Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 17)

Такі жінки, як Марія, що хоч зрідка мають можливість працювати, живуть більш-менш пристойно. Гірше безробітним, армія яких зростає рік у рік. Так, за даними статистичного бюро при канцелярії прем’єр-міністра Японії, влітку 1978 року, наприклад, число повністю безробітних становило 1 мільйон 150 тисяч чоловік. І тепер, на початку вісімдесятих років — їх понад мільйон чоловік. А за свідченням японських профспілок ці цифри ще вищі, як мінімум, утричі. И вони залишаються приблизно на цьому ж рівні вже кілька останніх років.

…Туристи, відкладавши десятки кадрів, повернулися до автобуса, і стомлений голос перекладачки, підсилений мікрофоном, знову запросив пасажирів подивитися праворуч, потім — ліворуч, ось на той міст, де неподалік височіє наш готель.

— Спасибі! — сказала Марія. — До побачення, дорогі гості.

“Дорогі гості, шановні друзі” — ці або подібні слова нам не раз доводилося чути у Кіото. Щиросерде ставлення кіотців до радянських людей проявлялось то в лагідній усмішці вчителя молодіжного навчального центру, то в букеті квітів, які з’являлися після того, як з номера виходила чергова-прибиральниця, то у привітних поглядах хлопчаків, які постійно оточували наш автобус і просили який-небудь радянський значок.

…Кожний ранок у чорно-білій висотній будівлі кіотського відділення “Бенк оф Токіо”, що розмістилася на одній з гомінких вулиць міста, починається з однакової процедури: струнка чорнява дівчина у службовому вбранні підходить до чорної дошки, яку прибито біля входу й, стрельнувши очима на поліцейського, починає працювати. На перший погляд, її обов’язки дуже прості — треба позначити на цьому фінансовому “дзеркалі” дня зміни, що сталися у курсах валюти минулої ночі, тобто наочно, у цифрах показати, наскільки змінилася порівняно з японською грошовою одиницею — ієною вартість американського долара чи англійського фунта, що можна отримати сьогодні за італійську ліру чи західнонімецьку марку.

Безпосередньо на очах перед відвідувачами банку розгортається своєрідна незапрограмована вистава — скільки сьогодні у відділенні “гостей”, стільки й здивованих облич. Коливання валютного курсу особливо боляче б’є по інтересах тих, у кого валюти обмаль. Чи не найважчим тягарем для трудівників залишається інфляція, що зростає у країні рік у рік. Вона доводить мільйони людей до відчаю, а багатьох навіть до самогубства.

Зовні все в приміщенні банку нібито тихо й мирно: спалахують цифри, хтось “горить”, хтось набиває на цьому кишеню — біржа діє цілодобово, фінансовий океан теж не знає штилю. А те, що десь ллються сльози й навіть кров, — нікого не дивує, що шалене прискорення коцвейєризації щодня збільшує армію безробітних у країні, — нікого не турбує. В японських містах часто-густо відбуваються мітинги під лозунгом: “Протестуємо проти звільнення робітників і службовців!”, на них нерідко виступає і молодь — представники двадцятирічних японців, які, згідно з законом, досягаючи цього віку, мають право брати участь у виборах. Знайти малокваліфікованій молоді роботу на японських фірмах надзвичайно важко — на одне робоче місце державного підприємства претендують по 10–12 чоловік. Чи варто говорити, як б’є — морально й матеріально — такий, з дозволу сказати, “конкурс” на стан людини, яка бажає почати самостійне життя?

..Коли кіотці призначають ділову зустріч, скажімо, біля нового міжнародного конференц-залу чи місцевого ресторану “Київ”, названого так на честь українського міста-побратима, вони, звичайно, попереджають співрозмовника: якщо не хочете запізнитись, то неодмінно виїздіть з запасом тридцять-сорок хвилин — автомобільний рух настільки “задавив” місто, що вчасно дістатись за тією чи іншою адресою дуже важко. І справді, “автопробки” стали справжнім лихом у транспортному житті міста, загальна довжина вулиць якого — кілька тисяч кілометрів. Особливо у скрутному становищі Кіото опинився у зв’язку з будівництвом першої у місті дванадцятикілометрової лінії метро.

Знявши з центральних вулиць трамвай, господарі міста вирішили прокладати підземну магістраль відкритим способом. Це, природно, на тривалий час створило перепони майже для всіх міських комунікацій, бо на багатьох вулицях автомобілі могли рухатися тільки в один бік, причому дуже повільно.

Метробудівці, які працювали на дуже обмежених площах, іноді буквально торкаючись спинами один одного, не встигали виконати намічене. І зовсім не тому, що їм бракувало знань і майстерності — про працелюбство рядового японця йде добра слава далеко за межами країни. Причина значно простіша — місту, як відзначали працівники муніципалітету, не вистачало коштів для прискорення будівництва метро. Через це воно стало до ладу значно пізніше, ніж планувалося. Про це кіотці не раз із занепокоєнням говорили своїм гостям.

