Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 39)
— Що ти хотів? — запитую я його. — Чого ти прийшов?
“Повертати тебе до людей. Приводити до спільного знаменника. Для початку буду тебе градуювати”.
— Що ж, спробуй. Давай.
Він зашторює вікно (затихає сонячний полудень), ставить на стіл якийсь прилад, вмикає його. “Що бачиш?”
— Червоне… Це в тебе “зе-ге”?
“Точно. І як ти про все здогадуєшся? Зараз повільно збільшую частоту. Скажеш, коли перейде в оранжеве…”
Хіба важко здогадатися: ЗГ-10, звуковий генератор. Борюня шукає граничні частоти одного кольору. Все грамотно.
— Вже.
“Тисяча сто герц. Поїхали далі”.
Перехід від жовтого до зеленого виявився на двох з половиною тисячах герц, від зеленого до синього — на чотирьох, а після десяти кілогерц сприйняття фіолетового переходило в темряву.
“Так. Переходимо до другого питання. Що чуєш?”
— Ля-бемоль першої октави…
“Вах-вах, яка музична освіченість. Я вже ладен звертатись до тебе на “ви”. А це?”
— Сі-мінор… — Це він мені показує пластинки різного кольору. Щодо тональності я прибрехав, бо мені стає весело. — Борюнь, кидай ці дурниці. Не потрібно це все.
“Як це? Чому не потрібно?”
— Тому. Ви ж, бачу, хочете мене якоюсь технікою озброїти?
“Безумовно. Я вже лабораторію на громадських засадах організував. Спочатку створимо “інвертор слуху”, він перетворюватиме звуки на спалахи, ти бачитимеш їх-і чутимеш звуки. Мій голос будеш чути! А потім щось зметикуємо і з “інвертором зору”. Хоча це й складніше. Але на рівні примітивного телевізора будеш бачити. Електроніка нині наука багата”.
— Ні… Ви трудіться задля слави науки, це прекрасно, але інвертори чіплятимете на себе, аби побачити й почути світ по-моєму…
На мить Борюня остовпів (з фіолетовим полиском).
“Отакої! Ні, другого такого розумника я, мабуть, уже не зустріну. Ти хочеш, щоб ми всі переплутались задля спілкування з тобою. А тебе Максимом звати чи, може, Наполеоном? Зізнайся, я не викажу”.
— Це було б цікаво й корисно для вас самих. А щодо спілкування зі мною, то ми, здається, і так обходимось, без інверторів…
“Так, це ж ми з тобою… Ми розуміємо один одного взагалі без слів. Не мороч мені голови. Давай далі! Що зараз чуєш?”
— Не буду я градуюватися. Цими цяцьками грайтесь без мене.
“Ну, тоді… пробач, але я змушений… — Борюня піднімає трубку, набирає номер і проказує зовсім по-школярськи: — Патріку Яковичу, він не хоче градуюватись… І взагалі… Побалакайте краще ви з ним. У мене немає сил і немає слів, одні вирази…”
Наступна ява: приходить Патрік. Він не Борюня, з ним не пожартуєш. До того ж ми відірвали шефа від справ — гнівається.
“Ну, що тут у вас?”
…Я нагадую про те, що не люблю телевізорів, що коли мене поселяють у готелі в номері з телеком, то часом я розважаюся, поставивши його догори дригом. Цікаво дивитися, як смикається співачка донизу головою, як джаз “наярює” на стелі, як люди, підвішені за ноги, з’ясовують складні драматичні стосунки… Але ось що цікаво: коли показують СПРАВЖНЮ драму або просто коли йдеться про щось СПРАВЖНЄ і значиме — химерне положення телевізора перестаєш помічати. Мабуть, природа справжнього мистецтва, як і фізичних законів, справедлива за будь-яких змін координат.
Щось схоже і зараз: я перестав помічати кольори голосів Патріка Яновича і Борюні — тільки зміст.
“Чому ти не хочеш проградуювати своє сприйняття? Люди хочуть допомогти тобі…”
— Бо це нерозумно… Безумовно, дуже вдячний за гуманні прагнення допомогти, але… Я бачу і я чую, в мене такі ж органи чуття, як і у вас, а яке враження утворюється у мене всередині — це, врешті, мій власний клопіт.
“Твій клопіт. Он як! (Порух руки). Ану, склади ці сірники хрестиком”.
Я їх і не побачив взагалі, тих сірників.
— Ну… зараз ще не можу… Колись навчусь…
“Колись… Товариші готові витрачати свої сили і час на тебе: по-перше — хочуть допомогти, по-друге — не хочуть втратити. Знайдемо тобі місце консультанта — і твій досвід, твоя неординарність… Ти будеш потрібен людям… Але ж для цього маєш бути комунікабельним. Придумають тобі ці інвертори для початку… У вигляді якихось окулярів, навушників, у боковій кишені — блок, батарейки — в нагрудній кишені. Звісно, не дуже зручно, обтяжливо, але ж усе буде гаразд. А там займуться тобою психокібернетики, нейрологи — дивись, і придумають щось краще. І будеш людиною. А так — куди тебе?”
— Даруйте, Патріку Яновичу, зачекайте трохи щодо практичної користі від мене. (Обурило мене ставлення, наче до інваліда, якого треба десь прилаштувати). Давайте спершу обмізкуємо саму цю розпрекрасну ідею інверторів… Скажімо, створили ми прилад, який перетворює звуки в світлові спалахи… Спалахами тут не обійдетесь, самі повинні розуміти… З вашим інвертором я нічого до ладу не побачу й не почую — нісенітниця буде, десяток років удосконалюватимете моделі… Та й, скажу відверто, навіть якби була можливість відновити звичний зір і слух, я завагався б нині… А ще мучити себе вашим інвертуванням…
“Ну, Максиме!” — Вони обидва були шоковані.
