Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 44)

О другій годині дня кабінет заповнили світила земної медицини і представники Академії наук, причому більшість були присутні з допомогою відеомів, хоча за зовнішнім виглядом неможливо було відрізнити “відеопривид” від живої людини.

Кілька хвилин було витрачено на знайомство, після чого Старченко повідомив усіх про стан Пановського та Ізотова. Дивлячись на його впевнене вродливе обличчя, Наумов знову відчув приплив роздратування, проте зразу ж постарався думати тільки про справу і дав собі слово пройти курс йога-тренінгу: підвищена емоційна збудливість уже починала турбувати його.

Перше запитання поставив академік Зимін, науковий директор однієї із станцій, які досліджували Юпітер, безпосередній керівник потерпілих від випромінювання вчених. На подив Наумова, він прибув на Землю і з’явився в медцентр “матеріально”, а не візуально, і цей не зовсім звичайний вчинок викликав у головлікаря невиразну тривогу.

— Чи підтверджується припущення про “перезапис” інформації імпульсу з Юпітера в мозок обох космонавтів?

В голосі Зиміна чітко лунали брязкіт металу і тверда вимова професійного організатора.

— Так, — після короткого вагання відповів Наумов.

— І наскільки великий інформаційний запас?

— У бітах? — з іронією запитав Старченко. — Чи вам потрібен наочний приклад?

Наумов, що не чекав від заступника такого випаду, з цікавістю подивився на Старченка.

— Мозок людини здатен вмістити всі знання, накопичені досвідом нашої цивілізації, — вів далі молодий лікар. — А у Пановського й Ізотова заблоковано мало не всі рівні пам’яті, свідомість і підсвідомість. Отже, запас чужої інформації, яка заглушила навіть інстинкти, величезний.

Серед загального пожвавлення Зимін лишився незворушним і холодним, вивчаючи Старченка, немов вишукуючи місце для удару.

— Чи є можливість “зчитування” цієї інформації?

Старченко знітився й озирнувся на головного.

“Тепер хоч зрозуміло, куди він хилить, — подумав Наумов. — Що йому відповісти? Викласти власну позицію? А є вона в мене?”

— Теоретично є, — відповів він. — Але на практиці за останні сто років з цим ніхто не зустрічався. — Він помовчав: — Існує метод так званої психо-інтелектуальної генерації, побудований на перекачуванні криптогнози, тобто інформації, що осіла в глибинах неусвідомленої психіки, зі сфери підсвідомості в сферу свідомості. Але, по-перше, цей метод застосовували тільки один раз, майже сто років тому, і немає доказів, що він себе виправдав, а по-друге, може виявитися, що ми зітремо психо-матрицю суб’єкта. Для моїх пацієнтів це рівнозначно смерті.

— Я розумію. — Зимін теж деякий час мовчав. — Однак зрозумійте і ви: відкрито цивілізацію на Юпітері! Чужий розум! Це подія просто колосального значення для всієї земної науки, для всього людства! І є можливість стільки дізнатися про цю цивілізацію!.. Історії відомі приклади, коли люди ризикували життям в ім’я набагато менш значущих цілей.

— Так, але вони йшли на це самі, — неголосно сказав академік Чернишов, — і в цьому їхня перевага. Ніхто за них не вирішував, не розпоряджався їхнім життям. На мою думку, Наумов має рацію: ми не повинні вирішувати цю проблему, не спитавши тих, хто ризикує життям. І взагалі ми відхилилися від головного — як лікувати цих людей. Давайте облишимо правовий бік справи і вернемося до медицини.

Зимін хотів щось заперечити, але роздумав.

Розмова увійшла в русло медицини. Наумов більше не втручався в обговорення методів лікування, що їх пропонували присутні тут авторитети в галузі вивчення людського мозку. Він лише командував технікою кабінету, демонструючи палати, записи, документи, а в голові бриніла думка: “Не все ще закінчено в цій суперечці, не всі аргументи вичерпано. Зимін не зупиниться перед крихкою, на його думку, перешкодою етики. І, на жаль, так вважає не тільки він… Але найстрашніше те, що я не відчуваю себе противником Зиміна! До того ж у будь-якому випадку засоби лікування космонавтів небезпечні, і це огидно! Це головне, на що спиратимуться Зимін і його прибічники, апелюючи до високих інстанцій. А де знайти контраргументи, я не знаю…”

В тому, що Зимін звернеться в арбітраж вищого рангу, в Академію медицини, а може, навіть у ВКР — Вищу Координаційну Раду, — Наумов не мав ні найменшого сумніву.

— На вас чекає важка розмова в методраді Академії, — сказав Чернишов, коли нарада скінчилась і кабінет спорожнів. Але я з вами, Валентине, можете розраховувати на мою підтримку.

— Ви не зі мною, — пробурмотів Наумов. — Ви з ними, — він кивнув головою в бік відеома із зображенням реанімаційної.

