Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 30)

На другий день мого перебування в Імпфондо випала неділя. Валя з Володею склали програму відпочинку, яку я з задоволенням прийняв. Уранці, на кілька годин — на риболовлю, потім — обід (Валя обіцяла приготувати качку з яблуками, яблука я привіз із столиці), а після обіду був запланований візит у селище пігмеїв, за кілька кілометрів від Імпфондо. Риболовля була вдалою, якщо не зважати на невелику пригоду.

Ми розташувались у неглибокій котловині, схожій на вирву. Клювало так, що всі любителі рибної ловлі, котрі сиділи в цей час десь на берегах Дніпра чи Волги, вмерли б від заздрощів. За годину штук двадцять п’ять різноколірних і різнокаліберних тропічних риб хлюпалось у моєму відрі. Не менше було і у Володі. Валі не так щастило, і вона почала сердитись. Але раптом волосінь її вудочки туго напнулась. “Тягни!” — закричав Володя. І тут же в повітрі блиснула сріблом куля, збільшуючись на очах. Риба-куля, зірвавшись із гачка, впала на землю і видала звук, схожий на свист. “А кажуть, що риби мовчать, — здивувалась Валя. — Он вона як свистить”. Тим часом риба й далі роздувалась, її свист перейшов у сичання. Боячись доторкнутись до неї руками, Володя ногою відкинув її у воду.

— Годі, — усміхнувся він, — а то ще щось страшніше витягнемо, якогось водяника.

Тільки ми зібрались іти, як раптом Володя завмер.

— Чуєте, — підняв він палець угору, — дивний шелест, вітру нема, а ніби трава шелестить.

Повз нас пробігла козуля, пролетіла зграйка пташок, просто під ноги з дерева звалився удав метрів зо два завдовжки. Ми навіть не встигли злякатись, як пришелець заспішив геть. Усе живе панічно покидало це місце. За дві-три хвилини все стало ясно. З’явились перші терміти-розвідники, боляче вжаливши мене.

— Терміти мігрують, — сказав Володя, — втекти не встигнемо, доведеться перечекати у воді.

Наступні дві виснажливі години ми простояли по коліна у воді, поглядаючи то на рухому чорну стрічку термітів, то на річку, серед мешканців якої напевне були такі, що не відмовились би поласувати шматком-другим людського м’яса. Інколи невеличкі рибки наштовхувались на наші ноги, після чого кожен з нас підскакував (а що як крокодил!), оббризкуючи водою одне одного. Нарешті ми вирвалися з полону термітів і повернулись додому. По обіді за нами зайшов один з учнів Володимира, який згодився провести нас до селища пігмеїв.

Коли ми ввійшли до лісу і опинилися серед густої, в декілька ярусів, рослинності, мені згадалось висловлювання одного мандрівника про те, що в джунглях пізнаєш радість двічі: вперше, коли, засліплений величчю і різноманітністю природи, думаєш, що потрапив у чудовий і казковий світ, і вдруге, коли на межі божевілля нарешті покидаєш це “зелене диво”. Як точно підмічено!

Ми йшли ледь помітною стежкою червоного кольору, вологою і слизькою. А довкола нас — джунглі, непрохідні хащі. Тут панували сутінки, сонячне світло ледь пробивалося крізь густе листя. Повітря вологе, наповнене різким незнайомим ароматом, від якого паморочиться голова.

На деревах — безліч комах, ще більше їх — у повітрі. Хмари москітів нападали на нас, і рятунку від них не було. Все навкруги повзало, бігало, літало, все тут пожирало одне одного, існувало за рахунок іншого. Яка немилосердна і нескінченна боротьба за життя! І серед цієї жорстокої природи живуть люди — негріли, чи, як їх ще називають, — пігмеї. Вони добре пристосувались до лісових умов — ліс дає їм житло, їжу й одяг: У лісах Конго лишилось понад п’ятнадцять тисяч пігмеїв.

— Дивіться уважно на стежку, — попередив Володя, — можна наступити на змію, а я дивитимусь угору, — на гілках дерев вони теж часто відпочивають, чекаючи на антилопу чи іншу живність.

Я дивився під ноги до болю в очах. Кожна гілочка, що лежала на стежці, здавалась мені змією, кожен шерех викликав дрож у тілі, кожен шелест змушував зупинятись. Провідник почав сердитись: “Так ми й за добу не дійдемо”.

Нарешті вийшли на невелику галявину.

— Ми на місці, — сказав провідник.

Я огледів усе навколо, але нічого, що могло б підтвердити близькість житла, не побачив. Та ось з-за ебенового дерева з корінням, схожим на дошки, визирнула кучерява хлоп’яча голівка.

— Ну, раз появились діти, значить, селище справді поряд, — сказав я.

— Де ви бачите дітей? — здивувався Володя. — Цьому “хлопчикові” добрих сорок п’ять років, і напевне у нього вже є онуки.

Володя не помилився. “Хлопчик” відповів на привітання провідника і, блиснувши білозубою усмішкою, вийшов нам назустріч. Він був у потертих шортах кольору хакі і явно пишався своїм європейським одягом.

