Айрис Мердок – Чорний принц (страница 24)

Вийшовши від Роджера й Меріґолд, я почувався таким жалюгідним, що від люті мало не впав у істерику. Цього разу я надзвичайно чітко зрозумів, яким злим і несправедливим до моєї сестри було життя. Я відчував шалені докори сумління через те, що не зміг нав’язати Роджерові свою волю та змусити його по-справжньому страждати. Я був нещасним і соромився, що не принесу додому навіть ті кілька дрібничок, які розрадили б її та про які вона так смиренно благала: «діамантовий набір», намисто з кришталю й лазурі, бурштинові сережки. Я не отримав ані норкового палантина, ані навіть маленької статуетки Афродіти чи емалі з жінкою, що збирає яблука. «Бідолашна Прісцилла, — думав я з жалем, який не заслуговував на довіру, бо жалів я виключно себе, — нещасна бідолашна Прісцилла». Звичайно, я «пнувся зі шкури» заради Прісцилли й жодної миті не вагався, бо ми мусимо робити те, що мусимо. Людське створіння може володіти кількома беззаперечними обов’язками, і це мало не єдине, що рятує нас: рятує від розбещеної бездумної ночі, що простягнулася за крок навіть від найцивілізованішого з нас. Утім, якщо придивитися ретельніше до якогось із таких «обов’язків», до дріб’язкового подвигу якоїсь миршавої людинки — виявиться, що в ньому немає нічого славного, він не повертає назад потоки природного зла, що відступають перед чимось божественним чи логічним; цей учинок — просто додатковий прояв самозакоханості, вигаданий, мабуть, самою Природою, бо інакше вона не змогла б існувати — несхожа й несумісна у своїй багатоголовій світобудові. Сповна нас цікавить лише те, із чим ми себе ототожнюємо. Святі ототожнювали б себе з усім. Але, як сказав мій мудрий друг, святих не існує.

Я ототожнював себе з Прісциллою лише через старі формальні причини. Якби вона була просто моєю знайомою, якою я переймався б так само мало, як сестрою, я не лише не поворушив би пальцем, щоб допомогти їй; навіть її страждання не затримались би в моїй пам’яті довше ніж на кілька хвилин. Але сталося так, що я сам принизився й зазнав катастрофи в її приниженні й катастрофі. Я скуштував несправедливості й жахнувся, ставши свідком процвітання тих, хто мене образив. Як часто це трапляється і яким гірким буває цей аспект людської руйнації! Нечестивці процвітають у нас на очах, і немає кінця-краю їхньому процвітанню. Яким благословенням було колись мати змогу вірити в пекло. Коли ця древня й поважна віра стерлася з нашої свідомості, ми втратили глибоку й грандіозну людську втіху. Але було навіть дещо образливіше, надзвичайно потворне й огидне для мене: оте видовище Роджера з його сивим волоссям, з його псевдовишуканістю підстаркуватого мирянина, що вчепився в дівчисько, яке могло б бути його донькою — цнотливою, свіжою й незаплямованою. Це безпосереднє сусідство юності й підстаркуватості ображає, і ображає не на жарт.

Пізніше порожні освітлені вулиці перетворилися на театральні лаштунки. Їхнім чорним тлом був борт корабля. Кам’яний причал і сталевий борт торкалися один одного, а я сів на каміння та прихилив голову до сталевих печер. Я опинився в крамничці й лежав під прилавком із жінкою, а полиці були вщерть заставлені клітками з мертвими тваринами, яких я забув нагодувати. Кораблі розділені на відсіки й порожнини, кораблі схожі на жінок. Їхня сталь тремтіла й співала, співала про хижих жінок: Крістіан, Меріґолд, мою матір — жінок-руйнівниць. Ні тлі темного неба я бачив щогли й вітрила могутніх кліперів. А потім я сидів на вокзалі Темпл-Мідс і беззвучно вив у своїй душі, страждаючи під тими безжальними склепіннями від мук, що їх заподіяли нечестивці. Чому ніхто не підняв слухавку? Опівночі потяг повіз мене геть. Якимось чином я розбив біло-синю порцелянову вазу. Виходячи на Паддінгтонському вокзалі, я залишив друзки в купе.

Я навідався до будинку Крістіан, куди відвезли Прісциллу. Пізніше ми з Рейчел були в саду. Це мені не наснилося. І хтось запускав повітряного змія.

Удома на мене чекала записка від Рейчел, а сама вона прийшла рано-вранці, тільки-но я повернувся додому, щоб розповісти мені, що сталося: як рознервувалася Прісцилла, як зателефонувала Крістіан, як приїхав Арнольд, як приїхав Френсіс. Я не з’являвся, і сестра розкапризувалася, мов немовля, що чекає на маму, яка десь забарилася, — сльози, страхи. Пізно ввечері Крістіан повезла Прісциллу геть на таксі. Арнольд і моя колишня дружина багато сміялися. Рейчел боялася, що я гніватимуся на неї. Я не гнівався. «Звичайно, ви безсилі, якщо вони вирішили інакше».