— А я розумію Зиміна, — сказав Старченко, вимикаючи апаратуру кабінету. — Юпітер вивчають понад півтора століття, і скільки там загинуло дослідників — напевно що не одиниці. Порівняйте: за сто п’ятдесят років з гріхом пополам визначили наявність на Юпітері цивілізації, а тут з’явилася можливість за кілька хвилин розкрити її суть!

— Я його теж розумію, — з гіркотою сказав Наумов і пригадав обличчя Лідії Ізотової. — Стрибок уперед, до нових вершин знань, до великих відкрить… Якби при цьому не треба було переступати через таку “дрібничку”, як життя товаришів…

Здаля споруда технічного центру Управління аварійно-рятувальної служби була схожа на гігантську ялинову шишку, що росла просто із землі.

“Кілометр заввишки! — прикинув Наумов, підлітаючи до лускатої гори. — І метрів двісті в діаметрі. Що ж, розміри центру організації, відповідальної за безпеку і нормальну роботу всієї цивілізації, повинні дорівнювати розмахові її діяльності…”

З найближчої багатометрової “лусочки” до швидкольота раптом метнулася металева лапа, підхопила двомісний апарат і втягла його в глибину будинку.

Вистрибнувши з кабіни на підлогу ангара малих машин, Наумов деякий час розбирався в покажчиках, знайшов потрібний ліфт і за хвилину стрімкого падіння вже стояв перед дверима відділу безпеки космічних досліджень. Двері розчинилися, і він увійшов.

Праворуч по коридору тяглася анфілада прозорих кубів — майже всі кабінети відділу в цей час були порожні, ліворуч крізь теж абсолютно прозору стіну з півкілометрової висоти відкривалася безмежна зелена рівнина Прикаспію, навпіл розрізана блакитним лезом Волги.

У кабінеті начальника відділу було двоє: сам Молчанов, невисокий, худорлявий, спокійний, з уважним поглядом сірих очей, і Зимін. Присутність академіка неприємно вплинула на Наумова, він стримано привітався і сів у запропоноване крісло.

— Ну, я, мабуть, більше не потрібен, — сказав Зимін, завершуючи розмову, і підвівся. — На все добре.

У погляді вченого Наумов побачив дивний жаль, і в душі його ворухнулася приспана було тривога.

Молчанов доторкнувся до сенсорної пластини перемикача на панелі відеоселектора і сказав диспетчеру, що виник у відеомі:

— Я буду зайнятий ще двадцять хвилин, усі питання перемкніть поки що на Морозова.

Після цього начальник відділу звернув неусмішливе своє обличчя до гостя.

Вони були знайомі здавна, проте якусь хвилину придивлялися один до одного, немов зустрічаючись уперше.

— Ну, що там, Валю? — спитав нарешті Молчанов. — Що маємо робити?

— А що треба робити? — здивувався Наумов. — Якщо ти в курсі проблеми, повторюватися не буду.

— Загалом ознайомлений. — Молчанов кинув погляд на двері, за якими зник Зимін. — Що й казати, відкриття цивілізації на Юпітері — виняткова подія!.. А що, Валю, справді Ізотов і Пановський сприйняли інформацію юпітеріан?

— В тому-то й проблема! Щоб вилікувати космонавтів, треба “стерти” чужу для них інформацію, іншого виходу просто немає. Не існує, розумієш?

— Розумію. Ну, а якщо, “стираючи” цю інформацію, одночасно записувати її в пам’ять машини?

— “Стирати” і “стирати й записувати” — це два різних методи, причому останній майже зовсім не гарантує збереження людського життя.

— ?…

— Застосувавши другий метод, ми ризикуємо стерти людське “я”, особистість, що для обох космонавтів рівнозначно смертному вироку.

“Повторюю втретє! — тужливо подумав Наумов. — А чи востаннє? Кожному слід доводити… і собі в тому числі…”

— Зимін казав, що й звичайне “стирання” може дати негативні наслідки.

Наумов зціпив зуби так, що вони занили.

— Може… І все-таки ризик зменшується.

— Ризик однаково лишається. — Молчанов застережливо підніс руку. — Зачекай, не поспішай доводити протилежне, прибережи докази і красномовність для ВКР.

Наумов недовірливо подивився в очі начальника відділу.

— Настільки серйозно?

Молчанов почухав носа, ствердно кивнув.

— Розумієш, Валю, після того несподіваного відкриття цивілізації на Юпітері над ним уже загинули двоє дослідників.

Наумов зблід.

— Так що проблема трохи ширша й серйозніша, ніж ти собі уявляєш. Відкриття збурило всю систему станцій навколо Юпітера, вчені марять контактом… Подальше вивчення планети спричинить нові жертви… і, можливо, та інформація, якою володіють Пановський і Ізотов, врятує не одне життя. Я розумію, — Молчанов підвівся і повільно пройшовся по кабінету, зупинився біля вікна. — Етико-моральний бік будь-якої дії ні для кого з нас не є абстрактним поняттям, однак він “не повинен ставати й самоціллю.

— Але я відповідаю за їхнє життя. — Наумов теж підвівся і підійшов до вікна. — Я лікар і зобов’язаний думати про своїх пацієнтів.

— А я зобов’язаний думати про живих, — тихо сказав Молчанов.