Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 36)

“Мозок поплив, як медуза на сонці”, — видає Борис у ліву руку. І потім уже без штирків угадую його розкотистий сміх: “Го-го-го!” Яскраві багряні спалахи.

“А коли ти повернувся, увійшов у тіло, то під натиском твого псі-потенціалу зв’язки утворилися вже якось інакше… Мабуть, спершу зорові шляхи пройшли найкоротшою дорогою до найближчих аналізаторів, а слухові витіснились до потиличної ділянки… Ми прокрутили ситуацію на персептронній моделі мозку: при різкій зміні силового поля можлива така зміна структур…”

Ось воно що. Певно ж, так і вийшло. І навіть розумію, що сам трохи винен. А все тому, що кортіло швидше побачити рідний світ. Закріпив ту перебудову своїми “побачити, почути!”. Бовдур!

— А зворотну перебудову на персептроні не прокручували?

— Було… На персептронній моделі вдається… Але ж ти не персептрон…

Патрік замовкає: ні світла, ні звуку, ні доторків. Та й що тут говорити?! Сам дідько не втне, який куліш зварився у моїй голові. Дивина, що взагалі живий і кебета варить.

Темно, тихо. І лише коли порухаю очима-з’являються шуми. Складні шуми. Це я так бачу. Бачу людей, риси яких до болю знайомі…

Патрік Янович — тренер і керівник, йому вже під п’ятдесят, кремезний, велика широкочола голова, лисина лямована світлим волоссям, суворий погляд синіх очей, великий рівний ніс, спокійний голос… Права рука у нього паралізована і всихає — пам’ять про перші зчитування і радіопольоти.

Борюню я знаю не лише зовні, а й зсередини: ми обмінювались тілами. Я був у його тілі на Місяці, а він у моєму тут, на Землі — сенсаційний дослід. До речі, побувавши в його шкурі, я дізнався, що його доймають ревматичні болі в лівому плечі. Правда, Борюня потім агресивно заперечував: “Не ревматичні, а подагричні! Мої предки, осетинські князі, зловживали марочними винами. Це все від них!”

Як би я зараз хотів побачити його фізіономію! Як би хотів почути його гортанний голос!

— А що ж ті харцизяки з Барнарда і з Проксіми не попередили нас? Це з їхнім досвідом!

“Дорогий мій, вони такої штуки могли й не знати. Барнардинці — кремнійорганіки: уповільнені процеси обміну, стійкі структури. Згадай тільки про тривалість їхнього життя. Для них кілька років-дрібниця. А з Проксіми взагалі кристалоїди. У них роздиференціації не буває”.

“Це тільки у таких, як ти!” І знову багряні спалахи: “Го-го-го!”

Ох, Борюня, Борюня!

“Віднині тіла відлітаючих будемо максимально охолоджувати для уповільнення всіх процесів. Анабіоз. Не додумались раніше: ні я, ні ти… Ніхто…”

Так воно завжди — доки не прогримить… Спочатку практикували короткочасні радіопольоти: на хвилини, години, на десятки годин. Тіло треба було зберігати в постійній готовності до прийому, в стані нормальної життєдіяльності. Ця ж методика й надалі залишилась. Зараз в Інституті, мабуть, багато хто руками розводить.

— Але мені… Як мені бути?

Певно, питання прозвучало занадто драматично, бо знову запанувала довга пауза тиші-темряви.

“Тобі… ну, насамперед, диктуй свій звіт… Звикай. Радити не беруся, але… на твоєму місці я намагався б усе одно максимально… бути корисним… боротися… Хай навіть як унікальний клінічний випадок. Медики битимуться за право досліджувати тебе, бо ти тепер — той виняток, який допомагає зрозуміти правила. Закони переробки інформації в мозку досі ще туманні…”

— Дуже вдячний… Хочете віддати мене на розтерзання?

“Ну… Власне, це залежить лише від тебе. А щодо нас — ми зробимо все, аби відновити твою комунікабельність”.

“Я зроблю. Маю ідею. Ти ще цілуватимеш мої волосаті руки!” — багряно-оранжево запевняє Борюня.

“І останнє: прийшла Каміла. Пустити ЇЇ до тебе?”

— Вона знає?

“Не більше за інших”.

— А що інші знають?

“Офіційне повідомлення: психонавт доктор фізико-математичних наук М. О. Колотилін завершив найтриваліший в історії людства радіополіт до Медіани. Повернення відбулося задовільно. Психонавт проходить обстеження”.

Безумовно: якщо живий — уже задовільно. На трієчку.

— Ні, не треба Камілу…

Вони підводяться — рокотіння їхнього переміщення, зміна освітленості. Я почуваю себе дуже втомленим.

Темно. Тихо. Самотньо. Дуже самотньо.

У школі, а потім і в інституті мені важко давалась англійська мова. Ну хоч плач. Особливо той страхітливий звук “th”. Ледве складав іспити. І так було доти, доки в англо-американських журналах не з’явилися статті про мене. Не тільки про мене — про Бориса, про покійних Олафа Патерсона, Арджуна, Гуменюка — про нашу команду психонавтів. Ну, а про мене — де абзац, а де й два. Яка відразу запопадливість до “інгліша” з’явилася. Треба ж було прочитати, перевірити, чи не спотворили мій образ, фактичні дані. Особистий інтерес — велике діло.

