Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 31)

— Іноді ми просто дивуємось мужності і витримці радянських товаришів: хоч би як їм було важко, вони не сумують, — сказав директор ліцею.

— Так, — втрутився в розмову викладач фізики Владислав Нестеров, — останній тиждень був справді важким. Кінець триместру, контрольні роботи, підсумки, а тут ще зразу троє з нас захворіли на тропічну малярію. На додаток до всього вичерпались наші продовольчі запаси, а з Браззавіля як на те три тижні нема літака. На “сімейній раді” групи постановили відрядити мене до найближчого села по провізію. А це двадцять з гаком кілометрів від Макви. Якщо пощастить, то вдасться купити у місцевих селян кілька курей або трохи дичини. Трапляється, мисливці продають м’ясо антилопи, газелі, мавпи або крокодила.

Наші земляки перезирнулися — м’ясо останніх двох тварин вони навіть у найважчі часи не наважувались їсти.

— На світанку ми вдвох з провідником-конголезцем рушили в дорогу, — розповідав далі Нестеров. — Ішли довго, не зустрівши на лісовій дорозі жодної живої душі. Мій супутник без угаву розповідав різні історії про таємниче зникнення багатьох його одноплемінників, про те, що це явна справа рук секти Занзіба, яка звила собі гніздо у Макві. Щоб вступити до цієї секти, треба неодмінно вбити людину, спотворити її труп і підкинути родичам. Той, хто не послухається ватажків секти, змушений покінчити з собою. Зовсім недавно на очах у багатьох жителів Макви один юнак заліз на верхівку пальми, накинув зашморг на шию і, прив’язавши другий кінець за пальмову гілку, стрибнув униз. Гілка зламалась, і він гепнувся на землю, сильно забившись. Проте, незважаючи на біль, він знову виліз на пальму і повторив спробу. Цього разу вдало. Юнак віддався дияволові. Його тіло втратило гнучкість і захиталось на мотузці. І тут почалось незбагненне. Чоловіки, жінки, діти роздягли покійника і заходились бити його палицями, кидати в нього камінням. Божевілля охопило всіх.

Несподівано провідник замовк, швидко відскочив убік із стежки і сховався за дерево. Я зробив те саме.

Назустріч нам бігло четверо чоловіків, тримаючи на плечах дві товсті жердини, до яких було прив’язане щось схоже на мішок. Коли бігуни порівнялися з нами, я побачив у мішку напівсидячого покійника. Мені стало якось не по собі, а тут ще ця розповідь про секту Занзіба і ці непрохідні джунглі навкруги. Процесія пробігла мимо. Ніхто з чоловіків не звернув на нас уваги. Провідника знову прорвало, і він провадив далі: “А недавно в одному селі брат повісив брата. Налякані жителі покинули село. Вони нічого не взяли з собою, все лишилось на місці. Це село прокляте, і горе тому, хто побуває там. А недавно…”

“Ну годі, — перервав я оповідача, — ти, напевне, знаєш і веселіші історії?”

“Аякже, ось недавно у мого сусіди померла дружина…”

“Слухай, чоловіче, давай я тобі що-небудь розповім, а ти помовч. Ось, наприклад, ти вважаєш себе хорошим мисливцем? — Провідник ствердно кивнув. — А чи знаєш ти спосіб, як упіймати дев’ять живих слонів? — Мій супутник зацікавлено подивився на мене. — Треба спіймати десять, а одного зразу ж відпустити”. Якусь хвилину конголезець спантеличено мовчав, переварюючи почуте, а потім голосно зареготав.

Опівдні ми підійшли до невеличкого села, що тонуло в густій тропічній зелені. Село зустріло нас звуками тамтама. “Ну, нам пощастило, — каже провідник, — іде показ наречених”.

У тіні кокосових пальм і апельсинових дерев на голій землі півколом сиділи люди різного віку. В центрі півкола танцювали шестеро дівчат, оголених до пояса, в спідничках із слонової трави. Темп звуків тамтама був спочатку повільний, потім дедалі швидший і швидший… Раптом одна з дівчат, років чотирнадцяти, попрямувала до нас. Обвішана намистом, браслетами і сережками, із загадковою усмішкою, що підкреслювала сліпучо-білі зуби, з очима, що горіли як жарини, вона привертала до себе загальну увагу. В її танці були одержимість і самозабуття. Ноги, запорошені червонуватим пилом, весь час рухалися, тупотіли. На тугих дівочих грудях підскакувало, подзвонюючи, металеве намисто. Руки дівчини, весь її вигляд збуджував присутніх, які щось вигукували і теж тупотіли ногами.

“Вам пощастило, вона обрала вас”, — з жалем сказав провідник.

“Як це — мене? Я ж прийшов сюди не танцювати, а по провізію”.

“Тоді віддайте її мені! — з явним глузуванням промовив провідник тоном, яким звичайно говорять з людиною, коли в ній украй розчарувались. — А курей можна купити он у тій крайній хатині”.

