Айрис Мердок – Чорний принц (страница 23)
— Це — Меріголд, моя коханка.
— Тобі не знадобилося багато часу, щоб знайти її.
— Люба, це Прісциллин брат. Краще розповісти йому все, чи не так, дорогенька?
— Звісно, коханий, — серйозно погодилася дівчина, відкидаючи з лоба волосся й притулившись до Роджера. — Нам варто розповісти йому все. — У неї був ледь помітний акцент мешканки Вест-Кантрі[27], і тепер я помітив, що їй більше двадцяти років.
— Ми з Меріґолд уже давно разом. Вона була моєю секретаркою. Роками ми й так майже жили разом, але приховували це від Прісцилли.
— Не хотіли травмувати її, — пояснила дівчина. — Самі несли свій хрест. Так важко було зрозуміти, як краще вчинити. Це були жахливі часи.
— Але їм настав край, — втрутився Роджер. — Дякувати Богові, усе позаду. — Вони трималися за руки.
Цей випадковий епізод чужого щастя сповнив мене ненависті й жаху. Я не зважав на дівчину й звернувся до зятя:
— Бачу, що жити з дівчиськом, яке тобі в доньки годиться, веселіше, ніж піклуватися про старшу жінку, пов’язану з тобою шлюбною обітницею.
— Мені тридцять років, — заперечила Меріґолд. — І ми з Роджером кохаємо одне одного.
— «У багатстві та бідності, здоров’ї та хворобі». І тоді, коли моя сестра найбільше потребувала підтримки, ти просто вижив її з дому.
— Я цього не робив!
— Брешеш!
— Меріґолд вагітна, — сказав Роджер.
— Як ти можеш казати мені це? — вибухнув я. — Та ще й з таким підлим вдоволеним виглядом? Мені що, радіти, що ти зачав чергового виродка? Ти так пишаєшся тим, що зраджуєш дружину? Мені це здається огидним: стариган і дівчисько. Якби ви тільки знали, якими жалюгідними потворами здаєтеся: мацаєте одне одного й вульгарно виставляєте напоказ своє задоволення від того, що позбулися моєї сестри… Ви чисто парочка вбивць…
Вони відійшли одне від одного. Меріґолд сіла й кинула палкий і приголомшений погляд на свого коханця.
— Ми не навмисно, — намагався пояснити Роджер. — Так сталося. Ми не можемо приховувати свого щастя. Принаймні тепер ми чинимо так, як велить сумління: припинили брехати. Ми хотіли б, щоб ти поговорив із Прісциллою, пояснив їй усе. Господи, яке було б полегшення! Чи не так, люба?
— Ми зненавиділи брехню, чесне слово, правда ж, коханий? — додала Меріґолд. — Ми роками жили в брехні.
— Меріґолд мала малесеньку квартирку… я навідував її там… жалюгідна ситуація.
— А тепер це все позаду… ох, мати можливість сказати правду — це так… Нам так шкода бідолашну Прісциллу…
— Якби ви тільки бачили себе, — повторив я. — Якби ви тільки бачили себе… А тепер, будьте люб’язні, віддайте Прісциллині прикраси…
— Перепрошую, — перервав мене зять. — Я вже пояснив.
— Вона хоче отримати свої прикраси, норку, ту статуетку, смугасту вазу, якусь емаль…
— Це я купив ту статуетку. Вона стоїть тут. І так сталося, що мені подобається та емаль. Це не лише
— Я запакую їх, добре? — поцікавилася Меріґолд і вийшла з кімнати.
— Ти ж скажеш Прісциллі, чи не так? — перепитав Роджер. — Це було б для мене справжнім полегшенням. Я такий боягуз. Ніяк не міг зізнатися їй.
— Щойно твоя подруга завагітніла, ти навмисне вигнав дружину з дому.
— Я не планував цього! Ми діяли навмання й були, чорт забирай, нещасними. Ми чекали й чекали…
— Сподівалися, що вона помре, — припустив я. — Дивно, що ти її не вбив.
— У нас буде дитина, — сказав Роджер. — Ця дитина дуже важлива, і я хочу бути з нею чесним. Гадаю, вона теж має якісь права! Ми нарешті знайшли своє щастя, цілковите й відверте. Я хочу, щоб Меріґолд була моєю дружиною. Прісцилла ніколи не була щаслива зі мною.
— А ти думав про те, що тепер буде з Прісциллою та на що перетвориться її існування? Ти спочатку вкрав у неї життя, а тепер викинув її на смітник.
— Ну, вона моє життя теж украла. Вона вкрала в мене купу років, коли я міг бути щасливим і дихати вільно!
— Ох, іди до дідька! — крикнув я й вийшов у передпокій, де Меріґолд уклякла біля валіз в океані шовку, твіду й рожевої білизни. Більшість речей видавалися абсолютно новими.
— Де її норка?
— Я поясню, Бредлі.
— Ох, посоромилися б, — сказав я. — Подивіться на себе. Ви нечестиві люди. Вам мало б бути дуже соромно.
Вони знесилено подивилися на мене і, як мені здалося, співчутливо ззирнулися. Я їх не займав. Немов їхнє щастя перетворило цю парочку на святих. Хотілося роздерти їх, розірвати на шматки. Але вони були невразливі у своєму блаженстві.
