Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 37)

“Ви відволікаєтесь”, — зрозумів я жовто-зелену фразу, хоча мої пальці в ту мить не торкалися штирків. Можливо, слова були й інші; “не відволікайтесь” чи навіть “не пустуйте”, — але зміст саме такий, я був певен.

— Ні, Юліє, чому ж! Щодо радіообміну — тут може бути багато несподіванок. Адже ти знаєш, що багато в чому ми й наші напарники звідти вкладаємо різний, часом протилежний зміст у певні якості характеру. Скажімо, у кремнійорганіків вважається вкрай аморально бути наодинці з представником протилежної статі і… Там щодо цього дуже суворо.

Хочу додати: “А ось ми з вами тут наодинці — і нічогісінько”, — але відчуваю, що й цього достатньо.

“Ви неможливі, Максиме. Я вимкнула магнітофон”.

Добре, що я стримався. Люблю я накрутити співбесідника, а зараз мені це просто необхідно — пробуджувати в людей емоції. Будь-які! Така інформація ніколи не зводилась до звичних “побачити-почути”, бо чому ж тоді ми відчуваємо сторонній погляд?

— Добре, звітую далі… Тож, самоконтроль, відокремлення думки від усього земного — після цього я дозволяю машині знімати в певній послідовності мої псі-потенціали для передачі їх на вихорову антену. Так, я стартував у вигляді радіопакета з перетином вісімсот метрів, завдовжки дві секунди (або шістсот тисяч кілометрів), з частотою 2Х1010 гц і власною енергією 5,5 гігоджоуля. Це помітна енергія, потужна ДРЕС виробляє її за рік. Ви бачили, Юлю, як це виглядає: стовп іонізованого повітря пронизує всю атмосферу…

“Бачила, чула, знаю, не відволікайтесь”, — просемафорила зеленим асистентка.

— Період обертання мого вихору становив дві секунди, як його формувала антена… Мушу сказати, що жодної миті я не відчував себе поза матерією. Я просто перейшов з одного стану в інший — і в електромагнітному відчував простір, мабуть, як риба воду.

Основною турботою було ущільнювати і закручувати свій вихор, не дати йому розтектися. Щодо інших відчуттів — гадаю, ми зараз на стадії древніх молюсків, якщо переносити критерії земної еволюції на космічні масштаби. Взаємодія з іншими випромінюваннями нагадувала доторки, відчуття чогось аморфного, відчуття тепла і холоду, інколи страху і болю — не більше. Сонце, Земля і Юпітер гріли мене радіопроменями, як три зірки, від них я навіть підживлювався. Проте дуже скоро вони лишилися далеко позаду.

Розтікання моєї енергії — а до першого ретранслятора долетіла тільки невелика частина мене — народжувало відчуття кволості, втоми, голоду, страху розчинитися повністю. Тільки імпульси радіомаяка від ретранслятора додавали надії. А коли досягнув приймальної антени, енергетичної установки, це була бурхлива радість, тамування голоду, поновлення сил і виразності… І вилетів далі могутнім вихором вперед, як нова копійка.

Ні, безумовно, були не тільки такі хвилювання. Відчуття власної величезності, нестримності, співмірності з масштабами Галактики, злиття з часом-простором… До того ж я добре пам’ятав свій колишній стан: дрібнотілесний, з ілюзорною самостійністю, незалежністю від середовища (хоча насправді залежиш від нього цілком), але такий багатий на відчуття і переживання. Пам’ятав я і те, як трансформувався, куди прагну і яка в мене мета… Не словами пам’ятав, а суттю, своєю готовністю виконати. І, безумовно, була радість перемоги, коли САМ свідомо перемкнув другий ретранслятор і І вирушив у зворотну дорогу. Я пізнавав довколишній Ірадіопейзаж. Галактика в радіопроменях, Юліє, має зовсім не такий вигляд, як у світлі зірок. Скільки я там пробув? Важко сказати. Колись радіопольоти стануть масовими, і тоді виробиться якесь власне відчуття часу… А поки що — відмірюємо час за земними мірками.

“До речі… — Я спершу зрозумів спалахи, а потім відчув, як Юля бере мою руку і прилаштовує пальці в заглибини апарата. — За теорією відносності власний час об’єкта, що летить з швидкістю світла, дорівнює нулю. У вас, та й в інших психонавтів, це явно не так. У чому річ?”

— М-м-м… мабуть, твердження Ейнштейна — теоретична абстракція, зручна для певного уявлення про час, але відмінна від реальності. Час — це послідовність подій, тож хоча б тому він не може дорівнювати нулю. Навіть для звичних радіосигналів. Адже є певна послідовність подій: народження сигналу, долання перешкод, нашарування інших випромінювань, розсіювання, відбиття, прийом… Та що там радіосигнали: у всесвіті є об’єкти, відносно яких і ми мчимо із швидкістю світла… Але ж хіба зупинився наш час?

Я підводжуся з крісла.

— Все, Каміло… тобто Юліє… пробачте. На сьогодні досить. Споряджайте мене, і ходімо до лісу.

