Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 34)

Легкі доторки до тіла вздовж хребта, потім доторки до плечей: виймають уже непотрібні електроди. Хто це: Патрік Янович чи Юлія? Мабуть, вона. Патрік працює повільніше. Зараз я сяду, побачу друзів у сутінках барокамери… Будуть тиснути руку, обнімати й запитувати: “Ну, як воно?”

Тіло слухається мене: руки, пальці, ноги… Скорочуються всі м’язи. Обличчя слухається: губи, щоки, язик, повіки, очі…

А от вище — кепсько. В голові щось негаразд. Важко і водночас порожньо, мов з похмілля. Щось не вдалося, га?

Піднімаю голову із заглибини в столі, від’єднавшись від систем життєзабезпечення. І зразу — яка там пітьма, яка там тиша!? Жахливе ревисько, яскраві спалахи світла. Де я? Що тут відбувається? Пожежа? Ні, не схоже… Мене штурхають, гладять, хтось обіймає. Зачекайте, не треба цього зараз. Треба розібратися…

Підводжусь на ноги — стояти не можу, втрачаю рівновагу. Мене підхоплюють. Пізнаю на доторк могутні м’язи Борюні, мого напарника, — Гераклів син, нащадок осетинських князів.

Та що за дідько! Вони всі тут, а я їх не бачу, не чую. Якась вогненна феєрія перед очима, скреготіння, голоси джунглів. Може, я не повністю ввійшов? Дурниці! Машина не відключилась би…

В голові щось негаразд… Що? Якби сталися серйозні порушення, я був би вже мертвий. Певне, якась дрібниця… Ну ж бо, спробую сам… Знову лягаю обличчям у заглибину, закриваються вуха й очі. Тихо, темно. Зосереджуюсь: освітлюю думкою-волею мозок від мозочка до гіпоталамуса. Ну? Побачити, почути! Побачити, почути! Десь там за тонкою перетинкою — світ! Побачити, почути! Молодці, зрозуміли, не турбують мене… Я повинен сам… Побачити, почути! Побачити, почути!

О, біль і порожнеча в голові минають. Ніби прояснюється… А що ж було? Підводжуся, розплющую очі — і знову світлова маячня і завивання хурделиці! Та що ж це таке?!

Цього разу легко стаю на ноги. Відновив відчуття рівноваги, — і то хліб. А загалом — некомунікабельний.

— Дайте мій одяг…

Голос ніби не мій… Якийсь внутрішній, утробний голос. І спалахи в очах. Тицьнули пластиковий пакет до рук. У ньому моя піжама. Ні, я не в джунглях. Сідаю, одягаюсь.

Мабуть, вони питають мене, не можуть не питати: “Що з тобою? Як ти себе почуваєш? Іти можеш?..” Що ж зі мною сталося? Де ти, світе, до якого я так прагнув?!

— Можу йти… Відведіть мене до кімнати… (Ну й голосок!)

Ведуть. Борюня веде, Гераклів син: лівою рукою тримає за плечі, правою — під лікоть. Спалахи, відблиски, завивання… Вже краще нічого не бачити й не чути, ніж отак… Пульс у Борюні майже вдвічі частіший за мій… Ай-ай…

Моя кімната (передстартова і водночас кабінет) на цьому ж поверсі. Нарешті добралися. Намацую крісло, сідаю.

— Залиште мене… Дуже прошу… Я мушу розібратися… Я покличу, якщо буде треба…

Здається, зрозуміли, послухались: тиша й пітьма. Ось тобі і “вдома”.

Мені тут, як звіряткові в норі, ні очі, ні вуха не потрібні. І так знаю-де і що. Ліворуч від крісла на відстані простягнутої руки — широке підвіконня (точно, ось воно — цікаво, що зараз за вікном? Якщо я вклався у графік польоту, мусить бути глупа ніч, година друга. Якщо вклався…) Переді мною — письмовий стіл, праворуч вздовж стіни — дві шафи з книжками, мікрофільмами, магнітними касетами, обоймами платівок-дисків, нагорі — стереопрогравач, магнітофон, електрична друкарська машинка “Іпсилон”, портативна обчислювальна машина… Все, що мені потрібно для роботи й відпочинку. На протилежній стіні (уявляю) — мої акварелі, так собі, просто для душі. На одному малюнку — Каміла, на другому — діброва біля Волги, на третьому-схід сонця, який видно з мого вікна. Під акварелями — широка тахта, білизна в ящику біля узголів’я. Праворуч двері до передпокою, через них мене завели. Там же всі інші служби.

Чого немає і не передбачається в моїй кімнаті, — це телевізора. Найперше зчитування “радіосуті” намагалися виконати методом телевізійної розкладки по рядках і кадрах: штука випробувана, земна (а ми ж патріоти всього земного). Мені випало йти на зчитування третім. А двоє перших — Патерсон і Гуменюк — загинули. Дослід зупинили. Відтоді не терплю телевізорів.

Моя кімната на дванадцятому поверсі. Вдень видно чудову панораму Волги з жовтими — де глинистими, а де піщаними — берегами, білими теплоходами, луки і хвойні бори, інститутське містечко, синє небо з білими хмарами… Все те, за чим я нудьгував і до чого так прагнув.

