його скрутила хвороба, так перелякався, що все одно покликав лікаря[21]. Вони влаштовували молитви за нього, то йому доводилося ховати свій опіум перед їхнім візитом. У цій Християнській науці насправді щось є. Думаю, я й сама в неї трохи вірю. Тобі про це щось відомо?
— Ні.
— Бідолашний старий Еванс. Він був такий добрий, такий лагідний, але такий нудотний до смерті, я мало дуба не дала. Ти принаймні ніколи не був нудний. Тобі відомо, що тепер я багата жінка, дійсно багата, по-справжньому багата? Ох, Бредлі, як чудово, чудово казати тобі це! Я почну нове життя, Бредлі. Я ще почую, як життя вітає мене фанфарами.
—
— Я стану щасливою й робитиму щасливими інших людей. ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!
Останній наказ стосувався, як я майже одразу збагнув, не мене, а когось позаду, хто стояв за вікном, що виходило просто на хідник. Напівобернувшись, я помітив на вулиці Френсіса Марло. Він нахилився й зазирав у вікно, скинувши брови й начепивши на обличчя ласкаву смиренну усмішку. Побачивши нас, він склав перед собою руки, наче збирався молитися.
Крістіан відмахнулася від нього, і її обличчя спотворив якийсь фальшивий і розлючений вираз. Френсіс вишукано розвів руки, розчепірив пальці, а потім нахилився ще ближче й приплюснув ніс і щоки до шибки.
— Іди нагору. Мерщій.
Я пішов за нею вузькими сходами й опинився в передній спальній кімнаті. Ця кімната змінилася. На яскравому рожевому килимі стояли чорні, блискучі сучасні меблі. Крістіан розчахнула вікно. Щось вилетіло назовні й гупнулося на дорогу. Підійшовши ближче, я побачив, що це смугастий непромокальний мішечок, з якого випали електрична бритва й зубна щітка. Френсіс хутко позбирав їх і зупинився, кліпаючи маленькими, близько розташованими очицями, а його невеличкий рот досі кривився в покірній усмішці.
— І твій молочний шоколад. Обережно. Ні, я краще віддам його Бредові. Бреде, ти ж досі полюбляєш молочний шоколад, чи не так? Дивись, я віддаю твій молочний шоколад Бредлі. — Вона запхала плитку мені до рук, а я поклав її на ліжко. — Я не безсердечна, але він крутиться тут від того дня, коли я приїхала, і думає, що я вдаватиму маму й підтримуватиму його! Господи, він справжній нероба на соціальному забезпеченні; американці думають, що всі англійці такі. Подивись-но на нього, ну хіба не клоун! Я дала йому грошей, а він хоче залізти на шию й ноги звісити. Заліз усередину через кухонне вікно, поки мене не було, я повернулася й знайшла його в ліжку! Ого! Дивись, хто прийшов!
Унизу з’явилася ще одна постать, це був Арнольд Баффін. Він розмовляв із Френсісом.
— Агов, Арнольде! — Чоловік у відповідь підвів голову, помахав і рушив до вхідних дверей. Крістіан знову збігла вниз сходами, клацаючи підборами, і я почув, як відчинилися двері. Пролунав сміх.
Френсіс досі стояв у стічній канаві, тримаючи в руках електричну бритву й зубну щітку. Він подивився на двері, а потім перевів погляд на мене. Розпачливим жестом розвів руки й безсило їх опустив. Я кинув йому з вікна плитку молочного шоколаду. Не затримався, щоб подивитися, як він підніме її, а повільно спустився сходами. Арнольд і Крістіан базікали у вітальні.
— Ви залишили Прісциллу саму, — сказав я Арнольдові.
— Бредлі, мені
— Напала на вас?
— Я розповів їй про вас, Крістіан; Бредлі не казав їй, що ви повернулися, і вона була збентежена. Хай там як, я розповідав їй про вас — можете не кривитися, я казав дуже приємні речі, — аж тут у неї стався якийсь припадок, вона скочила до мене й стисла руки в мене на шиї.
Крістіан зайшлася диким реготом.
— Може, мені варто було стійко зносити все, але це вже було… гаразд, залишуся джентльменом і не вдаватимуся в деталі — я подумав, що для нас обох буде краще, якщо я піду, і якраз прийшла Рейчел. Вона не знала, що я там, моя дружина прийшла до вас, Бредлі. Тоді я втік звідти, а її залишив піклуватися про «дитину». Розумієте, Прісцилла так міцно стисла руки довкола моєї шиї, що я не міг і слова мовити… Імовірно, це було не дуже галантно… Бредлі, мені надзвичайно шкода… Але як учинили б ви, я маю на увазі mutatis mutandis[22]…
— Ви такий смішний, — зауважила Крістіан. — Дивіться, як розхвилювалися. Не вірю, що все було саме так! І що ви їй про мене розповідали — вам про мене нічого не відомо! Чи не так, Бреде? Знаєш, Бреде, мені стає смішно, коли я дивлюся на цього чоловіка.
— Мені теж смішно, коли я дивлюся на вас! — огризнувся Арнольд.
Обидва засміялися. Радісне збудження, яке Крістіан ледве стримувала під час нашої бесіди, вирвалося на волю. Вона реготала, голосила, хапала ротом повітря, спиралася спиною на двері, а сльози так і періщили з очей. Арнольд теж реготав від душі, звісивши руки, закинувши голову, роззявивши рота й заплющивши очі. Вони хапалися за боки й захлиналися реготом.
Я пройшов повз них простісінько до дверей і повільно вийшов на вулицю. За мною побіг Френсіс Марло.
— Бреде, дозвольте перекинутися з вами кількома словами.
Я не звертав на нього уваги, і чоловік відстав. Коли я дібрався до рогу, Френсіс крикнув мені в спину:
— Бреде! Дякую за шоколадку!
А потім я опинився в Брістолі.
Нескінченні Прісциллині оплакування прикрас урешті-решт зламали мій опір. Із чималими побоюваннями й огидою від своєї місії я погодився поїхати до Брістоля, зайти до будинку, коли Роджер буде в банку, і забрати її майно — різноманітні брязкальця. Тоді Прісцилла склала довжелезний список, у якому було кілька чималих предметів декору й мало не весь її одяг, який я мав для неї врятувати. Я відчутно зменшив список, адже був не зовсім певен щодо правового погляду. Я припускав, що дружина-втікачка має право на власний одяг. Прісциллі я сказав, що прикраси «належать їй», але навіть у цьому не був упевнений. І я точно не збирався виносити з будинку великі предмети вжитку. У підсумку окрім прикрас і норкового палантину я зобов’язався принести ще цілу купу речей: піджак і спідницю, коктейльну сукню, три кашемірових светри, дві блузки, дві пари взуття, стос білизни, смугасту біло-синю порцелянову вазу, мармурову статуетку якоїсь давньогрецької богині, два срібних кубки, малахітову шкатулочку, розмальовану скриньку для шиття флорентійського майстра, емаль із дівчиною, що збирає яблука, і порцеляновий веджвудський[23] чайничок.