Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 29)

Потім з’ясувалося, що ніякого укусу зовсім не було, просто дівчина доторкнулась до красивої золотистої змії з узорами. Однак тепер усі дівчата, перш ніж сісти на свого “коня”, уважно оглядають його, а з Ольги кепкують: “Золотиста з узорами більше не приходила?” Так, нелегко вашим товаришам. Але дивно, вони ніколи не втрачають бадьорості, — завершив свою розповідь П’єр.

Імпфондо

Селище Імпфондо притулилось на правому березі мальовничої і повноводної річки Убанги. На її лівому березі — територія Центральноафриканської Республіки, столиця якої, місто Банга, набагато ближче до Імпфондо, ніж Браззавіль. Невеликі річкові катери, пливучи з Банги, інколи причалюють в Імпфондо, доставляючи сюди продукти, одяг, пальне, шкільне приладдя. Незважаючи на скромні розміри і незначну кількість жителів (близько двох тисяч), на карті селище зображено доволі крупним пунсоном, що свідчить про його значення і перспективність. Тут, у північно-східній околиці Народної Республіки Конго, на багато сотень кілометрів вкритій непрохідними, заболоченими екваторіальними лісами, населені пункти трапляються дуже рідко, а середня густота населення цієї великої області становить 0,5 людини на один квадратний кілометр.

Хоч як це парадоксально, бездоріжжя і значна віддаленість від океану стали в пригоді північному району. Французькі колонізатори не наважувались освоювати його великі лісові простори. Їх приваблювали південно-західні райони країни з більш сприятливими умовами для лісорозробок і вивозу деревини. Це давало можливість французьким фірмам при порівняно незначних витратах одержувати колосальні прибутки. Водночас хижацькі лісорозробки стали причиною майже повного знищення лісів на південному заході країни. Збережено майже незайманими північні ліси Конго, і це неоціненне багатство молодої республіки. Тут ростуть цінні породи тропічної деревини, які мають великий попит на світовому ринку. До них насамперед належать: ебенове дерево, окуме, лімба, азобе — залізне дерево, яке тоне у воді. Народний уряд Конго докладає багатьох зусиль для економічного розвитку північних районів країни, приділяючи особливу увагу розвитку лісової і деревообробної промисловості. Прибуток від реалізації цінної деревини тепер надходить до державної казни. Імпфондо з його вигідним географічним положенням у перспективі може стати одним із центрів лісозаготовок і сплаву деревини в район столиці.

Стільки я знав про Імпфондо, коли одного січневого дня вилетів туди у відрядження. Літак ішов на посадку, швидко втрачаючи висоту. Я уважно дивився вниз, намагаючись відшукати цей населений пункт і його аеродром, але, крім зеленого моря джунглів, нічого не бачив.

Випущено шасі. Командир скинув газ. Попереду показалась блакитна стрічка Убанги з пологим піщаним лівим берегом, на якому пришвартувалось зо два десятки довгих пірог, і крутим, вкритим лісом — правим. А ось і селище. Його глиняні хатини тонули в розкішній зелені і скидались на туристські намети. Тінь від літака швидко мчала по дахах. Ось вона проскочила останній будиночок і ковзнула, випереджаючи крилату машину, по рівному трав’яному майданчику. Колеса покотилися по землі. Злітна смуга тут коротка, всього вісімсот метрів, і від екіпажу вимагається велика майстерність і точний розрахунок, щоб нормально посадити машину на цю прорубану в лісі просіку-смугу. Конголезький екіпаж добре справився з цим завданням. Літак підкотив до довгої одноповерхової споруди, що виконувала функції і аеровокзалу, і школи. Звідти вмить висипали діти і вчителі, щоб подивитись, хто прибув із столиці. Літак прилітав сюди рідко, і його поява завжди ставала неабиякою подією для місцевих жителів. Серед зустрічаючих я зразу ж помітив Валентину і Володимира Ухових, які вже третій рік працювали в місцевій школі, навчаючи дітей племен санга і пігмеїв. Подружжя. Ухових стояло трохи осторонь від юрби. Валентина — в сукні “гранд-бубу” з широкими, мов крила, рукавами, які щоразу злітали вгору від найменшого подиху вітерця, Володимир — у вузьких джинсах і в жовтій футболці з зображенням вершника в сомбреро.

Я вийшов з літака і зразу вдихнув гаряче, насичене вологою повітря тропіків. У січні в цих місцях особливо жарко. Сонце висить майже над головою і льє на землю щедрий потік тепла і світла.

— Знімайте свій піджак і краватку, — привітавшись, сказала Валя.: — Такий одяг не для цих місць. Шорти і яка-небудь легенька сорочка у вас знайдуться? Це буде те, що треба.

Будиночок Ухових стояв поряд, за кілька десятків метрів від школи. Я з цікавістю роздивлявся чисто підметений дворик, по якому ходило “підсобне господарство” Ухових — дві качки і півень. Біля однієї із стін будинку лежав стовбур гігантської пальми, очевидно, зламаної грозою, за ним дві доглянуті грядки, на яких росли цибуля і квітки, а трохи далі, метрів за сто, починався ліс, африканські джунглі, завжди небезпечні для людей, які не знають їх законів, для людей недбалих, необережних і неуважних.