Прісцилла, вбрана в чорний пеньюар Крістіан, сиділа, обіпершись на стос білосніжних подушок. Її тьмяне фарбоване волосся було незачесаним і рідким, обличчя без косметики здавалося глевким, як глина чи тісто, і на його гладенькій поверхні закарбувалися неглибокі зморшки. Рот був широко роззявлений. З вигляду їй можна було дати сімдесят — вісімдесят років. Крістіан у темно-зеленому вбранні з ниткою справжніх перлин промінилася впевненим виглядом людини, яка організувала успішний прийом і керує ним. Її очі волого блищали, наче від сліз сміху чи тих сліз, що бринять на очах від задоволення або розчулення. Вона весь час розчісувала своє хвилясте червонясто-коричневе волосся чарівними тонкими пальчиками. Арнольд був по-хлоп’ячому збуджений, він увесь час вибачався переді мною, але при цьому постійно ззирався з Крістіан і реготав. Він надів свою «маску зацікавленого письменника»: я здебільшого глядач, спостерігач, але глядач, який розуміє. Його землисте обличчя було масним, він і далі по-дитячому свідомо затуляв свої розумні бліді очі розпущеним безбарвним волоссям. Оддалік від інших, потираючи руки, сидів Френсіс, одного разу він навіть плеснув у долоні, а його близько розташовані ведмежі баньки весь час кидали погляди на наші обличчя. Він постійно кивав у мій бік, наче кланявся, і бурмотів собі під ніс: «Усе гаразд, усе гаразд, усе буде гаразд, усе буде гаразд». Потім Френсіс запхав руку собі до штанів і заклопотано почухався. Рейчел стояла нерухомо, як людина, що вдає незворушність, а всередині аж вирує. Вона злегка посміхалася, ледь розтуливши нафарбовані цукрово-рожевою помадою вуста, усмішка то ширшала, то зникала, то з’являлася знову, наче не надто переконливо супроводжуючи якісь особисті думки.

— Це не змова, Бредлі, не дивіться так.

— Він страшенно гнівається на нас.

— Він думає, що ви тримаєте Прісциллу в заручниках!

— Так я й узяла Прісциллу в заручниці.

— Що з тобою сталося? Прісцилла жахливо засмутилася.

— Я проґавив потяг. Мені дуже шкода.

— А чому ви його проґавили?

— Чому ти не зателефонував?

— Він здається винним! Дивись, Прісцилло, який винний у нього вигляд!

— Будь ласка, помовчте всі. Прісцилла намагається щось сказати.

— Бредлі, не гнівайтеся.

— Тиша! Слово Прісциллі!

— Ти забрав мої речі?

— Сядь, Бреде, ти маєш жахливий вигляд.

— Перепрошую, я спізнився на поїзд.

— Усе буде гаразд.

— Я телефонував.

— Ти забрав мої речі?

— Прісцилло, дорогенька, не нервуйся так.

— Боюся, мені не вдалося забрати твої речі.

— Ох, я так і знала, що нічого не вийде, я знала, знала, я ж казала тобі.

— Бредлі, що там сталося?

— Там був Роджер. Ми трохи побалакали.

— Побалакали!

— Тепер ти на його боці.

— Чоловіки завжди грають в одну дудку, люба.

— Я не на його боці. Чи ти хотіла, щоб я з ним бився?

— Войовничий Бред Хуліган!

— Ти говорив із ним про мене?

— Ще б пак!

— Тепер вони поділяють думку, що жінки — пекельне кодло.

— Ну, так і є!

— Він нещасний?

— Так.

— Увесь будинок брудний та огидний?

— Так.

— А що з моїми речами?

— Він обіцяв надіслати їх.

— Але хіба ти нічого не приніс, жодної дрібнички?

— Він сказав, що спакує все.

— Ти наголосив особливо на прикрасах і норці?

— Він усе надішле.

— Але ти наголосив?

— Усе гаразд, усе буде гаразд.

— Та ж наголосив!

— Він їх не надішле, кажу тобі, не надішле…

— Прісцилло, чи не могла б ти, будь ласка, вдягнутися?

— Він ніколи не надішле моїх речей, не надішле, не надішле, я точно знаю, не надішле, я більше ніколи не побачу їх, навіки-віків!

— Я почекаю на тебе внизу, і ми разом поїдемо додому.

— Ці прикраси — усе, що в мене було.

— Ох, але Прісцилла збиралася залишитися тут, зі мною.

— Ти їх шукав, ти бачив їх?

— Прісцилло, вставай і вдягайся!

— Люба, хіба ти не збиралася залишитися тут, зі мною?

— Бредлі, ви не можете так із нею розмовляти.

— Бреде, будь розсудливим. Їй потрібен медичний догляд, допомога психіатра, я збираюся найняти медсестру…

— Заради Бога, їй не потрібна медсестра.

— Знаєте, Бредлі, ви не з тих, хто доглядає за хворими.

— Прісцилло…