Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 26)

А ось у тіні під манговим деревом розташувались торговці талісманами і засобами для заклинань. Тут за невелику плату вам дадуть пораду, як позбутися будь-якої недуги, вберегти себе від лихого ока, як зробити кар’єру чи вдало оженитись, як помститися зрадливій дружині чи своєму ворогові. Вибір талісманів і “медикаментів” досить багатий: щурячі хвости, засушені жаб’ячі лапки, торбинки з попелом, шматочки козячої вовни, крокодилячі очі, обвуглені кістки якоїсь тварини, шматочки глини, невеличкі камінці в сірниковій коробці, порошок із запахом дусту і ще безліч речей, незрозумілих для простого смертного. Продавець з надією дивиться на нас: може, раптом пощастить і вдасться щось продати.

Але і Віктор і я не мали підстав мститись дружинам, тому й купувати талісмани ми не стали, чим неабияк розчарували місцевого знахаря.

Наближалась обідня пора. Ми підійшли до зупинки таксі. Від базарної площі віялом розходяться численні вулиці й провулки, де тісняться невеличкі, оточені купами сміття, глиняні будиночки, дрібні крамнички й кафе. Це “африканські квартали”. Зовсім інший світ. Вдень тут тихо й безлюдно. Життя починається з настанням темряви… Відкриються безліч ресторанчиків, зазвучить музика, на столиках з’являться пляшки з дешевим вином “Пале Рояль” чи “Савінко”, і затрясеться молодь у танці, та так темпераментно, шалено й заразливо, що, спостерігаючи це, сам починаєш мимоволі смикатись, а потім, схаменувшись, оглядаєшся, чи ніхто, бува, не помітив.

Таксі зупинилось біля триповерхового будиночка, де живуть радянські й французькі викладачі.

— Обідаємо у Святних, — сказав Віктор. — Краще за Віталія Васильовича ніхто не готує солянку. Ну, а дружина його, Тетяна, неперевершена майстриня по пиріжках.

— Стривай, стривай, — здивувався я, — який це Святний, звідки він?

— Як звідки? З Москви. А що тебе бентежить?

— Учився я в школі з Віталієм Святним, але це було не в Москві, а в Ружині, на Житомирщині.

— Та ось і він сам, — показав Віктор на чоловіка, що спускався сходами.

Сумніву не було. Переді мною стояв Віталій, мій шкільний товариш, якого я не бачив з часу закінчення десятирічки — понад двадцять років. І ось де зустрілись, — в Африці, за екватором, за вісім тисяч кілометрів від рідних місць!

Після обіду, за пропозицією Віталія; ми побували в порту. Це морські ворота Конго, які мають для країни велике економічне значення. Саме морським транспортом експортуються масові вантажі: тропічна деревина, марганцева руда, калійні солі, нафта. Десятки суден з різних країн стояли біля причалів під розвантаженням. Серед них — і наш радянський сухогруз “Сигулда”, що прийшов із Талліна, танкер “Генерал Кравцов” з Одеси, наукове судно “Боровичи” з Ленінграда. Багато суден стояло на рейді, чекаючи своєї черги. Порт працював на повну потужність.

Раптом ми звернули увагу на те, що люди навколо нас усі дивляться в один бік і щось захоплено вигукують.

— Глянь, — гукнув Віталій, — глянь, яке чудо!

В порт якось особливо елегантно й урочисто входив білосніжний, казково красивий пароплав.

— “Космонавт Юрий Гагарин”, — хором прочитали моряки різних національностей і портові службовці, що стояли поряд.

Так, це був він, “Космонавт Юрий Гагарин”, чиє ім’я з однаковим захопленням вимовляють на всіх мовах, на всіх континентах.

А в порту творилось щось незвичайне. З усіх кінців до причалу, де швартувався наш красень пароплав, бігли люди. Припинились вантажні роботи, знерухоміли крани, лісонавантажувальні машини, голосно брязнувши гальмами, зупинився тепловоз з трьома вагонами. Навіть бувалі “морські вовки”, яких уже нічим не здивуєш, квапилися зайняти місця ближче до радянського судна. А в моїй пам’яті зринули перефразовані рядки Володимира Маяковського: “Здравствуй, Юрий, как я рад, что ты живой дымной жизнью труб, канатов и крюков”.

Джамбала

— Серіль! — звернувся я до шофера-конголезця. — Перевір добре газик, завтра вранці їдемо до Джамбали.

— Все буде зроблено в найкращому вигляді, камараде Анатоль, і, якщо нам пощастить, годин за десять доберемось на місце.

— Як за десять? — не зрозумів я. — Адже до Джамбали всього двісті кілометрів по карті.

— Так це ж по карті, — засміявся Серіль. — По землі, тобто по савані, усі чотириста буде, та й дорога — одна назва. Непогано б захопити з собою бензину літрів сто, кілька запасних коліс і продуктів днів на три-чотири.

Наступного дня, о четвертій годині ранку, ми були вже в дорозі. Від Браззавіля ідуть дві основні магістралі. Північна веде в район просторих екваторіальних лісів і далі до кордону з Камеруном. Південна — напівкільцем через плато Бабембе і гори Майомбе — до Атлантичного океану. Ми їхали на північ.