Мої роздуми були перервані голосним криком Валентини. Вона відскочила вбік і зляканими очима дивилась на те місце, де щойно стояла. Здоровенний павук завбільшки з півлітрову банку, вкритий рудою шерстю, грівся на сонці за метр від дверей.

Володя схопив камінь, що лежав поряд, і кинув у нього, але не влучив. Павук високо підскочив вертикально вгору і, опустившись на землю, задріботів геть. Другий кидок Володя зробив точно. Павук перекинувся і, випустивши буро-зелену рідину, став ще мерзеннішим. У цей час до будинку підійшли кілька конголезців і білий священик, як потім з’ясувалось, місіонер із Сполучених Штатів.

— Що ви наробили? — вирвалось у одного із конголезців. — Адже ви вбили душу сорсьє (чарівника), тепер на наше селище звалиться нещастя.

— Так, — приєднався до конголезця пастор, — прекрасний екземпляр! Ви, сер, могли б зробити непоганий бізнес, живий він коштує не менше п’ятисот доларів, його отрута набагато сильніша від зміїної.

Ми ввійшли в скромно вмебльоване житло Ухових. У центрі кімнати стояв великий, червоного дерева стіл (у Конго це не розкіш) і чотири стільці, спинки і сидіння яких були сплетені з ліан. У невеличкій кімнаті-спальні стояло широке, теж червоного дерева, ліжко, над яким шатром звисала капронова сітка, що оберігає від укусів малярійних комарів. У маленькій кухні стояв холодильник, що працює на гасі (електричного струму в селищі нема), балон з газом і плита. Ось тут вони й жили, Володимир і Валентина, в ‘цій казі серед джунглів, відірвані від світу, від друзів, рідних і близьких, без усього, до чого звикли в рідній Москві.

За годину Володя вже показував мені місцеву школу, знайомив з колегами й учнями. В мою програму входило відвідання кількох уроків як радянських, так і конголезьких викладачів.

Для початку я обрав урок географії у четвертому класі (що приблизно відповідає нашому сьомому). Перше, що впало мені у вічі, коли ми зайшли з учителем до класу, — це неймовірна тіснота. В невеликому приміщенні сиділо не менше вісімдесяти учнів — від тринадцятилітніх дітей до двадцятилітніх юнаків і дівчат.

Три учениці, років 14–15, явно перебували в школі останні дні: незабаром вони мали стати матерями. В Африці жінки рано дорослішають. Вчитель, молодий чоловік років двадцяти п’яти, об’явив, хто я, і почав опитувати учнів. Ті досить жваво розповідали про природні умови Великобританії і Нідерландів. Відповіді їхні були абсолютно ідентичні. Згодом я довідався, що в школі нема підручників, і учні змушені конспектувати суть уроку, або, як тут кажуть, “резюме”. Потім це “резюме” завчають напам’ять і, як вірш, читають на наступному уроці.

Я порадив учителеві трохи по-іншому сформулювати питання, щоб учні могли думати, міркувати. Наприклад, “порівняльна характеристика природних умов Великобританії і Нідерландів, що в них спільного і чим вони відрізняються”. Мій конголезький колега кивнув на знак згоди і поставив запропоноване мною питання. Перші відповіді показали, що учні не вміли аналізувати, порівнювати. Вони, як і раніше, розповідали спочатку про природні умови Великобританії, а потім — Нідерландів. І раптом — виняток із правила! Підвівся юнак років сімнадцяти, що сидів поряд зі мною, і сказав таке: “Велика частина території Великобританії вкрита горами, тоді як Нідерланди експортують багато сиру. Ось чому ці країни значно відрізняються одна від одної”.

Ну ось, нарешті: порівняння і висновки. І хай на перший раз вони смішні й; позбавлені логіки, зате власні. Після уроків ми довго говорили з Полем Мавунгу — учителем географії — про методику викладання, про педагогіку, про психологію школярів.

Увечері, коли стемніло, всі жителі Імпфондо зібралися біля школи, щоб уперше в своєму житті подивитись кінофільм. За кінотеатр правив аеродром, а за екран — біла стіна шкільного будинку. Перед початком сеансу Володя Ухов розповів глядачам, що таке кіно, якого змісту зараз буде показано фільм. А я привіз із собою кінокартину “Олександр Пархоменко”. І ось перші кадри. Кавалерійський полк з криком “Ура!” з шаблями наголо атакує противника. Мить — і в “кінозалі” не лишилось глядачів. Вони з жахом розбігались від “навальної кінноти”. У метушні хтось загубив взуття, когось вкусила змія. Ми не чекали такої реакції глядачів і теж розгубились. Тільки через день, після копіткої роз’яснювальної розмови про те, що таке кіно, що це — приємне видовище, зовсім безпечне, бо ніхто не може стрибнути з екрана і кинутись на публіку, нам усе-таки вдалося показати фільм. Він так сподобався глядачам Імпфондо, що вони просили потім показувати його майже щодня, а Володю Ухова називали не інакше як месьє сінема (пан кіно).