Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 27)

Житла конголезців дуже скромні й прості за формою. Звичайно вони бувають чотирикутні, покриті плоским дахом. Трапляються житла і циліндричної форми з конусоподібними дахами. Будівельний матеріал для жител дуже різноманітний. Використовується все, що тільки можна використати: папірус, глина, з якої роблять навіть дахи. У народності теке ще і в наш час бувають житла, де стіни сплетено із слонової трави або з пальмових гілок. У гірських районах широко використовують граніт, у лісових — дерево. Всередині житла панує напівтемрява, бо інколи вони будуються без вікон, з одними дуже вузькими дверима. Кількість меблів обмежено до мінімуму: дерев’яний табурет і стіл, часто “ліжком” служать постелені на підлозі мати.

Довгий день ховався за зелені пагорби, небо наливалось важкою синявою. Де-не-де загорілись вогнища в дворах. Рівним килимом над землею стелився дим. Ми легко знайшли будиночок, де жили Лук’ян і Світлана Садикови — радянські вчителі, що працювали у місцевій школі. За годину вже все селище знало, що із Браззавіля приїхав ще один “мунделе” (біла людина).

Біля будиночка Садикових зібралось багато цікавих. Почалася жвава розмова. Було видно, що тут непогано знають нашу країну. В цьому безперечна заслуга радянських учителів, які ось уже кілька років у надзвичайно важких умовах працюють у Джамбалі.

Садикови раді гостеві. Коли живеш далеко від батьківщини, виникає якесь особливе почуття до співвітчизників, мені здається, воно сильніше родинного.

— Ну, що нового на батьківщині? — засипали мене запитаннями Садикови, готуючи вечерю.

Ми з Серілем умились після дороги, і всі посідали до столу. Їли м’ясо антилопи з приправою “пілі-пілі”.

— Обережно, — попередила Світлана, — ця конголезька приправа нагадує суміш товченого скла з отрутою змії.

Попередження дещо запізнилось. Сльози градом потекли по щоках. Здавило в грудях. Лук’ян швидко дістав з холодильника, що працює на гасі, холодної, з кристалами льоду води, налив у склянку і подав мені.

— Цікаво живете, навіть за обідом екзотика, — погасивши вогонь у роті ковтком води, сказав я.

— О, цього тут вистачає, — усміхається Світлана. — Ось кілька днів тому був у нас в гостях лікар з Югославії, він працює тут по контракту. Раптом до кімнати вбігає схвильований конголезець. “Месьє! — задихаючись вигукує він. — Ми зібрались поховати померлого вчора листоношу, вже все готове до похорону, але покійник нізащо не хоче йти на кладовище! Він зачарований. Може, ви, лікарю, зможете звільнити його від чарів”.

— Ми швидко зібрались, — включився в розмову Лук’ян, — і пішли на площу. Перше, що побачили, — натовп людей, що утворив коло. Всередині його шестеро чоловіків, піднявши над головами бамбукові ноші, на яких лежав покійник, тупцювали на місці, високо піднімаючи ноги.

— Ну й що ж ви зробили? — спитав я.

— Що зробили? Вмовили померлого йти на кладовище.

— Як це розуміти? — здивувався я.

— Дуже просто, взяли з лікарем ноші і самі віднесли його туди.

Після вечері Лук’ян демонстрував фільм “Ленін у Жовтні”. Кінотеатром правив шкільний двір, де зібрались майже всі жителі Джамбали. Глядачі перетворились на безпосередніх учасників революційних подій, бурхливо реагуючи на все, що відбувалося на екрані. Вони то плескали в долоні, то голосно висловлювали своє обурення, а ще голосніше — радість.

Спостерігаючи все це, я ще раз пересвідчився у дружніх почуттях і симпатіях конголезців до Радянського Союзу.

Лубомо

Того сонячного жовтневого ранку настрій у мене був чудовий: попереду цікаве відрядження до міста Лубомо, зустріч із земляками, що працюють там, ознайомлення з містом, про яке я багато чув і читав. Мандрівка у нові райони Конго, по незнайомих дорогах завжди сповнена несподіванок і маленьких відкриттів. Містечко, куди я мав поїхати, недавно знову віднайшло своє колишнє ім’я. Під час французької колонізації його називали Долізі, на честь одного з перших французів, що з’явився в цих місцях наприкінці вісімдесятих років минулого століття.

П’ятнадцять хвилин їзди на автомобілі по вулицях ранкового Браззавіля, і ось ми вже на вокзалі. Залізничний вокзал — майже в самому центрі міста. Це невелика двоповерхова споруда, збудована в тридцятих роках нашого століття, коли в країні вводили в експлуатацію залізничну лінію завдовжки п’ятсот п’ятнадцять кілометрів, що з’єднала столицю з портовим містом Пуент-Нуаром. Будівництво цієї залізниці дорого обійшлося народові Конго. Французькі колонізатори поспішали. Дорога їм потрібна була для того, щоб вивезти на ринки Європи цінні породи тропічної деревини, виявлені у великих кількостях в лісах Конго. Десятки тисяч конголезців загинули на будівництві від каторжної праці, голоду й хвороб. Нині залізницю націоналізовано, і вона дає значні прибутки державі.

