Артуро Перес-Реверте – Клуб Дюма, або Тінь Рішельє (страница 2)
— Цікаво, — сказав я, піднявши погляд на Корсо — той дивився спокійним поглядом то на мене, то на теку, — де ви на це натрапили?
Він почухав собі повіку, безперечно, прикидаючи подумки, до якої міри та інформація, яку він сподівався одержати від мене, зобов'язує обговорювати з цим типом деталі. Результатом був третій вираз обличчя, цього разу — вираз невинного кролика. Корсо був професіоналом.
— Тут неподалік. Я клієнт іншого клієнта.
— Розумію.
Він обережно помовчав. Крім обережності й стриманості, така мовчанка свідчила про хитрість, і ми обидва це знали.
— Звичайно, я назву вам ім'я, якщо ви попросите.
Я відповів, що в цьому немає потреби, й така відповідь, схоже, його заспокоїла. Він поправив окуляри пальцем, перш ніж запитати, що я думаю про той текст, який він тримав у руках. Не відповідаючи одразу, я перегорнув сторінки рукопису, поки добувся до першої. Заголовок був написаний великими літерами й товщими штрихами.
Я голосно прочитав перші рядки:
Я не зміг уникнути усмішки. Корсо згідно кивнув головою, запрошуючи мене оголосити вердикт.
— Без найменшого сумніву, — сказав я, — це рядки одного з творів Александра Дюма-батька.
— Сорок другий, — підтвердив Корсо. — Розділ сорок другий.
— Це оригінал?.. Автентичний рукопис Дюма?
— Тому я сюди й прийшов. Щоб ви мені це сказали.
Я трохи стенув плечима, взяти на себе таку відповідальність здавалося мені ризикованим.
— Чому я?
Це запитання було дурним, з тих, які лише відтягують час. Моя скромність здалася Корсо фальшивою, й він скорчив нетерплячу гримасу.
— Ви експерт, — досить сухо відказав він. — І, крім того, що ви найвпливовіший літературний критик цієї країни, ви знаєте все про популярний роман дев'ятнадцятого сторіччя.
— Ви забули про Стендаля.
— Не забув. Ви переклали роман
— Он як. Ви мені лестите.
— Гадаю, що ні. Я надаю перевагу перекладу Консуело Берхес.
Ми обидва всміхнулися. Він не перестав подобатися мені, і я почав розуміти його стиль.
— Ви знаєте мої книжки? — наважився запитати я.
— Деякі з них.
— Ви читали всі твори, які назвали?
— Ні. Якщо я працюю з назвами, то це не означає, що я повинен їх читати.
Він брехав. Чи принаймні перебільшував негативний аспект питання. Цей індивід ставився до своїх обов'язків дуже сумлінно. Перш ніж прийти до мене, він переглянув про мене все, що трапилося йому на очі. Він був одним із тих захоплених читачів, які ковтають друкований папір від самого ніжного дитинства; у тому випадку — малоймовірному — коли бодай один момент із дитинства Корсо заслуговував на те, щоб називатися ніжним.
— Розумію, — сказав я, аби що-небудь сказати.
Він на мить насупив брови, пригадуючи, чи бува чогось не забув, а потім скинув окуляри, подмухав на скельця й заходився протирати їх пом'ятою хусточкою, яку дістав із бездонної кишені плаща.
Під оманливим виглядом слабкості, якого надавав йому цей завеликий одяг і кролячі зуби, Корсо був твердий, як цеглина. Він мав вигострені й точні функції, наділені кутами й уважними очима, завжди готовими використати небезпечну наївність для того, хто піддасться їхній спокусі. Іноді, а надто тоді, коли він був спокійний, він створював враження чоловіка набагато незграбнішого й спокійнішого, аніж він насправді був. Він належав до тих безпорадних суб'єктів, яким чоловіки пропонують тютюн, камердинери запрошують їх випити зайву чарку, а жінки хочуть узяти під свій захист. І лише коли до них доходило, що відбувається, було надто пізно, щоб кинути йому рукавичку. Він був уже далеко на коні, додаючи зарубки на своєму кинджалі.
— Повернімося до Дюма, — сказав він, показуючи окулярами на рукопис. — Той, хто спроможний написати про нього кількасот сторінок, повинен відчути знайомий запах від його оригіналів… Як вважаєте?
Я поклав руку на сторінки в пластикових обкладинках жестом священика, який доторкається до священних реліквій.
— Боюся розчарувати вас, але я не відчуваю нічого.