— З вашими бажаннями прилаштувати мене на якусь інвалідську посаду може бути проґавлена єдина, унікальна можливість вивчити цей світ з іншого боку, пізнати його глибше…
“Го-го-го! Він хоче, щоб ми всі стали переплутаними”.
Патрік Янович не сміявся, але я відчув, що він теж не зрозумів моєї думки, навіть сумнівається, чи тільки очі з вухами в мене переплутались.
Так ми ні про що й не домовились. Патрік нарешті ягадав про експеримент, на якому він повинен бути присутнім, і пішов. Талановитий обмежений чоловік… І Борюня пішов слідом. “Прилад, дорогий мій, я все-таки залишу… кхе-гм!”
Я нічого не відповів. Навіщо слова. Як я сам вирішу, так і буде. І я вже знав, як воно буде. Треба тільки добре виспатись.
Уві сні я роздивлявся себе в дзеркалі, дзижчав електробритвою, бачив свої жилаві руки, бачив Камілу, потім Вітьку Стрижа — приятеля із студентських років, бачив листя на асфальті — вогненне кленове, бачив газетний кіоск, що неподалік від Інституту, і стару кіоскершу в окулярах, бачив людну вулицю і чув, як повискують автомобільні гальма…
Коли я прокинувся, подушка була мокра. Я спав і плакав. Людина уві сні слабне.
За вікном тихо — вже темно. Інститут безлюдний. Для “освітлення” кімнати поставив на програвач платівку… Сприймав уже не лише обриси предметів (зачекайте, Патріку Яновичу, я вам не тільки сірники хрестиком складу!), сприймав конкретний рух чюрльонісівських образів — море, шторм, скелястий берег, гарматні удари хвиль, фейєрверк бризок… Дев’ята симфонія Бетховена, її початок… Безсумнівно, це вона…
— Та-дім-м… Та-дам-м-та-дім-м-да-дам!
Збирався недовго: надувний жилет, перука, портфель з усім необхідним, пластиковий мішок (ледь не забув), шнур… Тепер записка: “Патріку Яновичу, Борисе, Юліє, всі! Дуже прошу не розшукувати мене і не здіймати галасу. Якщо буде щось потрібно — прийду сам. До зустрічі. Обіймаю!”
Ліфтом вниз у блакитній тиші. Вестибюль. Праворуч вахтер дрімає в шкіряному кріслі, прикрившись газетою…
Ось я й на волі. Для всіх ніч, а мені видно: вітер шастає серед голого віття, поміж дротів, над опалим листям. Праворуч — Волга. Я йду вздовж набережної до свого березово-кленового гаю. Ліхтарі шумлять до мене. Перехожі помітні спершу знизу, від квапливого човгання ніг.
Закінчились ліхтарі й асфальт. Мої ноги прокладають світлову доріжку серед листя, освітлюють стовбури дерев. А якщо зупинитися, підвести погляд — зорі співають голосами скрипок. Там, де голоси звучніші, численніші, — Чумацький Шлях.
Вийшов до джерела… Напився… Глинистий берег… Роздягаюся, всі речі впаковую в пластиковий мішок, зав’язую одним кінцем шнура, на іншому роблю петлю, через плече — ну?!
Ох, і холодна вода у жовтні, обпалює шкіру! Не біда, психонавте, і не таке бачили! Пливу. На цьому березі мене швидко знайдуть. Кілометрів за тридцять звідси — пристань, до ранку дійду до неї тим берегом. А потім-теплохід чи просто баржа — і вниз по матінці, Волзі.
Почну із чогось найпростішого: кругле котити, пласке волочити. Мабуть, спершу матиму досить кумедний вигляд. “Гей, ти часом не родич Максимові Колотиліну, ну, відомому психонавтові? Схожий…” — “А я і є він самий!” — “Го-го-го!” Найпевнішнй спосіб заховатися… І повернуся в Інститут “нормальним” для спілкування, не гіршим за інших, а може, й кращим. Можливо, з цього випадку почнеться новий розділ в історії людського пізнання. І в цьому розділі, можливо, звичні “зір-смак-слух-дотик-нюх” будуть лише частиною чогось більшого, значимішого. Ще, може, й ті, з Тризір’я Альфа-Центавра та від зірки Барнарда, прилетять до нас переймати досвід.
Світлий вітер гуляє понад водою, над яскравими берегами. Хвилі освітлюють мої руки. Пливу. Співають зорі. Тече Волга. Земля летить у космічному просторі. Гей, психонавте, жвавіше! Так і змерзнути можна.
— Та-дім-м… Та-дам-м-та-дім-м-та-дам! Ми ще поборемось!
Михайло Слабошпицький
ПРИГОДА З ФАРАОНОМ
Фараон плакав, і йому здавалося, що на нього співчутливо дивляться всі тисячоліття зі знаменитих єгипетських пірамід.
Відколи себе пам’ятав, плакав уперше.
В його по-старечому вже осклілі очі заглянуло високе небо і не побачило там нічого, крім осиротілості.
Він почувався як кожен, хто все своє життя ішов пліч-о-пліч зі славою, сприймав її як звичне й невіддільне від себе, ніби своє ім’я, і раптом якогось дня слава нагло відвернулась од нього, він сам собі став осоружний, лишився з виснаженою душею, як буває з тими, хто, сам того не помітивши, пережив свою славу. Порожня і німа душа його ставала безживною пустелею, і здавалося, вже ніколи не проросте в ній навіть кволий пагінець радості.