У цей ранковий час північна дорога була ще безлюдною. Лише зрідка нам попадались завантажені дарами конголезьких полів і садів старенькі машини, які поспішали на ринки столиці, залишаючи позад себе “димову завісу”.

На шістдесятому кілометрі закінчився асфальт. Наш газик затрясся по розбитій ґрунтовій дорозі, підстрибуючи на вибоїнах. Обабіч дороги стіною стояла висока — вища за людину — слонова трава. Зрідка траплялись яскраво-червоні зонтичні акації, типові представники савани.

Сонце вже піднялось досить високо, і думки навертались до того, що десь далеко-далеко тече чарівний Дніпро-як було б добре зануритися в його ласкаві води, не боячись ні змій, ні крокодилів…

Раптом Серіль різко газонув. Попереду, за десять метрів від нас, дорогу перетинала двометрова чорна стрічка. Вперше в житті я побачив так близько змію.

— Ех! Не встигли! — з досадою вирвалось у Серіля. — Це ж габонська гадюка, одна з найнебезпечніших у цих місцях.

— І багато їх тут? — поцікавився я.

— Вистачає. — Серіль збавив газ, звернув на узбіччя і зупинив машину. — Хочете послухати савану? — запропонував він.

Ми вийшли з машини і завмерли.

— Чуєте? — чомусь пошепки спитав Серіль.

— Так, — теж пошепки відповів я, — трава шелестить. Це що, все змії?

— Не тільки змії, це і птахи,і гризуни, і безліч комах.

— Кажуть, тут, у савані, є навіть леви? — вже голосніше спитав я.

— Є, але їх рідко можна побачити. Мало їх лишилось у нас. От на плато Кукує вони ще збереглись. У цих місцях, до речі, живе один з останніх нащадків королівської родини племені батеке, то він дружить із левами і навіть знає їхню мову. Щовечора він зустрічається біля Чорної скелі з великим левом, і вони довго розмовляють.

Я чув і раніше історії про людей, які мають незрозумілу владу над дикими тваринами. В устах африканців такі розповіді завжди звучали загадково, оточені ореолом містики й таємничості. А от учені, досліджуючи “чудеса” в житті Африки, пояснюють це дещо простіше.

В давнину люди часто змушені були ховатися в печерах, рятуючись від ворожого нашестя. Дуже часто траплялось, що в багатьох печерах жили дикі тварини, в тому числі змії, леви, леопарди. З незрозумілих причин звірі не чіпали людей і через деякий час навіть звикали до них, брали з рук їжу. Ішов час, небезпека минала. Люди залишали печери і повертались у поселення. Але час від часу приходили до своїх сховищ знову, годували тварин на очах одноплемінників, створюючи собі славу всемогутніх повелителів звірів.

— Раніше тут були навіть слони, — перебив мої роздуми Серіль, — а тепер вони пішли далеко на північ.

Попереду було ще багато годин нелегкої дороги, і я з задоволенням слухав одну за оддою легенди про “чарівників”, про древні святині, про духів померлих предків тощо. Оповідачеві подобалась моя зацікавленість, він пишався, що так багато знає.

Несподівано зірвався сильний вітер, і блакитне небо зразу ж затяглося червоною пеленою латеритного пилу. На зубах тріщав пісок, очі сльозились. Оксамитно-червона курява вкрила весь навколишній ландшафт.

Здавалось, дорозі не буде кінця. Ми їхали і їхали, а довкола — жодного населеного пункту, ніяких слідів перебування людини. Тільки зрідка на узбіччі траплялись покинуті автомобілі, можливо, закінчилось пальне, а може, щось поламалось. І бензин, і запчастини дістати тут однаково важко. Я вже почав був сумніватись, що ця дорога нас куди-небудь приведе. Відчутно давалася взнаки втома. Але в цей час Серіль збуджено промовив:

— Джамбала.

Селище появилось раптово. Воно притулилось на вершині плато Кукує і було закрите від дороги невеличким гайком. Всі хатини були схожі між собою. Зліплені з глини, з плоскими дахами, вони скидались на сірникові коробки. Лише місцева школа, будинок пошти і селищного управління були цегляні, і їхні цинкові дахи виднілися з будь-якої точки селища. Перед кожною хатиною, обрамленою живоплотом із пальм і фруктових дерев, лежить чисто виметений дворник. У дворі виривають усю траву, — так легше помітити, коли появиться змія. Саме в дворі сім’я проводить більшу частину доби. Тут, просто під відкритим небом, готують їжу, тут їдять, працюють, відпочивають. У дім сім’я заходить тільки вночі.

В Конго понад чотири тисячі сіл. З давніх-давен місце для них обирали, виходячи з двох вимог: безпеки і наявності питної води. Як правило, села розташовувались на вершинах пагорбів на лінії гребеня або на краю плато. Постачанням води з джерела і тепер займаються молоді жінки, іноді долаючи відстань близько десяти кілометрів, особливо тут, у Джамбалі, в засушливий сезон. Нині питання безпеки знято з порядку дня, тому селища виникають здебільшого поблизу доріг. Сучасні села мають вигляд прямокутника, або прямої лінії — вулиці. У селах першого типу житла розташовані з трьох боків літерою “П”. В народності теке житла замикають чотирикутник, утворюючи площу всередині села. Необхідний елемент села — спільна каза — приміщення, де можна погомоніти з односельцями, порадитись, почути останні новини.