Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 43)

— Сенсація… — пробурмотів Наумов. — Це насамперед біль і горе їхніх рідних та близьких, ось що це таке…

Головлікарем Симуширського медичного центру нервових захворювань Наумов став у двадцять сім років. Невисокий, тендітний, нервовий і легко вразливий у звичайному житті, поза роботою, і холодно-спокійний у діловій обстановці, він не був красенем: обличчя трохи псували похмура складка губ і несподівано ніжне, “дівоче” підборіддя. Та коли він усміхався, — а траплялося це нечасто, — ставало зрозуміло, чому Наумов обрав полем своєї діяльності медицину.

— І все ж, по суті справи, в наших руках скарб із таємницями Юпітера, — наполягав Старченко. — Тільки уяви, які знання ми добудемо, розшифрувавши “записану” в їхніх головах інформацію!

— Не знаю. — Наумов відвернувся і підійшов до пульта медичного комплексу. Автомати й далі стежили за станом людей, і червоно-зелена гама на панелі пульта вказувала на те, що потерпілі перебувають на межі життя і смерті.

— Раджу не висловлювати свого захоплення вголос, — вів далі Наумов, спохмурнівши; лише тепер він почав розуміти, до яких наслідків може призвести його відкриття. — Гіпотезу ще не доведено, і може статися, що проблема набагато простіша… або нещадніша.

На панелі замерехтів синій вогник, і на триметрові куби реаніматорів опустилися пласкі багатосегментні дзеркала систем стеження. Водночас ожив відеом над пультом і перед спостерігачами з’явилися тіла космонавтів, підтримувані магнітним полем.

Голови космонавтів ховалися в складних ажурних конструкціях енцефаловізорів, однак Наумову здалося, ніби він бачить страдницькі гримаси на білих, мов крейда, обличчях, і йому стало дуже незатишно.

Тихе дзеленчання відеовиклику змусило Старченка замовкнути і відійти до протилежної стіни залу — за перегородку технічних систем. Невдовзі він повернувся.

— Знову ця жінка, Ізотова. Просить пропустити до залу. Я сказав, що зараз час процедур і тобі ніколи.

— Нехай увійде. — Наумов насупив тонкі чорні брови. — Це не просто жінка, це його дружина.

— Дружина!.. — гмукнув Старченко. — Вони ж давно не… — Він наштовхнувся на скрижанілий погляд головного і поспішив зникнути за перегородкою.

Білявий, високий, плечистий, балакучий, він являв собою повну протилежність Наумову, і той часом дивувався в глибині душі, як це вони змогли працювати поруч два роки. Цього дня Старченко був особливо неприємний Наумову. Можливо, через те, що в його міркуваннях було раціональне зерно, а Наумов не хотів цього визнавати? А можливо, тому, що емоційна поведінка заступника відкривала його навдивовижу холодний розрахунок, коли йшлося про інших?

“Ні, — не погодився з самим собою Наумов. — Він же лікар! І непоганий, до речі, лікар. Не можна судити про його світогляд на підставі однієї необережної фрази. І все ж таки…”

Наумов виростив з стіни двоє крісел і сів, спостерігаючи, як змінюються апарати над тілами хворих.

Звідки ж з’явилося гостре відчуття жалю? Чи ж мало пройшло перед ним пацієнтів? Скалічених вибухами, після аварій, катастроф… Хіба мало він бачив смертей? У тих випадках його охоплювали відчай і гнів — надто часто медицина виявлялася безсилою, і люди вмирали, незважаючи на всі хитромудрощі її багатовікового досвіду. Лікарі навчились перемагати хвороби, які раніше вважалися невиліковними, вирощувати нові Органи тіла замість тих, що втратили життєздатність. Проте мозок — мозок виявився занадто тендітним і складним, і навіть найтонші і найточніші методи його лікування часом перетворювалися на грізну косу смерті. Мозок багато в чому залишався таємницею, відкриття нових, його можливостей відбувалося дуже повільно…

З-за перегородки до залу ввійшла молода жінка, висока, гнучка, з суворим, настороженим обличчям, на якому вирізнялися тверді, владні губи.

“Така ні плакатиме, ні жалітиметься…” — з похмурим задоволенням відзначив Наумов.

— Здрастуйте, Валентине.

Її грудний голос був так само гарний і впевнений, як і вся її зовнішність.

— Здрастуйте, Лідіє, — відповів він, встаючи назустріч. — Сідайте, прошу вас.

Ізотова глянула на відеом, губи її сіпнулися.

— Він?

— Так, — кивнув Наумов, — ліворуч.

Лідія ледь помітно всміхнулася. Наумов чутливо вловив нюанс її настрою: кому, як не їй, впізнати, з якого’ боку лежить її чоловік.

Вони сіли. Лідія ще якусь хвилину дивилася на відеом, відтак обернулася до головлікаря.

— Я знаю, — ви один з найкращих нейрохірургів Землі…

Наумов зробив заперечливий жест, проте Лідія його не помітила.

— Не треба мене заспокоювати, прошу відповісти прямо: є надія? Чи є надія, що Сергій житиме?

Наумов з трудом витримав пряме влучання синього погляду.