А гостей у місті-пам’ятці класичної японської архітектури, живопису, театру, старовинного ручного виробництва, художнього карбування — безліч. Іноді навіть здається, що населення міста весь час бере участь в екскурсіях — то як гіди, то як… екскурсанти. Де б не побував — у старовинному Храмі тисячі будд чи в прекрасному парку, посадженому кілька сторіч тому для “коронованих осіб”, у холах палацу міжнародних конгресів чи на вуличці ремісників — скрізь бачиш людей, які фотографуються на фоні екзотичних споруд, малюють лабіринти вузьких вуличок, занотовують до блокноту дані про ту чи іншу архітектурну пам’ятку.

Тільки за один рік у Кіото буває близько сорока мільйонів туристів. Ті, хто мріяв відвідати понад 1700 буддійських та синтоїстських храмів міста, хто бажав зробити захоплюючі прогулянки по околицях, піднятися на мальовничі гори, що оточують Кіото, дістали всі ці послуги, природно, залишивши в місті багато мільярдів ієн: японський туризм коштує недешево.

Гомінкий потік туристів враз замовкає і тулиться до узбіччя вулиць, коли по магістралях Кіото мчать, включивши сирени, поліцейські автомобілі, а з динаміків, що встановлені на дахах автобусів, лунають вигуки протесту. Демонстранти не можуть погодитися з так званою “свободою” слова за японським зразком: масові виступи на вулицях, у парках завжди, як ми не раз мали змогу пересвідчитися, надійно контролюються поліцією, яка постійно обліковує всіх, на кого треба завести досьє неблагонадійності…

Традиційний “весняний наступ” трудящих з періодичністю зміни пір року переходить в осінній, не менш багатий на кількість демонстрацій протесту. Під час нашого перебування в Японії вони мали особливо високу напругу у зв’язку з дипломатичними акціями уряду країни, які привели до загострення міжнародного становища в усьому світі. Насамперед: ідеться про так званий японо-американський “договір безпеки” і договір з Пекіном. Ці документи викликали масу протестів широкої японської громадськості, вилились у багатолюдні демонстрації. Хвилі народного гніву зрештою допомогли повалити уряд Т. Фукуди…

Однак і нове керівництво країни продовжує у зовнішній політиці курс на співробітництво із Сполученими Штатами на базі японо-американського “договору безпеки”, хоч це партнерство інколи виходить японцям, як кажуть, боком. Внаслідок надзвичайного загострення суперечностей між Японією та її основними конкурентами — США і країнами Західної Європи — економіка країни не має стабільності в можливостях дальшого розширення зовнішньої торгівлі. Традиційні торговельні партнери країни все частіше погрожують закрити свої ринки для японських товарів, вимагаючи від неї “добровільного” обмеження експорту. А це, звичайно ж, не може сприяти швидкому покриттю державних боргів Японії, які досягли величезної суми. Вже тепер за темпами зростання видатків на озброєння Японія посідає одне з перших місць у світі.

Піддаючи гострій критиці антинародну фінансову політику свого уряду, демократична громадськість водночас висловлює впевненість, що японське керівництво зуміє зберегти самостійний, реалістичний курс у своїй політиці, не піддаючись впливу іззовні, який штовхає Японію на небезпечний шлях мілітаризації й ворожих Радянському Союзу дій.

Люди доброї волі Японії від щирого серця виступали й виступають за розвиток співробітництва й добросусідства з Радянським Союзом. У країні, як повідомляла преса, схвально були зустрінуті слова з доповіді на XXVI з’їзді КПРС товариша Л. І. Брежнєва про те, що “СРСР, як і раніше, за міцні, по-справжньому добросусідські відносини з Японією”.

…У Токіо й Кіото, Хіросімі й Осаці, у всіх інших малих і великих містах, де побували учасники Днів Києва, не раз доводилося чути про плодотворність дальшого розвитку контактів між обома нашими країнами. “Ми хочемо дружби з Радянським Союзом”, — пишуть японці у листах до Київського міськвиконкому, які надійшли до столиці УРСР у зв’язку з організацією “Днів Кіото у Києві” восени 1981 року. Одним із проявів реальних кроків у цьому напрямку є активна робота кіотського відділення товариства “Японія — СРСР”, члени якого на ділі доводять, що такі зв’язки варто розширювати з кожним роком. Про це свідчить не одна сторінка літопису дружби споріднених міст.

Київський інженер І. К. Волковинський, повернувшись із Країни Сходу Сонця, розповідав, якими корисними були для нього зустрічі з японськими колегами-автомобілістами. Водії й механіки Японії, які побували у Києві, де знайомилися з організацією роботи транспортного конвейєра столиці України, радо зустрічали киян у себе вдома. Люди праці й без перекладачів швидко знайшли спільну мову, коли, засукавши рукави, стали до машин.