А нині прорізалась така ж цікавість до нейрофізіології, фізіологічної психології, психокібернетики, до теорії сприйняття-до всіх наук, які досліджують і пояснюють, чому ми бачимо і чуємо саме так, як бачимо і чуємо… Погляд фотоелемента повзає по рядках — а штирки квапно переказують мені все. Найцікавіше я диктую на магнітофон, аби потім побачити в кольорі. Читаю, як детектив, до пізньої ночі.

Але цей детектив, на жаль, ще не закінчений. Добре відома будова очей і вух, достатньо точно встановлено напрямки нервових шляхів, їхні розгалуження, перехрестя… власне, те, що, за висловом Борюні, можна побачити на розтині. А от щодо взаємодії живого ока і вуха з живим мозком, пізнавання образів і звуків, орієнтування, пошуку потрібної інформації — основи розумної поведінки — ой, кепсько! “Незважаючи на те, що процес пізнавання певних предметів по зоровому зображенню поки що незрозумілий, варто припустити, що…” “Експерименти в цій галузі поки що нечисленні і подробиць ми ще не знаємо…” “Що діється з акустичною інформацією на шляху від вуха до мозку? Відповідь на це запитання може тільки розчарувати…”

Так пишуть найпорядніші автори. Декотрі ж інші з викладацьким апломбом просто замовчують усе, чого самі не знають, ніби його взагалі не існує. І справді, як вимагати знань від студента, коли признатися, що в даній галузі сам — ні бум-бум?

Досліди з кролями, жабами, котами (“Навіщо коту нейрони-детектори зміни частоти? Ми цього не знаємо”, — П. Ліндсей, Д. Норман. “І я теж не знаю”, — М. Колотилін), рідше з мавпами. Переважно вони зводяться до того, шо в бідолах щось руйнують, видаляють, перехрещують, перетинають і вже цим лише нагадують, хай пробачить мене Велика Наука, відомий дослід, який переконливо доводить — тарган чує ногами: якщо постукати по столу, то неушкоджений тарган зразу тікає, а той, у котрого експериментально відірвані ноги, спокійно лишається на тому ж місці.

Ні, не піду я до лікарів. Не той випадок.

Але читання “детективів” навіювало мені часом і бадьорість духу. Скажімо, одне місце під назвою “Тимчасове кодування в нейронах”. Ось про що там писалося: ми сприймаємо звуки з частотою до 20 000 коливань на секунду (а кажани, скажімо, набагато вище). Але волокна слухових нервів, так звані волоскові клітини, можуть посилати імпульси з частотою набагато меншою — сотні в секунду, та ще й треба зберігати певний запас частоти для відтворення інтенсивності (чим сильніший звук, тим частіші імпульси). Але ж як вони умудряються передавати високі ноти? Виявляється, просто: десятки нейронів розподіляють цю роботу поміж собою.

Перше коливання передає одне волокно і на кілька мілісекунд “видихається”, але друге коливання передається другим волокном, третє — третім, і так доти, доки перші не оклигають. Все враховано.

Можна запідозрити, що в мене поганий смак, але це місце я перечитував безліч разів з неабиякою насолодою.

Саме в тому і складність досліджень, що мозок — дуже складна, гнучка, чутлива система, яка не терпить грубих втручань. І чесніша система, ніж наші органи чуття, органи зовнішнього спостереження. Світ єдиний, і всі його прояви, які нам видаються якісно відмінними, насправді різняться швидше кількісно (скажімо: різниця частот червоного і блакитного кольорів), хоча і у величезному діапазоні величин. А мозок усі ті зовнішні якості перетворює знов у щось єдине, універсальне — в імпульси. Мабуть, саме завдяки цьому ми й можемо виділяти з розмаїття вражень та переживань СУТЬ, зміст, головне.

А якщо так, то кому я мушу довіряти більше: собі (власному сприйняттю світу) чи враженням інших?

…Мозок — живий гомеостат, невтомний у своєму прагненні до рівноваги, з якої його постійно виводить життя: враження, проблеми, процеси в тілі… Проте звичні подразники не надто виводять його з рівноваги, часом для компенсації досить простих реакцій: поїсти, поспати, збліднути, почервоніти, сказати: “Зайдіть завтра”… Але ж моє порушення рівноваги — набагато серйозніше. Мусить пройти глибинна перебудова в інформаційній роботі мозку. Мабуть, вона вже йде у мені. Але як? Перекодування? Нова інтерпретація всіх цих імпульсних шквалів?

В будь-якому разі цікаво, чим це усе закінчиться.

І є в мене одна велика перевага над “непереплутаними” загалом і експериментаторами з кицьками зокрема: я літав у радіосутях і при цьому сприймав світ зовсім не так, як звично.

— …Зчитування-процес свідомий. Я відчуваю власну СУТЬ, цільність натури і безперервність буття, усвідомлюю власну відмінність від інших. В одних, скажімо, характер зосереджується в шлунку, в других — взагалі у п’ятах, в третіх-у голові, хоча нерідко в тих частинах мозку, які відповідають за діяльність шлунково-кишкового тракту. Таких ми, безумовно, не пускаємо на контакт ні з барнардинцями, ні з проксімцями.