Мій супутник почав танцювати разом з дівчиною, несамовито трясучись і поступово віддаляючись від загального кола, ну а я попрямував до вказаної хатини. Біля дверей, просто на землі, сидів чоловік і з задоволенням пив білу, як молоко, рідину, — пальмове вино.

Привітавшись, я виклав своє прохання.

“О, сьогодні це зовсім неможливо. Нема їх сьогодні”, — байдуже відповів господар. “Як нема? Адже кури он ходять”. — “А хто їх спіймає? Моїх жінок нема. Всі вони працюють далеко на полі”. — “А хіба ви не можете цього зробити?” — “Що ви, це ж жіноча робота!” — з почуттям власної гідності відповів господар. Довелося мені самому виконувати “жіночу роботу”. Це виявилось не простим ділом. І все-таки після години безперервної біганини дві курки попали в мій мішок. Я був задоволений, а господар від душі посміявся, спостерігаючи цей спектакль.

Отак і живемо на екваторі. І спимо не зовсім нормально, — голова в південній півкулі, а ноги у північній. Як тільки ноги змерзнуть, я зразу ж їх на південь. Змінив півкулю, і все гаразд.

З дедалі більшою цікавістю слухав я розповідь Владислава і думав про наших людей, про їхню нелегку працю. І, ніби вгадавши мої думки, директор ліцею сказав:

— Радянські викладачі відрізняються від своїх французьких і конголезьких колег високою професіональною підготовкою, сумлінним ставленням до своєї праці, високою трудовою дисципліною. Їхня система побудови і ведення уроку, додаткові заняття спрямовані на те, щоб передати учням усе, що вони знають, чим володіють.

Муйондзі

Селище Муйондзі розташоване за п’ятдесят кілометрів від найближчої залізничної станції Лебріз. Три години треба було мені, щоб подолати цю відстань у невеликому автобусі, вщерть набитому пасажирами, кошиками, клунками. Стояти можна було тільки на одній нозі. Автобус трясло так, ніби він їхав по гігантській пральній дошці. І ось у цій тисняві мені раптом запропонували місце.

— Сідайте, будь ласка, — всміхнулась молода жінка, посадивши собі на коліна хлопчика років чотирьох і вказуючи очима на звільнене місце.

Малий тримав у руках великий емальований кухоль, час від часу щось діставав звідти і з явною насолодою їв. На секунду він одірвався від свого заняття і з непідробним здивуванням втупився в мене чорними очима, ніби побачив перед собою бронтозавра. Потім нахилився до матері і щось прошепотів. Жінка голосно засміялась.

— Ви знаєте, про що він у мене спитав? Хто зідрав у цього дяді шкіру з обличчя? Це він про вас. йому ще не доводилось бачити білих людей, — ніяково закінчила вона.

— Ну ось ми з ним зараз і познайомимось, — разом з усіма засміявся я. — Як тебе звати, хлопчику?

Замість відповіді хлопчик подав мені свій кухоль.

— Пригощайтесь, — підтримала синову ініціативу мати. Я подивився в кухоль і здригнувся. Він був наполовину заповнений живою зеленою гусінню, що збилася в одну рухому грудку. На підтвердження того, що це справді смачно, кілька рук потяглося до кухля. Як бути? Як відмовитись від запропонованого “делікатесу”, не ображаючи цих чудових людей?

— А її що, їдять живою? — промовив я.

— В основному так, але сушена вона набагато солодша, — пояснив хтось.

— Дякую за частування, — нарешті знайшовся я, — але до обіду ще далеко, “наша релігія” дозволяє нам їсти тільки о дванадцятій годині. — Я з жалем підняв руку з годинником, стрілки якого наближались до цифри десять.

В автобусі розуміюче закивали.

— Так, бога треба слухати, — зітхнувши, промовив чоловік з худим, по-пташиному витягнутим обличчям. А ще треба шанувати дух померлих предків і пророків, — провадив він далі. — Від їхньої волі залежить, чи буде урожайний рік, вдале полювання, чи появляться в сім’ї діти. Є духи добрі, як дух нашої Беатріче, і духи злі, котрі приносять нам нещастя.

Я поцікавився, хто така Беатріче, і старий охоче розповів напівзабуту легенду.

— Давним-давно на нашій землі появилась пророчиця Беатріче. Вона була красива, як молода газель, від її лиця не можна було відірвати очей, а коли вона говорила, здавалось, ніби дзюрчить струмочок, щебечуть райські птахи. Вроду Беатріче помітили на небі, і скоро дух святого Антоніо вселився в неї. Він розказав їй, що білі люди перекручують святе письмо. Христос і апостоли зовсім не були білими людьми. Вони були чорношкірими і народились у Сан-Сальвадорі. Пророчиця розповіла людям те, що взнала від святого Антоніо. Це не сподобалось білошкірим священикам і розсердило їх. Вони спалили нашу Беатріче на великому вогнищі. Їй було всього двадцять років.

Я знав, що багато людей у Конго — типові політеїсти. Вони бачать божественне начало в силах природи, в духах предків. В їхньому уявленні духи можуть помститися кривдникові або віддячити тому, хто здобув їхню прихильність молитвами чи пожертвами.