Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 35)

Від нас по Медіані рухаються вже чотири ретранслятори, спарені: одна вихороподібна антена спрямована до Сонця, друга — вперед. Рухаються вони з швидкістю п’ятнадцять тисяч кілометрів на секунду. Відстань між ними — місяць польоту зі світловою швидкістю.

Я мав досягнути першого ретранслятора, підживитися, досягнути другого, підживитися, самостійно переключитися на зворотну трансляцію — до Сонця. Якби мені це не вдалося, третій ретранслятор зробив би все автоматично.

До мене таку “штуку” з найближчим ретранслятором проробив Борис, Гераклів син.

Це був мій шостий радіополіт. У попередніх все було гаразд. Тіло в стані мінімальної життєдіяльності, летаргічної депресії (“трошечки ідіот”, як каже Борюня) лежало в камері, дихало, діяльність усіх органів контролювалася, регулювалася… Все як завжди… Але що ж сталося?

Чи, може, вже все нормалізувалось? Зараз тихо й темно. Так і має бути, тихо й темно.

Простягаю ліву руку до настільної лампи, намацую кнопку. Вмикаю — і здригаюся від голосного сплеску. Світла немає. Перегоріла лампа?

Але що це за звуки? Щось сичить, клацає… Тут є ще хтось?

— Хто тут?

Спалах рожевого світла. А мій голос — ніби й не голос, а просто думка. Відповіді немає. Що за чорт! Підводжуся, знаходжу на стіні вимикач…

Бабах!.. Ніби з гармати. І знову ж таки світла немає. Клацання, шуми, шелест довкола. Цікаво. Заплющую очі — звуки затихають. Розплющую — ніби хтось відкорковує під самим носом дві пляшки шампанського.

Здогад скував усе тіло холодом. Сильно сплескую долонями — раз, вдруге, втретє. Ось тепер я бачу світло, жовто-зелене: спалах, спалах, спалах. Руки безсило опускаються. Кволість.

Вимикаю верхнє світло. Хай буде тиша. Намацую крісло, сідаю. Невже? Ну й вскочив же я!

При входженні в тіло у мене переплутались (як же це?) шляхи зорових та слухових нервів. І тепер я БАЧУ ЗВУК І ЧУЮ СВІТЛО.

Однакові блакитні спалахи по праву руку — тривалість півсекунди, паузи такі ж. Це телефон? Хтось не витримав? Намацую трубку, підношу до вуха. Нерівномірне миготіння: спробуй здогадатися, хто говорить. Що ж, хай слухають мене.

— Алло! Якщо це не Патрік Янович, хай трубку візьме він… (Часті спалахи. Мабуть, це таки він…) Не кажіть нічого, я все одно не зрозумію. Слухайте мене…

Повідомляю про те, що зі мною сталось. Усе інше в нормі, допомоги не потребую. Дивуюсь, як це вийшло. Прошу принести мені вранці посібник для вивчення мови сліпих. І хай виділять… когось, аби допомагав мені спілкуватися зі світом. А зараз буду відпочивати. Все! Кладу трубку. Спалахи не повторюються: зрозуміли.

Веселеньке судилося мені життя. Я бачу, я чую — але я глухіший за глухого, сліпіший за сліпого. Треба зосередитись і пригадати все (а пригадувати, власне, і немає чого) відоме мені, що може допомогти в розшифруванні “почутого” очима і “побаченого” вухами. Дожився, сто чортів! Я сиджу і тихо лаюсь, але, на жаль, арсенал мовних засобів моїх предків, який використовувався за поганого настрою в кепську погоду, не допомагає, і мої очі й вуха, як і раніше, сприймають зовнішні сигнали звично — електромагнітні коливання від 0,76 до 0,4 мікрона і звукові від ЗО до 20 000 герц. Низькі звуки я бачитиму в червоних кольорах, високі — в голубих. Голосне — буде яскравим, тихе — тьмяним. Кажани завдяки ультразвуковій локації ловлять на льоту комах. Мені було гірше: найкоротші звукові хвилі, які зможу відчути, мають довжину близько сантиметра — і мухи не “побачиш”. (Треба буде завести якийсь пискотливий “ліхтарик”… Проте дідька лисого я щось побачу. Можливо, хоч на стовпи не буду наштовхуватись).

А світло… Для мене це вже просто електромагнітні коливання… Яскраво — голосно, блідо — тихо. Червоне — низький тон, фіолетове — найвищий… А що за клацання я чую, “роздивляючись” нерухомі предмети? Це, мабуть, від того, що очі рухаються не плавно, а стрибками, затримуються на контрастних, виразних місцях, а потім перестрибують на інше. (Експеримент: зупиняю невидющий погляд… на чомусь. Звуки затихають до шелесту. Переводжу погляд — сплеск. Отже, все правильно).

Якщо світло стає яскравішим, джерело звуку наближається… І коли опинюсь під колесами, зрозумію, що то був автомобіль.

На одні прояви зовнішнього світу виробились одні реакції та органи, на другі-інші. Ця специфіка — мов наша згода вважати життя саме таким, яким ми його відчуваємо. І от з’явився хтось із особливою точкою зору. Це — я. І що ж буде?

Чекай, це навіть цікаво (треба ж себе якось утішити): тридцять два роки ти бачив і чув, як і всі, а віднині сприйматимеш світ по-новому. А розуміння довколишнього не в очах же і не у вухах, а в аналізаторних ділянках мозку. І навіть ще глибше. У древньоіндійській філософії є твердження: “Ти не можеш побачити своє видіння зсередини, ти не можеш чути почуте зсередини”.

А ось я повинен цього навчитися.

