Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 28)

У кузові самоскида ми в’їхали в місто. Сонце вже не так пекло. Воно стало великим, червоним і, торкнувшись своїм краєм обрію, тануло на очах. На північному сході вже темніло, на небі, серед поодиноких хмар, з’явилися перші зірки.

Голосно скрипнувши гальмами, машина зупинилась біля єдиного в місті готелю під гучною назвою “Гранд-отель”. Літня француженка — власниця готелю, широко усміхаючись, вийшла нам назустріч. Мої супутники по самоскиду швидко щезли, і лише я та молодий французький комерсант, обидва брудні й стомлені, увійшли до вестибюля. З усього було видно, що тут не так часто бувають гості, і, напевне, в готелі ніколи не користувалися табличкою “місць нема”. Африканцям номери готелю були явно не по кишені, оскільки ціна одного номера за добу становила рівно половину місячного заробітку кваліфікованого робітника, а європейців тут буває не так уже й багато.

Господиня готелю — сама люб’язність. Ніяких паспортів, ніяких формальностей!

— Ось ваші ключі від номерів, приводьте себе в порядок, і прошу до мене на вечерю, — усміхаючись, каже вона.

Крім мене і французького комерсанта, на вечері були ще двоє пожильців — молодий турист із ФРН, одягнений як хіпі (вкрай витерті джинси і брудно-жовта футболка), з довгим волоссям та рудою бородою, і болгарин Іван Бонєв, геолог з мужнім красивим обличчям. Француз і болгарин із задоволенням їли непросмажений біфштекс з кров’ю, ми з німцем віддали перевагу яєчні з шинкою.

Ми розговорились. Бонєв виявився прекрасним співбесідником, знав багато цікавих історій, розповідав про нелегку, але повну романтики працю геологів.

— Багата країна Конго, — замислившись, сказав він, — є і нафта, і газ, і золото, і поліметалеві руди. Північніше Лубомо, в районі селища Занала, знайдено значні запаси залізної руди, на захід від Лубомо, ближче до Пуент-Нуара, ведеться розробка калійних солей, у горах Майомбе і Шайю є алмази. А скільки ще не досліджених територій! Заболочені ліси, наповнені хмарами комарів і мух, серед яких дуже небезпечні цеце і філера, вологий клімат дуже перешкоджають роботам геологів.

Бонєв розповів про цікавий випадок, який стався з ним недалеко від цих місць.

— Ми проводили пробне буріння за тридцять кілометрів од міста. Вечоріло, робота наближалась до кінця. Раптом до нас донісся відчайдушний людський зойк. Я з двома товаришами кинувся на крик. Голос долинав з невеличкого гайка, неподалік від нас. Ми підбігли й оторопіли від побаченого. До пояса голий чоловік, дуже худий, з гострими ліктями і випнутими лопатками, був двічі обперезаний великим удавом. Голова змії гойдалась на рівні очей нещасного, а він з усіх сил двома руками відпихав її від свого сухого, в глибоких і густих зморшках, перекошеного страхом обличчя.

Я чомусь раптом ясно уявив собі, яке відчуття може бути, коли холодне слизьке тіло змії торкається до голого людського тіла.

— Тим часом мій товариш вихопив ніж і кілька разів ударив по змії, — розповідав Бонєв. — Удав зразу ж обм’як і звалився на землю. Його хвіст ще довго бився, чіпляючи босі ноги чоловіка, але той на це вже не реагував. Якусь мить усі мовчали, вражені тим, що сталось. І тут наш врятований потер чоло, нахмурився, губи його затремтіли, в очах з’явилися сльози. “Ви зіпсували мені полювання, — простогнав він, — хто тепе”р купить у мене шкуру цього удава з такими дірками? Я два тижні полював на нього, — скрушно хитав головою мисливець, — і от маєш! Така шкура пропала! Та їй ціна не менше десяти тисяч франків! Я подам на вас до суду, — раптом випалив він, — якщо ви мені не відшкодуєте збитки”.

Довелося дати недолугому мисливцеві сто франків на пиво, після чого “судову справу” швидко зам’яли, — закінчив свою розповідь Бонєв.

Після вечері господиня запропонувала подивитись фільм. Було ще не дуже пізно, і ми не відмовились від запрошення.

— У мене свій кінотеатр, — не без гордості заявила вона, — і фільми не гірші, ніж у найкращих кінотеатрах Браззавіля.

Ми ввійшли до великої кімнати, де було розставлено зо два десятки м’яких стільців. Засвітився екран, і на ньому з’явились молоді люди, що із шаленою швидкістю мчали на мотоциклах, порушуючи правила руху. Мотоцикл проскочив під гігантським грузовиком, помчав униз по сходах і різко загальмував біля лотка з морозивом. Миловидна дівчина і спортивного вигляду юнак покинули свій мотоцикл, взяли у лоточниці по батончику морозива і з великою насолодою почали їсти. В цей час диктор оголосив: “Купуйте морозиво “Жерве”. Кіноролик закінчився, в залі загорілося світло, і до нас підійшов хлопчина років чотирнадцяти з тацею в руках, на якій в красивій обгортці лежало морозиво “Жерве”. Господиня потім включить його в рахунок, а поки що ми були їй вдячні — морозиво справді було смачним.

Знову погасло світло, і на екрані появилась оголена жінка з дуже гарною стрункою фігурою і з довгим, розпущеним волоссям. Починався новий фільм — “Кохання в XXI столітті”.

Ми попрощалися з Бонєвим як давні друзі. Вранці він вилітав до Пуент-Нуара. Господиня готелю сама замовила йому квиток на літак і пообіцяла відвезти його на аеродром. Вона одна добре справлялася з обов’язками директора, адміністратора, офіціанта й шофера.