— Не збираюся чекати, поки ви запакуєте валізи, — повідомив я. Не міг дивитися, як та дівуля стріпує Прісциллиними речами й охайно складає їх. — Можете надіслати їх на мою квартиру.
— Так, так, ми так і вчинимо, хіба ні, коханий? — запевнила Меріґолд. — Там, нагорі, є скриня…
— Ти ж скажеш їй, правда? — знову взявся за своє Роджер. — Скажи їй так обережно, як тільки зможеш. Але чітко дай зрозуміти. Можеш сказати, що Меріґолд вагітна. Назад шляху немає.
— Ви про це попіклувалися.
— Ви мусите принести їй щось зараз, — сказала Меріґолд, знову вклякнувши, її безтурботне обличчя сяяло ніжною доброзичливістю та справжнім блаженством. — Коханий, чому б нам не віддати їй ту статуетку?
— Ні. Вона мені подобається.
— Тоді ту смугасту вазу, хіба вона не хотіла її?
— Це й мій дім теж, — наполягав Роджер. — Я створив його. Кожна із цих речей має своє місце.
— Ох, коханий,
— Ну добре, люба… Але це така крихка малесенька штучка!
— Я ретельно запакую її.
— Бредлі, друзяко, не думай, що я якийсь демон у людській подобі. Я, звісно ж, не святий, я просто звичайний чоловік, сумніваюся, що вдасться знайти звичайнішого. Ти мусиш зрозуміти, що я пережив лихі часи. Жити подвійним життям — чисте пекло, а Прісцилла так довго огидно зі мною поводилася, вона по-справжньому мене ненавиділа, роками не казала доброго чи лагідного слова.
Меріґолд повернулася з об’ємним згортком. Я забрав його та пішов до дверей. Світ за порогом засліпив мене, наче я перебував у темряві. Я ступив на вулицю й озирнувся на них. Вони стояли, похитуючись, пліч-о-пліч, рука в руці, і не могли приховати двох яскравих усмішок. Мені захотілося плюнути їм на поріг, але в роті пересохло.
Я пив у барі легкий золотавий херес і витріщався на червоно-чорну з білим корабельну трубу, що стриміла на тлі яскраво-синього, затягнутого серпанком неба. Труба була дуже чітка та кричала про свою присутність, по вінця наповнена кольорами та існуванням. Небо було запаморочливо нескінченним, велетенським: безліч завіс із прозорої, зернистої, чистісінької синяви.
Пізніше стріляли голубів, а труба була біло-синьою, і синява зливалася з небом, а білизнá висіла в повітрі, мов гігантський циліндр зіжмаканого паперу чи повітряний змій на картинці. Повітряні змії завжди багато значили для мене. Вдалий символ нашого хворобливого стану: щось віддалено високе, чутливий посмик, відчуття натягнутої шворки, її невидимість, довжина, страх перед втратою. Зазвичай я не напиваюсь. Брістоль — місто хересу. Прекрасного дешевого хересу, легкого й чистого, націдженого з огрядних дерев’яних діжок. На якийсь час я мало не втратив глузд від свого провалу.
Стріляли голубів. Вдалий символ нашого хворобливого стану: гучний постріл, нещасна грудочка б’є крильми по землі, безпомічно, розпачливо й марно намагаючись знову злетіти. Крізь сльози я бачив, як тіла підстрілених пташок знову і знову падали на похилі дахи сховищ і сповзали вниз. Я бачив і чув їхню несподівану вагу, їхню нещасну капітуляцію перед силою тяжіння. Яке, мабуть, скам’яніле серце в того, хто це робить — перетворює летючі створіння на грудку лахміття й болю, що б’ється на землі. Я дивився на трубу корабля, і на тлі дратівливо яскравого зеленого неба вона була жовто-чорною. Життя жахливе, жахливе, жахливе, кажуть філософи. Зрозумівши, що проґавив потяг, я набрав номер своєї лондонської квартири, але мені ніхто не відповів.
«Тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре»[28], — казав святий Павло. Можливо, але що означає «любити Бога»? Ніколи не бачив, як це відбувається. Тут, мій милий друже й наставнику, криється спокій, якого так важко домогтися, коли ми бачимо світ дуже близько й у найменших деталях; так близько та яскраво, як щойно пофарбовані труби кораблів у сонячному надвечір’ї. Але все темне й потворне не змивається, ми бачимо і його, і жахи життя — невід’ємна його частина. Добро не перемагає, а якби перемогло, воно б не було добром. Не висихають сльози й не полегшуються страждання невинних і тих, хто зазнав у житті несправедливості, що їх скалічила. Я кажу вам, друже, те, що ви й так розумієте глибше й краще, ніж зможу коли-небудь осягнути я. Навіть коли пишу ці слова, що могли б бути яскравими й повнитися сяйливих кольорів, я відчуваю, як темрява моєї особистості заволодіває моїм пером. Проте, можливо, те, що я пишу, можна передати належним чином лише цими чорнилами темряви? Ми не спроможні писати, як янголи, хоча дехто з наших ближніх — боги, натхнення яким дарують небеса, — часом спроможний і на це.