Якесь незвичне шарудіння наростає ліворуч від вікна. Світанок? Вимикаю лампу, після недолугих рухів прочиняю вікно, вдихаю холодне, аж ніби терпке повітря. Вересень. Пора золотої осені. Прощального свята пора. Цікаво, як я відчую схід сонця? Ось воно… Так, це сонце… Далекий, низький звук… Ніби зойки струн контрабаса. Сонце сходить. А чи не небесна блакить озивається переливами скрипок? Там сьогодні білі легкі хмарини? А цей бентежний звук, якщо провести “поглядом” праворуч, чи не правий берег Волги — сосни з мідяними стовбурами, жовті берези й осики? Цей берег першим освітлюється сонцем. А це переможне, оглушливе гоготіння?..

Я відчуваю, як усе в мені терпне, а тіло починає тремтіти, мов у лихоманці.

— А зараз “д”.

Три штирки доторкнулося до пучки вказівного пальця: Два згори, один внизу праворуч.

— Натискайте багато разів, хай вібрують. Тепер “є”.

Два штирки по діагоналі.

— “Ж”.

Два штирки знизу, один праворуч угорі.

…Опановую азбуку сліпих — за системою Луї Брайля, хлопчика, що осліпнув у три роки, музиканта і педагога. Рука на підставці, пальці в заглибинах: знизу електромагніти виштовхують комбінації штирків, від одного до шести — букви, цифри, розділові знаки і навіть математичні та нотні знаки. І, до речі, набагато все простіше за звичну грамоту. Спасибі, месьє Брайль, спасибі, колего!

— Тепер наберіть коротеньку фразу… Скажімо, “мама Милу милом мила”. Не поспішаючи… Ще раз… Ще! Хай повібрує… І скажіть уголос цю фразу. (Гойдливі зеленаві спалахи з проміжками темряви). Ще раз. Трохи чіткіше. Ви знаєте, що у вас голос зеленого кольору? Надрукуйте, будь ласка, цю фразу. Спасибі.

Відчуваю аркуш цупкого паперу в лівій руці. Тримаю на звичній відстані, дивлюся на нього невидющими очима. Ага, ось той надрукований рядок. Рівномірне сичання стає уривчастим. Оце воно — “мама Милу милом мила”? Ну й ну! Спокій! Головне — зберігати спокій! Освоїмо! Ковінька йому в диференціал! Головне— аби виробилась взаємно-однозначна відповідність.

— Наберіть, будь ласка, своє ім’я, вимовте його голосно і надрукуйте…

По той бік прірви, що пролягла поміж мною і світом, за телетайпом сидить Юля, Юлія Василівна, шефова асистентка. Яка вона? Відверто кажучи, я її погано пам’ятаю. І не тому, що ми мало спілкувалися, ні, просто не звертав на неї уваги: вона була непримітна, завжди трималась у тіні, безвідмовна в роботі, нічого яскравого у зовнішності. Здається, у неї жовтувате волосся з коротким чубком на високому чолі, гостре підборіддя, передчасні зморшки (їй і тридцяти немає), які вона й не намагається приховувати. А ще в неї гарні іронічні губи, вони часто складалися в скептичній посмішці. Очі… сірі? Не пам’ятаю. Голос… тихий і чистий, без тих обертонів, що западають хвилюванням у чоловічу душу… Струнка, гарно скроєна, мініатюрна…

Тепер вона тут у формі м’яких, плавних звуків. У неї голос зеленого кольору. Ледь відчутний запах парфумів. Доки не відчув під пальцями її ім’я, не був певен, що це вона, знав лише, що не Патрік і не Гераклович.

— Знаєте, Юлю, вам треба негайно закохатися в мене. Тоді я почую блиск ваших очей, рум’янець… мабуть, дзюркотінням струмка? Чи муркотанням? Га?

Ніякої відповіді по телетайпу. Тільки якесь сичання. Вона, мабуть, засоромилась. Вона ж стара панна. Чи розгнівалась на мене? Мені й самому стало ніяково.

“…Консультувалися з багатьма біологами, нейрофізіологами. Випадок унікальний, ніхто не наважується пояснити однозначно, що саме з тобою сталося…”

“Це ми взнаємо після розтину… кхе-гм!”

“Облиште, Борисе, як вам не соромно!”

— Пусте, Патріку Яновичу, хай… йому можна…

Порухи уст утворюють звуки: у того, що сидить ліворуч, чіткіші, у того, що праворуч, розмазані. Голоси— ліворуч жовто-зелений, праворуч оранжевий. Але все це — акомпанемент, супровід. Слова я сприймаю кінчиками пальців. Уже досить вільно, обома руками, від двох апаратів для сліпого читання. А від них слова вже струмують без телетайпа: поставили приставку, яка перетворює мову на дискретні сигнали-імпульси для штиркових електромагнітів. Добре їм!

З моєю правою рукою зв’язаний мікрофон Патріка Яновича, з лівою-Борюні, це він висловився щодо розтину. Але я його розумію: він анітрохи не схильний вважати мене нещасним, калікою, тож і не хоче входити в моє становище. Повернувся живим — уже добре. Борюня — єдиний — окрім мене — хто вцілів з нашої групи.

“Найпереконливішою мені видається гіпотеза Чуня, ти повинен його пам’ятати, він впроваджував у нас акупунктуру для зчитування псі-потенціалів, — семафорить Патрік Янович жовтими і зеленими спалахами під колотнечу штирків у мої пальці. — Чунь вважає, що вся справа в тривалості радіопольоту. Тіло не може так довго залишатися без псі-основи, яка формує нашу складну поведінку. Власне, тіло ще й нічого — мозок не може: починається спрощення структур, роздиференціація, як каже Чунь. Мабуть, у тебе… в твоєму тілі за час зберігання порушилися зв’язки очей із зоровими ділянками кори і вух із слуховими…”