— А чому ви не їдете поїздом? — спитав я Бонєва. — Кажуть, дорога через Майомбе дуже мальовнича.

— Це так, — підтвердив він, — природа тут чудова, але ці місця я добре знаю — виходив їх пішки. А літаком всього двадцять хвилин, та й набагато безпечніше, ніж поїздом. Залізницю тут прокладено в горах, і поїзди частенько звалюються в прірву.

Згодом я пересвідчився у слушності слів Бонєва, коли проїхав сто сорок п’ять кілометрів від Лубомо до Пуент-Нуара за десять годин! Дорога справді виявилась небезпечною. Близько двох десятків тунелів, круті повороти, мости над глибокими каньйонами, а довкола — незайманий тропічний ліс. Поїзд то ніби ширяв над прірвою, то зникав у чорних отворах тунелів. Обабіч дороги щоразу траплялись перекинуті понівечені вагони, локомотиви, купи різного вантажу. Але це було пізніше. А поки що передбачався візит до ліцею імені В. І. Леніна, знайомство з його учнями і педагогічним колективом.

Двоповерховий цегляний будинок ліцею розташований у центрі міста. Це єдина середня школа не тільки Лубомо, а й великої області Наїрі, тому класи ліцею переповнені.

— Ще недавно національний учитель був рідкістю в середніх навчальних закладах Конго, — розповідає директор ліцею Б’єр Мавінгу, — провідні дисципліни читали викладачі з Франції. Були серед них і непогані педагоги, але основна маса — це так звані “мілітери”, тобто солдати, яким служба в армії замінювалась викладацькою діяльністю в африканських школах. “Мілітери” мали тільки загальну середню освіту, не маючи уявлення про педагогіку і методику викладання. Звичайно, про добру якість їхньої роботи говорити не доводилось. Тепер, картина змінилась. У наших школах дедалі більше з’являється вчителів-конголезців з вищою освітою. Більшість з них закінчили вузи в Радянському Союзі. Зараз у нас в ліцеї працюють і радянські викладачі. Ми вчимось у них. Нам подобаються їхні методи ведення уроків, уважне і доброзичливе ставлення до кожного учня, їхня система контролю і оцінок.

Доброзичливі очі мого співбесідника випромінювали тепло, коли він говорив про дітей. Приємно було розмовляти з представником молодої інтелігенції Конго, яка любить і знає свою справу. Взаємна симпатія виникла між нами з першого знайомства.

По обіді, коли трохи спала спека, директор ліцею запропонував зробити невелику прогулянку в околиці Лубомо. Через півгодини ми під’їхали до гігантського баобаба, з гілок якого звисали довгі, мов узбецькі дині, плоди. Могутнє дерево намертво вчепилося своїм розгалуженим вузлуватим корінням у латеритний грунт, його густа крона не пропускає сонячного проміння, створюючи просторе царство тіні й прохолоди. В діаметрі гігант мав щонайменше п’ять метрів!

— Це найдревніший наш житель, — пояснив П’єр. — Йому понад шість тисяч років. — На підтвердження своїх слів П’єр показав на гігантське дупло, де могло поміститися з десяток чоловік.

Стовбур баобаба був весь поораний написами французькою, німецькою, англійською мовами із звичним змістом “тут був я”, далі підпис і дата. З усього було видно, що баобаб добре знайомий з сучасною європейською цивілізацією. А для африканців це священне дерево. Воно дає їм їжу (їстівні не тільки плоди, а й листя) і одяг (з кори баобаба виготовляють волокно, з якого тчуть грубу тканину). Я сфотографував велетня, побажав йому прожити ще стільки ж на користь людям і рушив до машини.

П’єр був досвідченим водієм і пишався цим. Він хвацько об’їжджав вибоїни і каміння, витискаючи із своєї машини все, на що вона була здатна. Ми випередили групу учнів, які, впізнавши свого директора, голосно закричали “ойє”, що, певне, мало означати привітання, потім порівнялися з четвіркою сучасних амазонок, що хвацько мчали на мопедах.

— Це ж ваші, радянські дівчата, — зауважив П’єр, — вони викладають у педучилищі і зараз повертаються з роботи. До речі, он та, що попереду, — це Ольга Коробова, швидше від неї ніхто в Лубомо не їздить на мопеді — частіше від неї ніхто не ходить з бинтами і синцями. А недавно, — тут П’єр усміхнувся, — недавно вона завдала нам клопоту. Як завжди, о сьомій тридцять вивела Ольга свій мопед на вулицю, взялася за ручку газу і відчула під рукою щось холодне й м’яке. Мопед упав на землю, а з-під нього в траву поповзла невелика змія. Через хвилину, зрозумівши, що сталось, Ольга закричала. “Що таке?” — питаємо її, а вона кричить ще голосніше. Врешті хтось приніс їй склянку води, вона випила, цокаючи зубами і заїкаючись, сказала: “Мене вкусила за руку змія”. Я оглянув її руку і, не знайшовши ніяких слідів укусу, спитав: “Яка змія, якого вона кольору?” — “Золотистого, з узорами”, — вже спокійніше відповіла Ольга. “Ну й чого ж ти плачеш? Це не страшна змія. Після її укусу людина помирає тільки через добу”. Очі в Ольги розширились, і вона знесилено присіла. “Ну що ти знову розкисла, я хочу сказати, що за цей час лікарі встигнуть зробити все необхідне”. — “От якби тебе “хвилинка” вкусила, тоді інша річ”, — заспокоїв хтось.