Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 41)

Зрідка перед його поглядом пропливали фешенебельні пасажирські кораблі з Землі, яку давно всі називали колискою людства, що, видорослівши, рушило з неї в зоряні світи. Фараон урочисто салютував кораблям, неодмінно почуваючи в душі свою незмірну перевагу над капітанами цих літаючих котеджів. Ваше діло — спокій, комфорт і постулати техніки безпеки, думав він, а моє — ризик, подвиг, а отже, і слава, бо не лишуся одним із вас, багатьох і безіменних, звичайних, нездатних на виняткове.

Отак і минав час польоту: Фараон то тішив свою амбіцію, то народжував епохальні афоризми, то починав доскіпливо ревізувати все те спорядження, з яким збирався висаджуватися на невідомі планети, вже наперед уявляючи високий пілотаж посадок, а також історичні сліди на тих планетах своїх стоптаних черевиків, розмір і вік яких незмінно викликав у всіх глибоку повагу до Фараона.

…А на далекій, усіма забутій планеті, яку нині лиш подеколи згадував націлений на подвиги Фараон, Адам теж спокусився космосом і вже виношував замір створити до Фараонового повернення робота Адама Другого. Йому можна буде передати всі свої обов’язки, щоб наступного разу полетіти з Фараоном. Кожному прагнеться прилучитись до найважливіших діянь своєї епохи. Навіть якщо він — просто робот.

Майструючи спадкоємця своїх обов’язків, Адам геть занехаяв базу і вже забував нагадувати про себе координаційному центру, де люди врешті сполошилися: може, на базі щось негаразд?

На планету вилетіла ревізійна інспекція.

Її зустрів Адам, який уперше бачив людей.

Люди йому надзвичайно сподобались, і він розповів їм про все з дня своєї появи на світ.

Людей занепокоїла звістка про Фараонів політ, і в різні кінці всесвіту полетіли сигнали, зміст яких Адам не годен був зрозуміти, бо не знався на цій системі зв’язку.

Йдучи на посадку, Фараон уже й неозброєним оком бачив крізь ілюмінатор корабля загадковий рух на планеті, яку він вирішив наректи своїм іменем. Отже, там життя. Виходить, його відкриття буде вдвічі важливішим для науки.

Корабель востаннє здригнувся й завмер.

Фараон вимкнув усі механізми й ступив на трап.

До корабля йшли люди. Він придивився до них пильніше і став упізнавати…

По коридору інституту проблем робототехніки прогулювалися два аспіранти.

— Ти все встиг прочитати з теорії роботознавства? — запитав один з них, у голосі якого зразу вчулась уся незамаскована нелюбов до цієї дисципліни.

— Не люблю риторичних запитань.

— А як же складатимем кандмінімум? Екзамени вже на носі.

— А так і складатимем. До речі, цей курс уже треба називати не теорія, а історія роботознавства, бо він — такий дрімучий анахронізм, як у давні часи була латина. О, я й забув запитати тебе: ти не слухав учора космічні новини?

— Ні, я вчора майже весь день товкся в інсектарії. Там з’явилося десятків два реліктових видів… Та й нічого нового в новинах давно вже не передавали.

— Вчора розповідали про один курйоз. Уяви собі: робот на старість здурів!

— Як?

— А так… Ну, не здурів, але щось подібне сталося. Стривай, як же це його ім’я?.. Чи то Імператор, чи Цезар… Щось таке гучне. А, згадав, Фараон!

— То й що з ним сталося?

— Сам без дозволу сів у корабель і полетів куди очі бачать.

— Ну й ну… Це що, так званий бунт роботів?

— Ніякий не бунт. Щось, мабуть, з програмою сталося, я до кінця не дослухав…

— І що з ним?

— Ясно що, мабуть, переслали на переробку.

— Дивна історія. Роботи ж такі надійні…

А в цей час відомий біокібернетик Тарас Волопас пив каву й роздумував про нове покоління роботів, що днями мали піти масовим потоком з конвейєра. Скільком він уже дав життя — сьогодні й не злічити. На різних ділянках науки й техніки надійно несуть вони службу, допомагаючи людям.

Тарас Волопас, мабуть, і не пам’ятав той перший свій, ще юнацький експеримент, коли він пустив у світ біоробота Фараона, трансплантувавши йому — а що з цього вийде? — мізинний ніготь прославленого космічного аса. Він довго спостерігав складні транспозиції Фараонової психіки.

Якось Тарас Волопас, нічого не пояснюючи — для жарту, продемонстрував Фараона знайомому психіатрові, і той поставив категоричний діагноз: у Фараона — манія величі. Волопас на те тільки загадково всміхнувся і нічого психіатрові не відповів.

Звідки було знати відомому вченому, що саме в той момент, коли він ковтнув запахущої кави, на далекій планеті Аральті, про яку він лиш чув, не стало Фараона. Того Фараона, яким він колись так пишався, з яким разом провів стільки містифікацій…

Він віддав Фараона в науково-дослідний інститут роботознавства, де наполегливі аспіранти, вивчаючи його загадковий феномен, стругали одну за одною дисертації, передаючи цей вдячний об’єкт дослідження новим і новим поколінням неофітів роботознавства.