— Дозвольте, перш ніж відповісти, поставити вам у свою чергу кілька запитань? Перше: як давно ви… не живете з Сергієм?

Вона здивувалась і тут-таки спохмурніла, прикусила губу.

— Це необхідно для лікування?

Іронію ледь помітно, але вона є.

— Так, — якомога твердіше відповів він.

— Я не живу з Серьожею майже три роки.

— І…

— Я люблю його.

Сказано це було так просто і невимушено, що Наумов не міг не повірити їй. Але… любов — і три роки далеко одне від одного?

— Що ж спричинило вашу сварку?

— Він спортсмен… — Ізотова заквапилася, помітивши подив в очах Наумова. — Він спортсмен в усьому: в роботі, у захопленні… в житті. Він ні в чому не хотів бути другим… і в сім’ї теж.

— Зрозуміло. І ви не зустрічалися з ним… потім?

Лідія неначе згасла на мить.

— Зустрічалися. Потім він вирушив до Юпітера… Послухайте, ну це ж не має значення, розумієте?! — її очі зблиснули болем і гнівом. — Ми були потрібні одне одному, незалежно від… І я люблю його, невже цього мало? І хочу знати, він житиме?! Саме таким, яким я його знала? Іншого мені не треба…

Наумов мимохіть глянув на відеом, але той уже меркнув: програма процедур скінчилась, і автомати очікували на рішення людини.

— Розумієте, Лідо, ситуація ускладнилася. Річ у тім, що Ізотов і Пановський попали не під звичайний променевий удар, а під удар інформаційний. Їхній мозок тепер заблоковано чужорідною інформацією, і розблокувати його ми… поки що не в змозі. Складність у тому, що ми ще самі не розібрались, які з центрів і рівнів пам’яті слід звільнити від непотрібних знань. Може трапитися, що внаслідок операції будуть пошкоджені ті ділянки, які керують механізмами спадкової пам’яті… зітреться “я” Сергія Ізотова. Або ще жахливіше: оживе той монстр, якого ми коли-небудь зустрінемо на Юпітері.

— Ні, — похитала головою Лідія. — Що може бути жахливішим за його смерть?

“Твоя правда, — подумав Наумов, — але що я можу сказати тобі у відповідь? Хтось зауважив: “Якщо не знаєш, що сказати, кажи правду”. Часом жорстокість — єдиний вияв доброти”.

— Пробачте, що я так… одразу. Адже все може скінчитися добре.

— Дякую. — Лідія підвелася. — І прошу вас зробити все, щоб урятувати його.

Вона вийшла не прощаючись.

“Його!.. Егоїзм у найчистішому вигляді! Про товариша її чоловіка вона не обмовилася й словом, все заступив коханий… Найбільш сліпий — егоїзм кохання. Хай йому чорт, мені ж від цього не легше! Як лікар, спеціаліст я не вірю в можливість їхнього одужання, але як людина-сподіваюся. Та чи багато зробиш, маючи надію і не маючи впевненості?”

— Нас викликає Ленінград, — сказав, підходячи, Старченко. — Експертний відділ Академії медицини.

Наумов кивнув, не відриваючи погляду від пульта. Червоні вогники індикаторів викликали відчуття шипів, що вп’ялися в незахищене тіло.

Південний циклон приніс на Симушир туман і теплий дощ, який тривав із перервами три години.

Наумов з’єднався з Бюро погоди в Південно-Сахалінську, і йому пояснили, що циклон пропущено на материк з глобальних міркувань Тихоокеанського центру зміни погоди.

— Потерпіть години три-чотири, — винувато промовив диспетчер. — Ми розуміємо: медцентр і все таке інше, але…

— Це не інше, — холодно зупинив його Наумов. — Це здоров’я пацієнтів, у медцентрі їх п’ятсот шість, і для них будь-яка неконтрольована зміна погоди в зоні Симушира несе додаткове і найчастіше негативне нервове навантаження. Ясно?

Диспетчер почервонів, відвернувся. Наумов розумів, що той не винен, але залишати цю справу без уваги було не можна.

— Хоча б попередили, — сказав він, стримуючись. — Ми б спланували мікроклімат. Дайте мені телекс головного метеоролога, я поговорю з ним.

Вимкнувши відеом, він кілька хвилин походжав кабінетом, позираючи крізь прозору стіну на густе покривало туману, під яким сховалися бухта Броутона з її прозорою блакитною водою, протока Діани, сопки на північному краю острова. Лише карбований конус вулкана Прево плавав над туманом, ніби в невагомості, підкреслюючи тишу і спокій.

Симуширський центр нервових захворювань являв собою комплекс ажурних розгалужених веж, зібраних з окремих модульних блоків лікувальних і процедурних палат. Кожна палата центру виходила стінами на всі сторони світу і купалася в чистому морському повітрі. Кабінет головного лікаря вивершував одну з веж і нічим не вирізнявся серед інших блоків, крім внутрішнього інженерно-медичного обладнання.

Наумов згадав обличчя диспетчера і зморщився. Почуття невдоволення собою не зникало, але робочий день тільки починався і розбиратися в причинах було ніколи. Він сів за стіл і викликав по селектору завідуючих відділеннями.