АНОТАЦІЯ
Дія роману «Клуб Дюма, або Тінь Рішельє» відбувається в особливому світі книжок. Герої цієї історії — бібліофіли, букіністи і просто пристрасні любителі літератури. Варо Борха, бібліофіл, наймає Лукаса Корсо для того, щоб порівняти між собою три відомі примірники унікального видання «Дев’ятеро Дверей». Однак просте доручення обертається для Корсо великими неприємностями. Хтось іде по його сліду і убиває усіх, з ким він зустрічається... Чим же закінчаться ці перегони?
Присвячується Калі, яка виштовхала мене на цю битву
Спалах світла відбив тінь повішеного на стіну. Він нерухомо звисав із лампи всередині салону, й поки фотограф обходив навколо нього з піднятою камерою, тінь, яку відкидав труп, послідовно ковзала по картинах, вітринах із порцеляною, полицях із книжками, шторах, розтулених над великими вікнами, за якими лопотів дощ.
Слідчий був молодий. Він мав рідке волосся, розкошлане й вогке, як і плащ, який він досі тримав на плечах, поки диктував інформацію секретареві. А той сидів на канапі й друкував за ним слова на портативній машинці, що стояла на стільці. Монотонний голос слідчого та неголосні коментарі поліцейських, які ходили по помешканню, лунали під клацання клавішів:
— …піжама, а поверх неї халат. Пояс від халата використаний для зашморгу. Руки трупа зв'язані попереду краваткою. Ліва нога взута в пантофлю, а права боса…
Слідчий доторкнувся до взутої ноги трупа, й тіло повільно обернулося на тугому шовковому шнурі, що з'єднував шию з гаком, до якого кріпилася лампа. Рух відбувався зліва направо, а потім у зворотному напрямку тіло обернулося на дуже коротку відстань, аж поки знову зупинилося в попередній позі, наче стрілка компаса, яка якщо коли й відхиляється від північного напрямку, то на дуже коротку відстань. Одвернувшись від трупа, слідчий нахилився до поліцейського в однострої, який шукав на підлозі відбитки пальців. На підлозі лежав розбитий глек і книжка, розкрита на сторінці, де текст було підкреслено червоним олівцем. Книжка була старим примірником «Віконта де Бражелона», дешевим виданням, оправленим у тканину. Нахилившись через плече агента, слідчий прочитав підкреслені червоним олівцем рядки.
«— Мене перемогли, — промурмотів він. — Усе тепер відомо!
— Зрештою, стає відомим усе, — сказав Портос, який нічого не знав.»
Він наказав секретареві звернути увагу на книжку, включити її до обліку, й підійшов до високого чоловіка, який курив, стоячи біля підвіконня розчиненого вікна.
— Як воно вам здається? — запитав він, наблизившись до нього.
Високий чоловік мав знак поліцейського на своїй шкіряній куртці. Він затримався з відповіддю, щоб витрусити попіл з недопалка цигарки, який він тримав між пальцями й, не озираючись, викинув його у розчинене вікно.
— Якщо рідина має білий колір і знаходиться в пляшці, то вона, зазвичай, буває молоком, — відповів він врешті.
Його відповідь пролунала трохи загадково, але усмішка слідчого показала, що ніякої загадки в цьому для нього не було. На відміну від поліцейського, він дивився на вулицю, де досі лив дощ. Хтось відчинив двері на протилежному боці помешкання, й потік вітру бризнув струменями дощу йому в обличчя.
— Зачиніть двері, — наказав він, не обертаючись. Потім звернувся до поліцейського: — Іноді вбивці маскуються під самовбивць.
— А буває й навпаки, — зазначив той.
— Який сенс зв'язувати собі руки краваткою, як ви гадаєте?
— Іноді вони бояться розкаятися в останню мить… Убивця зв'язав би їх за спиною.
— Це нічого не змінило б, — заперечив слідчий. — Шнурок тонкий і дуже тугий. Коли ноги повішеного втратять опору, то він не має найменшого шансу врятуватися, навіть якщо його руки вільні.
— Усе можливо. Коли буде розтин, довідаємося більше.
Слідчий обернувся, щоб скинути ще одним поглядом на труп. Агент, який шукав відбитки пальців, підвівся з книжкою в руках.
— Цікаво, що означає ця сторінка?
Високий поліцейський стенув плечима.
— Я трохи її прочитав, — сказав він. — Але ж Портос був одним із тих персонажів, чи не так?.. Атос, Портос, Араміс і д'Артаньян, — він рахував цих персонажів, загинаючи пальці і зрештою зупинився, замислившись. — Трохи дивно. Я завжди себе запитував, чому книжка називається «Три мушкетери», коли насправді їх було четверо.
І. Анжуйське вино
Читач повинен приготуватися до найжорстокіших сцен.
«Паризькі таємниці».