Ми обидва розреготалися. Сміх Корсо був якийсь особливий, майже крізь зуби: сміх чоловіка, не переконаного в тому, що він та його співрозмовник сміються з одного й того самого. Сміх злий і далекий, і навіть — трохи нахабний. Такий сміх надовго зависає в повітрі й розвіюється лише опісля того, коли той, хто засміявся, уже вийшов із кімнати.
— Давайте по черзі, — запропонував я. — Рукопис належить вам?
— Я вже вам сказав, що ні. Один із моїх клієнтів щойно його придбав, і здивувався, що досі не чув, аби хтось говорив про рукопис цього розділу з
— Мене дивує, що ви працюєте над такими дрібницями, — мій подив можна було пояснити; я вже чув про Корсо й раніше. — Зрештою, Дюма сьогодні…
Я залишив свою фразу висіти в повітрі, усміхаючись зі змовницьким виразом, але Корсо не захотів розділити зі мною мою іронію.
— Мій клієнт мені друг, — спокійно пояснив він. — Ідеться про особисту послугу.
— Розумію, але не зможу бути вам корисним. Я бачив кілька оригіналів, і цей текст може належати до них. Але підтвердити це — зовсім інша річ. Для цього потрібен гарний графолог. Я знаю одного з таких чудових фахівців — він живе в Парижі: Ахілла Репленже. Він тримає книгарню, яка спеціалізується на автографах та історичних документах, поблизу від Сен-Жермен де Пре… Він знається на французьких авторах XIX сторіччя, фахівець, надзвичайно приємний чоловік і мій друг — я показав на один папір у рамі, що висів на стіні. — Кілька років тому він продав мені цей лист Бальзака. За великі гроші, звичайно.
Я дістав записник, щоб знайти для нього адресу й візитівку. Він поклав її до обтріпаного гамана, напхом напханого паперами, потім дістав із кишені плаща блокнот й олівець із тих, що мають на кінці гумку для стирання. Гумка була обкусана, як у школяра.
— Можу я поставити вам кілька запитань?
— Звичайно, запитуйте.
— Ви знали про існування рукопису якогось повного розділу з
Я похитав головою, перш ніж відповісти, водночас знову закривши ковпачком авторучку «Монблан».
— Ні, не знав. Цей роман друкували окремими частинами в «С'єкль» між березнем і липнем 1844 року. Потому як текст був підготовлений для друкаря, рукопис викидали до сміттєвого ящика. Проте деякі фрагменти залишилися; можна з ними ознайомитися в додатку до видання Гарньє 1968 року.
— Чотири місяці — це мало. — Корсо замислено гриз гумку на кінці олівця. — Дюма писав швидко.
— У ту епоху всі писали швидко. Стендаль завершив свій
— Звичайно. Як і всі читачі художньої літератури.
— Як усі читачі художньої літератури в інші часи, хотів би я додати, — сказав я, з повагою гортаючи сторінки рукопису. — Відійшли в минуле ті часи, коли підпис Дюма примножував наклади й збагачував видавців. Майже всі його романи публікувалися в такий спосіб, окремими частинами, з написом під останньою сторінкою
— Про це не турбуйтеся. Продовжуйте.
— А що я маю ще вам сказати? У канонічному фейлетоні ключ до успіху є простим: герой або героїня наділені рисами, які примушують читача ототожнити себе з ним… Якщо це відбувається сьогодні з телевізійними романами, то уявіть собі, що відбувалося в ту епоху, коли не було ні радіо, ні телевізії з буржуазією, жадібною до сюрпризів та розваг, маловимогливою як до формальної якості, так і до високого смаку… Усе це добре розумів геній Дюма і своєю мудрою алхімією фабрикував лабораторний продукт: трохи того, трохи іншого плюс його талант. Результат: наркотик, який створює наркоманів, — я не без гордості показав собі на груди. Він і досі їх створює.
Корсо робив записи. Згодом один із його знайомих скаже: такий же нетактовний, самолюбивий і смертоносний, як чорна мамба, коли в розмові випадково згадали його ім'я. Він якось особливо сидів перед іншими, дивився крізь свої погнуті окуляри й повільно кивав головою з певним раціональним сумнівом, як ото повія може несподівано вставити в розмові сонет про Купідона. Ніби дає тобі можливість виправитися, перш ніж буде ухвалено остаточне рішення.
Через певний час він припинив писати й підняв голову.
— Але ви не обмежуєте свою працю популярними романами. Ви відомий критик інших видів діяльності… — він на мить замовк, шукаючи термін. — Серйозніших. Дюма сам називав свої твори легкою літературою. Хоча погодьтеся, це звучить зневажливо стосовно публіки.