Я — психонавт, космопілот без космокорабля. Ми виконуємо програму обмінних переміщень (точніше: обмінного псі-транспортування розумних істот) з кристалоїдами Проксіми та кремнійорганічними гоміноїдами з двох планет швидкої зірки Барнарда. Людство, власне, бере в цьому участь на учнівському рівні. Космопілоти є, а космокораблів немає. Не витанцювалось із кораблями. Людські екстраполяції часто дуже прямолінійні. Перші джерела світла живилися від хімічних батарей — ага, електростанції майбутнього для освітлення міст будуть величезними батареями. При першій-ліпшій нагоді хочемо зігнорувати хрестоматійний закон переходу кількості в якість. І в даному разі теж: не знайшли матеріалу, який би відповідав ядерним енергіям та температурам, надпроникним випромінюванням при розгоні до світлових швидкостей. Чи варто було? Тягнути свою протоплазму, свій мікроклімат, їжу і виділення — крізь парсеки в безмежно чужий світ. Альтернативний шлях завжди був поряд, саме ним людство віддавна проникло у всесвіт значно далі, ніж механічним переміщенням: радіосигнали, радіотехніка… Проте і тут є гандж: каменюка і за мільйон кілометрів від місця старту залишиться каменюкою, а радіопромінь (як і світло), навіть вузько спрямований, все одно розширюється, розпливається… Віднайти б спосіб самоущільнення таких променів.

І, мабуть, якби вклали у ці пошуки стільки ж сил і коштів, як у нерозв’язну задачу про космокораблі, то й віднайшли б. Але на той час панувала ідея міжцивілізаційних таксі, факторій, де наші вимінюють у жукооких іносвітян шило на мило і риб’яче хутро, утверджуючи водночас людські уявлення про добро і зло, моральність і справедливість — як універсальні у всесвіті.

Одне слово, нам утерли носа. Втерли його “радіопакети” міліметрового діапазону з величезною кількістю нової для нас інформації. Було на що подивитись і було що послухати в міліметрових діапазонах, коли “радіопакети” почали з ґрунтовністю і методичністю, що виключали будь-яку думку про зухвалий жарт, видавати спочатку відеоінформацію про себе, найдоступнішу, а потім кодовану смислову. То була діяльність з розмахом. На П’ять Днів усі земні справи відклались: сотні мільйонів телеглядачів і, що важливіше, сотні тисяч учених спостерігали, порівнювали, розгадували, радились… Дуже плідним був День Третій, коли стало зрозуміло, що з пакетами може бути діалог: можна запитати й дістати відповідь.

То було п’ятеро істот, що прилетіли для перевірки розумності електромагнітного випромінювання Сонячної системи з Тризір’я Альфа-Центавра. Не було потреби уточнювати, від якої саме із трьох зірок, від яких планет, бо там давно вже не було планет — рої кристалічних істот довкруг світил, довкруг джерел їхнього розвеселого життя. Ці п’ятеро не могли втілитися в кристалічні форми, оскільки не лише технічних можливостей для зчитування радіосуті, а й уявлення про ці штуки ми не мали. Усі П’ять Днів вони ретранслювали себе то поміж супутниками зв’язку, то на місячних та марсіанських радіотелескопах — сновигали по всій Сонячній, щоб нас просвітити, відповісти на всі можливі запитання. (Троє з них, як ми дізналися згодом, витратили на це частину своєї основної “енергії існування” і на зворотному шляху до Тризір’я розсіялись).

Але просвітили вони нас добряче. Це був переворот-поворот. Щодо того, яку інформацію краще передавати, аби сигнали не розсіювались, усе виявилось доволі простим: треба передавати себе. Виражену у псі-потенціалах цільність своєї натури, індивідуальну виразність, цілеспрямованість, глибину сприйняття світу, життєву активність — усе те, що зробило (і робить) людину розумною істотою. Саме завдяки підвищеному псі-заряду (а не посиленому харчуванню: корови і тигри їдять набагато більше) люди ходять на двох кінцівках, звільнивши руки для складної праці, з піднятою головою для спостережень. У космосі ці якості (безумовно, в поєднанні з електромагнітним підживленням) дають можливість стабілізувати поле.

Кристалоїди тоді висловили не вельми приємну думку, що для псі-транспортування люди “дозріли” хіба що тільки якоюсь мірою, далеко не кожному індивіду це може вдатися.

Це було дванадцять років тому.

Нас називали божевільними, самогубцями, смертниками. Відверто кажучи, спершу так воно й було. І головне — не можна було заховатися за піддослідних тварин, собак чи навіть мавп: зчитування можливе тільки для високорозвинених істот. Треба не лише не боятися переходу в радіохвильовий стан, а й прагнути до цього всім своїм єством. І ризикувати. Кристалоїди лише ствердили, що для нас це можливо, а за втілення ідеї в життя треба було платити: методика і режим зчитування— втрати, оптимальне зберігання напівживих тіл — втрати, входження, ретрансляції, розсіювання — втрати, втрати, втрати…

Власне, свого часу авіація починалась не краще.

Отож чотири місяці тому я стартував з вихороподібної антени Інституту в напрямку Медіани — ланцюга ретрансляторів, що з’єднують Тризір’я Альфа-Центавра і зірку Барнарда, саме з цієї траси звернули до нас радіопакети кристалоїдів. Нині, враховуючи наші інтереси, траса відхиляється до Сонця. Кристалоїдам та кремнійорганікам роботи там ще чимало, та коли вона завершиться, від Землі до перехрестя з поворотами на інші світи буде палицею докинути-півтора світлових роки.