Ежен Сю
Мене звати Борис Балкан, і якось я переклав «Пармський монастир». Крім того, критичні нариси та рецензії, які я пишу, друкуються в додатках та журналах половини Європи, я організував курси про сучасних письменників у літніх університетах і маю кілька книжок про популярні романи XIX сторіччя. Але боюся, що нічого ефектного я досі не написав; а надто в наші часи, коли самогубства маскують під убивства, романи пише лікар Рохеліо Акруд і чимало людей прагнуть написати двісті сторінок про дивовижні відчуття, які вони переживають, коли дивляться на себе в дзеркало.
Та перейдімо до суті.
Я познайомився з Лукасом Корсо, коли він навідався до мене з «Анжуйським вином» під рукою. Корсо був найманим солдатом бібліофілів-генералів: він полював на книжки в чужих інтересах. Ця робота вимагає брудних пальців і добре підвішеного язика, гарних рефлексів, терпіння й щастя. Вимагає вона також надзвичайної пам'яті, яка підказує, в якому запилюженому закутні крамнички старого книгаря лежить примірник книжки, за який заплатять мільйони. Його клієнтура була обраною й обмеженою книгарями Мілана, Парижа, Лондона, Барселони або Лозанни, тими, які продають книжки лише занесені до каталога, витрачають час лише на певні оборудки й ніколи не продають більш як півсотні заголовків за один раз; це аристократи інкунабул,[1] для яких оправа з пергамена замість телячої шкіри або береги сторінки, ширші за три сантиметри, означають зайві мільйони доларів. Ці шакали Гутенберга, піраньї антикварних ринків, п'явки розпродажів спроможні продати власну матір за рідкісне видання; вони приймають своїх клієнтів у салонах зі шкіряною канапою та видами на собор або на Боденське озеро, але вони ніколи не бруднять ані рук, ані совісті. Для цього існують такі типи, як Корсо.
Він скинув із плеча парусинову сумку й поставив її на підлогу біля не почищених оксфордських черевиків і перестав дивитися на портрет у рамі Рафаеля Сабатіні,[2] що стоїть у мене на письмовому столі, біля авторучки, якою я виправляю друкарські помилки в передрукованих текстах. Цей портрет мені подобався, бо гості приділяли йому мало уваги, приймаючи Сабатіні за мого давнього родича. Я стежив за реакцією Корсо й помітив, як він усміхається, сідаючи на стілець; його усмішка була схожа на усмішку кролика, коли той з'являється на розі вулиці в якомусь мультику й відразу завойовує симпатію глядачів. З часом я довідався, що Корсо також спроможний усміхатися, як безжальний і худий вовк, і що він робив ті рухи, яких вимагали від нього обставини; але це було набагато пізніше. А в ту мить він справив на мене таке позитивне враження, що я вирішив випробувати його.
— «Він народився, обдарований прихильністю до сміху, — процитував я, показуючи пальцем на портрет, — і з відчуттям, що світ божевільний».
Я побачив, як він повільно обернув голову, так само повільно кивнувши, й відчув до нього складну симпатію, яка збереглася досі попри все те, що сталося потім. Розкривши якусь пачку, він дістав сигарету без фільтра, не менш пом'яту, аніж його старий плащ та вельветові штани. Він крутив сигарету в пальцях, роздивляючись її крізь окуляри в залізній оправі, зсунуті на ніс. Його злегка посивіле волосся спадало на чоло. Другу руку він тримав таким чином, наче вона лежала на руків'ї пістолета в одній із його кишень — відстовбурчених і напхом напханих усілякою всячиною: книжками, каталогами, паперами, а також — про це я теж довідався пізніше — фляжкою з джином «Болс».
— …І це була вся його спадщина, — без проблем завершив він мою фразу, перш ніж упасти в крісло й ще раз усміхнутися. — Але якщо бути щирим, то мені більше подобається «Капітан Влад».
Я підняв авторучку в повітря, суворо остерігаючи його.
— Ви помиляєтеся. «Скарамуш» для Сабатіні те саме, що «Три мушкетери» для Дюма. — Я з повагою показав рукою на портрет. — Він народився з даром для сміху… І немає в історії пригодницьких фейлетонів іншого, перші рядки в якому можна було б порівняти з цими.
— Можливо, ви й маєте слушність, — погодився він після коротких роздумів, а тоді поклав на стіл рукопис у теці, де кожна сторінка була захована в окрему пластикову обкладинку. — Але це просто збіг, що ви згадали про Дюма.
Він підсунув теку до мене, повернувши її так, аби я міг прочитати, що там у ній. Усі сторінки були списані по-французькому, лише на одному боці й був використаний папір двох різновидів: білий, уже пожовклий від давності, й світло-голубий в дрібну клітинку, також дуже старий і злинялий. Кожному з двох різновидів паперу відповідав інший почерк, хоча почерк на голубому папері — де текст написано чорним чорнилом, — на білих аркушах був використаний для посторінкових виносок до першої редакції, каліграфія якої була меншою та гострішою. Загалом було п'ятнадцять аркушів рукопису й одинадцять із них — голубі.