На перший погляд йому можна було дати не більше дванадцяти-тринадцяти років. Його гарні очі із жовтими білками допитливо дивилися на нас. Невдовзі з’явилися справжні діти, зовсім голі, вони обступили нас, з цікавістю розглядаючи “білих велетнів”. Підійшли дві жінки, одна років тридцяти п’яти, а друга — зовсім юна, років шістнадцяти. Їхній туалет складався з чотирьох пальмових листків, прикріплених до талії за допомогою ремінця з ліани. Старша жінка тримала в роті дерев’яну шпичку, очевидно, шматочок хінного дерева, раз у раз голосно плямкаючи. Друга, молодша, підступила впритул до Валі, помацала її спортивну куртку, кинула погляд на її штани і кеди, потім несподівано провела рукою по її волоссі, понюхала його і щось сказала своїй товаришці. Валя усміхнулась і подала їй свою руку. На мить дівчина збентежилась, усмішка зійшла з її обличчя, але тут-таки, зрозумівши, що з нею вітаються, вона знову усміхнулась і взяла двома руками Валину руку.

— Ну от і познайомилися, — сказав Володя. — Тепер вона подумає, що ти запрошуєш її в наш дім другою дружиною.

Тепер настала черга збентежитись Валі, у неї округлились очі, але за мить вона вже голосно сміялася з Володиного жарту.

Наш провідник пояснив, що ми хотіли б подивитися житло цієї сім’ї. Господар згідливо кивнув головою і попрямував до лісу. Його хатина, точніше, курінь з пальмових гілок і листя був зовсім поряд, вміло замаскований серед зелені. Неподалік стояло ще кілька схожих куренів, біля входу в які сиділи жінки, попахкуючи довгими люльками. Господар не запрошував зайти всередину, очевидно, боявся, що його дім не для нашого зросту. Але сам “впірнув” у відкритий отвір і зразу ж повернувся, тримаючи в руках лук і стрілу — незаміниму зброю мисливця. Пігмеї досі займаються полюванням, риболовлею, збиранням трав і коріння. Він передав нам своє багатство і знову зник у хатині. На цей раз він повернувся з новою зброєю, що скидалась на арбалет. “Можна вбити навіть слона, — похвалився господар, — якщо, звичайно, стрілу обробити отрутою”.

Ніби на підтвердження своїх слів, Молеле, — так звали господаря, — показав на кілька необроблених слонових бивнів, що лежали поряд, і поцікавився, чи ми їх не купимо. Я із задоволенням прийняв його пропозицію, але поставив умову: розповісти про секрет полювання на слонів. Малеле хитро примружився, трохи подумав і кивнув на знак згоди.

— Треба, — сказав, — вистежити слона, коли той спить, а спить він звичайно навстоячки. В цей час один або два мисливці підкрадаються до слона під черево і втикають списа просто в серце, а коли нема списа, ножем перерізають йому сухожилля на ногах. Треба встигнути вчасно вискочити і відбігти вбік, щоб слон, падаючи, не задушив мисливців своєю масою. Ну, а далі вже все просто. З’являються помічники, добивають тварину і обробляють її.

Зараз удома, в моїй київській квартирі, я зберігаю добре оброблений браззавільськими майстрами слоновий бивень — пам’ять про Конго, про дивовижних жителів конголезьких джунглів — сміливих, спритних і безмежно добрих.

Маква

Єдиний літак, що двічі на тиждень літав до Макви, поламався, перервавши зв’язок північного району із столицею. Правда, добратися в це невеличке містечко на екваторі можна й сухопутним шляхом, по ґрунтовій дорозі, але в цю пору тропічні зливи перетворили її в низку доволі глибоких озер, наповнених червоно-бурою водою.

Десять радянських викладачів, що працюють у ліцеї Макви, лишились без продуктів харчування, листів і газет. У містечку немає ніяких магазинів, тому все потрібне наші товариші одержували періодично з Браззавіля. Крім продуктів харчування, їм пересилали балони з газом і гас, мило і пральний порошок, папір і конверти для листів та ще багато чого іншого, необхідного для більш-менш нормального існування людини. Що ж робити? Як їм допомогти? І раптом дзвінок з аеропорту. “Через три години до Макви вилітає невеликий літак, ви зможете передати трохи продуктів своїм товаришам”, — повідомив черговий по аеродрому, конголезький льотчик Роже. Він учився в Радянському Союзі і був моїм хорошим другом. За годину я вже був на аеродромі Майя-Майя, а ще за годину на зарослому слоновою травою полі, що гучно називалось аеропортом Маква, мене радісно вітали збуджені співвітчизники.

Переді мною стояли дев’ятеро схудлих, змарнілих моїх колег, які в дуже важких побутових та кліматичних умовах вели нелегку роботу, навчаючи дітей племені батеке. З літака вивантажили картоплю, капусту, цибулю, борошно, м’ясо.

Ввечері в будинку “сов’єтіків” зібралось багато людей. Тут були партійні керівники району, директор місцевого ліцею, конголезькі і французькі викладачі. Перший тост було проголошено за розвиток радянсько-конголезької дружби, за радянських людей, що подають різносторонню й безкорисливу допомогу народові Конго.