Мій вагон був першим за тепловозом, але пробратися до нього виявилось не просто. Пасажирів, як мені здалося, було явно більше, ніж місць у вагонах. Вони штурмували вагони, проникаючи туди не тільки через двері, а й через вікна. Врешті і мене внесли у вагон, але я залишився без місця, хоч і мав квиток “першого класу”. Прозвучав протяжний свисток начальника поїзда, і ми рушили. До вагона зайшов провідник. Він швидко знайшов моє місце. Хлопець, який займав його, був без квитка, за що сплатив штраф.

Мимо нас уже проплив смарагдового кольору собор святої Анни, формою схожий на літак, будинок центрального госпіталю, стадіон. Містом їхали хвилин двадцять, і весь цей час лунали гудки нашого тепловоза. Машиніст ніби прощався з жителями столиці.

У вагоні велися звичайні дорожні розмови, що вирізнялись хіба що африканським темпераментом співбесідників. Я влаштувався біля вікна, сподіваючись побачити багато цікавого: Лубомо лежить за триста п’ятдесят кілометрів на південний захід від Браззавіля, і дорога до нього досить мальовнича. Стояв жовтень — другий місяць весни південної півкулі. Уже почались дощі, що оживили навколишній ландшафт. Колір савани, в залежності від пори року, змінюється. Зараз савана була залита соковитими зеленими барвами з острівцями червоного, синього, жовтого кольорів. Такої прекрасної і неповторної картини мені ще не доводилося бачити. Через відчинені вікна вагона долинав пряний запах квітів і трав. Цвіли величезними фіолетовими квітами бананові гаї.. Все здавалось яскравим і граціозним. У природну красу савани раз у раз вливається краса, створена руками людини, — поля з посівами маніоку, кукурудзи, рису, цукрової тростини. Години через три ліворуч за пагорбами показалося синьо-голубе плесо озера, вкрите, як пластівцями вати, білими птахами. Сонячні промені, торкаючись рівної гладіні озера, спалахували і розсипались тисячами зайчиків. У вагоні стало тихо. Поступово всі втихомирились, як це буває під час довгої подорожі. Почав дрімати і я.

Несподівано поїзд різко загальмував і зупинився. Вагон знову ожив. Найнетерплячіші пасажири поспішили до виходу. Я подивився у вікно. Поїзд стояв серед савани. З усього було видно, що зупинка ця непередбачена. Вийшов з вагона і я. Пасажири групками стояли біля вагонів, щось обговорюючи.

— Що сталося? — звернувся я до хлопчини років п’ятнадцяти. — Чому стоїмо?

— Кажуть, зустрічний поїзд зійшов з рейок, — з готовністю відповів він, — доведеться далі йти пішки по шпалах до найближчого населеного пункту, а там нас підберуть вантажні машини і довезуть до Лубомо.

Я подумав, що хлопчина жартує зі мною, але в цей час людський потік з валізами і клунками вже потягнувся до голови поїзда.

— І скільки ж кілометрів до цього населеного пункту? — якомога спокійніше спитав я.

— Та кажуть, кілометрів дванадцять-п’ятнадцять, години за три дійдемо.

Райдужного настрою як не бувало. До того ж і погода зіпсувалася: повітря стало важким, задушливим — насувалася гроза. Разом з іншими горе-пасажирами рушив по шпалах і я, лаючи себе за те, що не полетів літаком.

Нараз до мене долинула пісня, така знайома й рідна.

“Хай завжди буде сонце, хай завжди буде небо…” — наспівував упівголоса мій недавній співрозмовник.

— Звідки ти знаєш цю пісню? — звернувся я російською мовою до хлопчини.

— А ви з Радянського Союзу?! — зрадів він. — Знаєте, я мрію вчитися у вашій країні і ось уже другий рік вивчаю російську мову в ліцеї. Ви не знайомі з мадам Санниковою? О, це чудовий педагог! Вона так багато і так красиво розповідає учням про вашу країну, про Леніна, про космонавтів. У нас в ліцеї багато радянських викладачів. Ми дуже любимо фізика Боголюбова, викладача хімії Ларису Уросову, математиків Чукіна і Бублія.

Мені було дуже приєїмно почути таку високу оцінку праці моїх колег і ще приємніше бачити, якою плодотворною вона була.

Тим часом місцеві хлопчаки, побачивши, що їхній земляк розмовляє зі мною, наблизились до нас. А коли почули, що Фідель (так звали мого нового знайомого) говорить незнайомою мовою, оточили нас тісною юрбою, заздрісно і з повагою дивлячись на хлопця. Фідель тут же заявив усім, що я з Радянського Союзу. Хтось запитав: “А Радянський Союз такий же великий, як Франція?” Фідель розсміявся, його великі карі очі загорілись. “Що ви! — І впевнено пояснив: — Разів у тридцять п’ять більший від неї”.

Запитання, як тропічна злива, обрушились на нас. Тепер питали й дорослі: скільки у мене дружин, як живуть у Радянському Союзі, що їдять, чи у всіх є робота… І я з задоволенням розповідав про нашу країну й бачив, як зацікавлено і здивовано слухали мене конголезці. Бесіду перервав сигнал автомобіля — нас кликали. Прощання було теплим, хтось із хлопчаків дав мені на дорогу банан. Подорож тривала далі. Добрий настрій знову повернувся до мене.