(Незручно… І як це я обмовився! Забитий цвящок у підсвідомості — Каміла тут і чекає зустрічі. А я вже другий тиждень її уникаю. Боюсь… Психонавт…)

Ми, психонавти, все ще “диво” для місцевого населення, та й навіть для багатьох працівників Інституту: збігаються подивитися, напрошуються на зайві розмови. Доводиться вдаватись до хитрощів. Ось і зараз з допомогою Юлії Василівни надягаю надувний жилет, рудувату перуку (під колір борідки і вусів, що виросли за чотири місяці), окуляри в золотій оправі, в зубах люлька без тютюну… Мабуть, і сам би себе не впізнав. Ми опускаємось ліфтом, виходимо з Інституту і простуємо вздовж набережної до лісу.

— Юліє, притримуйте мене хіба що за півметра від перешкоди, і не раніше. Мені треба звикати до самостійності.

Зараз початок жовтня. Повітря виповнене гіркуватістю опалого листя. День сонячний (гріється права щока) і тихий — для мене темний і дуже шумний. Машини, що проносяться дорогою, “освітлюють” усе так, ніби у них фари і спереду і ззаду.

Човгаю ногами, навмисне усією підошвою — це створює сіро-жовте освітлення, спалахи вихоплюють якісь лінії, смуги: парапет? стовпи? Я безліч разів ходив цією набережною, але зараз ні в чому не впевнений. Кілька разів Юлії доводиться мене затримувати перед самісіньким стовпом. Я запам’ятовую картину наростання світла-шуму — і надалі обходжу їх самостійно.

Праворуч, де Волга, шум віддалений і реверберуючий, мовби від стрімких реактивних літаків, що летять за обрій. Якщо підвести погляд — піццикато осіннього неба. Але якщо провести поглядом праворуч і догори — починає оглушливо кричати сонце.

Ліворуч — від будинків, дерев, стовпів — шум уривчастий і різноманітний. Найлегше я розпізнаю дерева при легкому подиху вітру…

Я відразу відчув, коли ми увійшли в мій улюблений гайок за містечком: стало світліше й шумніше. Спалахи від моїх кроків — хоча я вже не човгав ногами — зробилися набагато яскравішими: черевики розворушували опале листя. Доволі швидко я почав розрізняти не тільки стовбури беріз, а й кленів — по-різному дзвеніла крона.

— Це пень?

“Так”.

— Х-ху… — Я сів.

Серце калатало, спина змокріла, коліна тремтіли — ніби після центрифуги з максимальним навантаженням. Але нічого… Це наче вивчення іноземної мови: спершу важко, гортань протестує проти незвичної вимови, розум — проти невідповідності між величезними зусиллями і мізерністю здобутків… Але в пам’яті накопичується все нове, засвоюється… І потім уже легше… Мабуть, не бачити мені ніколи ні сонця, ні неба, ні людських облич, не чути голосів, пташиного співу — але пізнавати образи, орієнтуватися в навколишньому середовищі я БУДУ. Скрута примусить, життя навчить.

— Юліє, а тепер читайте мені, будь ласка, вірші. Хрестоматійні. Або такі, що відповідають цій обстановці. І виразно.

…Була у нас в юності гра з дівчатами-однокласницями: читати вірші без слів, на “та-та-та”, але з належним ритмом і з інтонаціями — хто швидше вгадає. Ну ж бо, спробуємо зараз.

Мабуть, Юлія Василівна теж любила вірші, бо моє прохання її не здивувало. Вона, як мені видавалось, стояла, прихилившись до золотоголової берези, дивилась удалечінь — і почала читати, мов сама до себе. Пушкін, Блок, Єсенін, Тютчев… “Скидає ліс багряний свій убір” я впізнав з другої строфи. “Є в осені красивій, ранній” — з третього рядка. Виявилось, що наші поетичні смаки збігаються.

І що було цікаво: як тільки я впізнавав вірш, у такт із жовто-зеленавими спалахами Юлиного голосу (збігаючися з ним, а потім і випереджаючи) починав звучати в мені ГОЛОС ПАМ’ЯТІ. І той голос разом із кольоровими спалахами набагато глибше, чіткіше виражав поетичний зміст кожної речі. Наймайстерніший актор не вплинув би так на мої емоції. Я навіть поринув у якийсь дивний транс, наче відключився.

А як чітко сприймав по спалахах Юлину мову!

…А ще ми розклали з Юлею багаття — і воно звучало, як музика. Потім ми спустилися до Волги, до того місця, де в неї впадав струмок з такою смачною водою, — і щебетання джерела чимось було схоже на багаття.

Ця прогулянка стала для мене новим відкриттям світу. Точніше, світ відкривався мені. А я вже вважав його втраченим для себе.

Увечері, повернувшись додому, я вирішив перевірити: а як же мені бачитиметься нині музика?

Музика… Вона завжди багато для мене важила. Більше, ніж книги. Навіть дивно для такого “технаря”, як я — відводив музиці таку ж роль поміж інших мистецтв, як математиці серед інших наук. У нашій родині не було меломанів, мене не навчили грати ні на фортепіано, ні на скрипці. Проте якби давали дипломи слухачам, то мій, я певен, був би з відзнакою. Фонотека в мене — прекрасна, принаймні маю у ній все, чого прагне моя душа.