Згодом Фараон, вивчений і увічнений у цілій бібліотеці дисертацій, завдяки невідомому збігові обставин потрапив в обслуговуючий персонал космослужб, де на біороботів покладалися найпростіші обов’язки. Вже звідти його перевели на планету з нікому не потрібною старою базою. Хай, мовляв, про всяк випадок за нею наглядає чиєсь око.

Якби знав Тарас Волопас, що в цю мить на Аральті, як реквієм по Фараонові, прозвучала фраза “Хто я?”, фраза того, хто завдяки цьому своєрідному мінорату серед біороботів появився на світ, успадкувавши Фараонову плоть, але нічого не знав про нього і, ясна річ, не міг його пам’ятати, якби Тарас Волопас хоча б почув про це, йому, звичайно, стало б дуже шкода Фараона. Шкода, як своєї молодості, як того, що вже не повториться. Бо справді, ніщо на світі, ніщо в житті не повторюється.

Хоч і був Фараон через легковажність Тараса Волопаса уражений ідеєю-фікс, усе ж його шкода. Без нього плем’я біороботів, саме того не відаючи, дуже збідніло. Бо Фараон серед них був істотою незвичайною. Недарма ж він і сам втокмачував це на кожному кроці слухняному тугодумові Адаму…

Сотні Адамів ніколи не замінять одного-єдиного Фараона, хоч як би вони того прагнули.

Василь Головачов

МІРА РЕЧЕЙ

Модуль повільно дрейфував у струмені кристалічного аміаку, викинутому зовсім недавно з безмежних глибин атмосфери Юпітера. Під ним уривалася сяйлива жовтогаряча безодня, в якій прозирали таємничі громаддя, величезні провалини, нагромадження хмар і кипіння атмосферних потоків. З висоти в сорок тисяч кілометрів Юпітер не був ні смугастим, ані плямистим — фантастичний за розмірами вируючий казан, з якого час від часу злітали вгору сліпучо-жовті султани аміаку, жовтогарячі протуберанці гелію та сріблясті волокна водню; казан, що вражав уяву і змушував людину жадібно вдивлятися в його нуртовище, відчуваючи забобонний страх і не менш забобонне захоплення, і з особливою гостротою сприймати масштаби космічних явищ, одним з яких був Юпітер — друга, ненароджена зірка сонячної системи.

Модуль поклало на бік, і Пановський отямився. Подумки віддав наказ, і тонка голка літаючої лабораторії поповзла вгору, на безпечнішу орбіту, супроводжувана перламутровим струмком “тихого” електричного розряду…

— Старий сьогодні спокійний, — зауважив Ізотов, відриваючись від окулярів перископа. — Радіус Ю-поля вдвічі коротший, ніж учора, ми навіть не дійшли до верхньої геліопаузи. Може, ризикнемо?

Пановський заперечливо хитнув головою.

— Час повертатися. Ми й так провешталися майже п’ять годин. Пастки заповнені вщерть, записів стане на місяць детального розбору.

Ізотов зітхнув, спідлоба подивився на смаглявого від вакуум-загару, худорлявого Ю-фізика, який сидів зараз у кріслі пілота. Пановському минав сорок другий рік, був він високий, жилавий, спокій і готовність до дії — наслідок багаторічних випробувань у ризикованих експедиціях до Юпітера — переважали в його характері. Він починав працювати над гігантською планетою ще тоді, коли тільки закладалися перші Ю-станції на супутниках Юпітера; природно, це був один з найдосвідченіших Ю-вчених, який досконально знав усі зовнішні прояви велета.

— Шкода… — пробурмотів Ізотов, думаючи про своє.

— Чого шкода? — не зрозумів Пановський, поправляючи на голові шолом. Модуль чимдалі угвинчувався в згасаючу заграву розрідженої водневої атмосфери Юпітера, беручи курс на Амальтею, найближчий з його заселених супутників, на якому розташувалася перша Ю-станція “Корона-2”.

— Шкода, кажу, що старий сьогодні спокійний. Вчора хлопцям більше поталанило. Сабіров знову бачив над великою хмарною спіраллю КУ-об’єкт.

Пановський спіймав у візирні мітки пульсуючий радіовогник маяка станції, перемкнув керування на автоматику і повернувся до напарника.

Ізотов з’явився на Ю-станції недавно. Молодий, настирливий, самолюбивий, він ще не встиг розгубити всі ілюзії щодо існування на Юпітері стародавньої цивілізації, яке то бралося під сумнів, то спалахувало ненадовго сенсацією в наукових та ненаукових колах.

— КУ-об’єкт — це фікція, — сказав Пановський, нишком вивчаючи обличчя Ю-інженера. — Я літаю над Юпітером дванадцять років і жодного разу не бачив нічого схожого. Химера! — переконано повторив він.

— Виходить, тобі просто не пощастило. Адже багато хто бачив… Сабіров, Вульф, Генрі Лісов…

— І ніхто з них не привіз жодної голографії!

Ізотов сумно зітхнув. Що правда, то правда: жоден з учених, і таких, як він, зелених новачків, і досвідчених “зубрів”, не спромігся зафіксувати КУ-об’єкт і доставити знімки на базу. Точніше, на голографічних знімках проявлялися тільки звичайні структури верхньої газової оболонки Юпітера — і нічого схожого на КУ-об’єкт.