Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 16)

А вранці газети, випереджаючи одна одну, у деталях описуватимуть вечірню пригоду; група хуліганів, розважаючись, кинула клапоть підпаленого паперу у відчинене вікно полишеної хазяїном машини. Місцева газета “Кіото сімбун” вмістила фото: палаючий автомобіль і люди, що в усі боки розбігаються від нього.

І такі пригоди у Кіото, у десятках інших міст Японії найчастіше припадають на вечірні години, коли, як нас попереджали працівники готелю, краще посидіти біля телевізора в номері, ніж іти милуватися екзотикою вечірнього міста. Та хіба всидиш у спеку біля телевізора! Відчиняєш вікна, двері, щоб протяг хоч трохи освіжив приміщення, й одразу біля порога виростає постать поліцейського з кийком на боці: “Зачиняйте, будь ласка, щільніше двері, замикайтеся, бо й у нашому готелі, хоча він охороняється, можуть статися крадіжки. А втім, дивіться самі — наше діло попередити…”

Що ж, попередження — річ добра… Залишається ввімкнути кондиціонер, замкнути двері, клацнути вимикачем телевізора, де по одній із кількох програм вам покажуть, як грабують, убивають, калічать людей, крадуть автомобілі, човни й літаки, як воюють у наш час і як билися у минулі століття самураї, а через кожні півтори-дві хвилини перервуть ці “захоплюючі” кінорозповіді не менш “захоплюючими”, на думку їхніх авторів, сюжетами про “найкраще пиво “Кірін”, “добру горілку — саке”, “прекрасний ананасовий сік”, які продаються там-то і там-то. І так — кілька годин підряд, до пізньої ночі, коли всі телекорпорації припиняють свою роботу, залишаючи очманілій від десятка переглянутих програм людині кілька годин сну перед напруженим робочим днем. “Телеперегляд до пізньої ночі — справа добровільна, — виголошують диктори, — кому треба дуже рано вставати — вимикайте апарат, якщо не хочете подивитись найголовніше в сьогоднішній програмі-виступ співачки…”

“Ну хто ж після такого запрошення вимкне апарат? — казали нам працівники готелю, водії. — Дивимося! Діти довго не засинають, не спить далеко за північ майже вся Японія. Це вже входить у звичку”. Так, входить — статистика, зокрема, відзначає й різке зниження продуктивності праці японців після кожної “зіркової” телепередачі.

Передачі багатьох заходів різноманітної програми Днів Києва у Кіото транслювалися не тільки у давній столиці Японії. Їх можна було побачити і по токійському телебаченню: транслювалися виступи солістів Київського театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка В. Ковтуна і Т. Таякіної, з екрана розповідали про досягнення Радянської України у сім’ї братніх республік Союзу РСР, з українськими піснями й танцями ознайомив глядачів ансамбль народного хору імені Г. Верьовки “Троїсті музики”. Ми бачили, як службовці готелю “Фудзіта”, котрі, здавалося, вже звикли до гостей з усіх куточків світу, збиралися біля телевізора, коли йшла програма, присвячена перебуванню в Японії киян — учасників традиційного свята дружби народів.

Взагалі прості трудівники на відміну від офіційних осіб, які часто явно стримували свої почуття, дуже сердечно вітали кожен виступ посланців Радянської країни. “Надзвичайним” називала місцева преса інтерес мешканців Кіото до кожного заходу Днів Києва. На виставці майстрів художньої творчості України в універмазі “Даймару”, наприклад, побували десятки тисяч кіотців.

Ущерть були заповнені концертні зали, шкільні кімнати, балетні класи, де відбувалися зустрічі з робітниками, студентами, вченими, представниками мистецтва.

За давньою доброю традицією громадськість префектури і міста Кіото підтримує не тільки на словах, а й на ділі, дружні відносини з Радянським Союзом. Її представники роблять чимало практичних кроків до того, щоб населення Кіото, трудівники інших міст Японії могли особисто зустрітися з посланцями Радянської країни,’ побачити, як живуть і працюють люди однієї з рівноправних республік-сестер — Української Радянської Соціалістичної Республіки. З 1971 року, коли були офіційно проголошені побратимські зв’язки Києва й Кіото, в обох містах побували не тільки делегації цих міст, а й спеціалізовані групи. Старша медична сестра лікарні “Мінамі” Еміко Хосой захоплено розповідала про те, як тепло приймав медичний персонал Київської лікарні імені Калініна гостей з Японії, оточивши їх сердечною увагою.

А про атмосферу зустрічі представників столиці нашої республіки з жителями Кіото дає уявлення лист мера Кіото, якого він надіслав на адресу Київського міськвиконкому.

“Мені дуже приємно, — писав мер, — повідомити про великий успіх Днів Києва у Кіото… Ми урочисто відсвяткували сьому річницю поріднення наших здружених міст.

Делегація Києва і муніципалітет Кіото спільними зусиллями успішно організували й провели вечір дружби наших міст, вечір майстрів мистецтв столиці республіки, а також виставку “Київ — столиця Радянської України”. Завдяки цьому жителі міста Кіото змогли ближче ознайомитися з трудовим життям киян. Зустрічі, які відбувалися за програмою Днів, допомогли поглибити дружні контакти між населенням обох міст. Я певен, що завдяки приїзду до нас делегації киян добросусідські взаємини, які налагодилися між нашими містами, матимуть дальший розвиток у дружбі народів СРСР і Японії”.

Про прагнення знайти шляхи дальшого зміцнення контактів у всіх галузях суспільного і економічного життя між нашими країнами у Японії доводилося чути не раз. У русі за зближення народів обох країн з японського боку дедалі активнішу участь беруть діячі комуністичної і соціалістичної партій країни, інших громадських організацій, профспілкові активісти, депутати парламенту, губернатори префектур, мери міст, учені, ділові люди. Цей рух набуває нині воістину загальнонаціонального характеру саме тому, що відіграє значну роль у стриманні антирадянських кампаній, протидіє спробам сил реакції зіпсувати радянсько-японські відносини.

Десятки великих центрів обох країн, які налічують мільйони жителів: Москва і Токіо, Ленінград і Осака, Сахалінська область і острів Хоккайдо, Хабаровський край і префектура Хього взаємовигідними справами доводять плодотворність розвитку контактів між обома країнами, реальну можливість іти далі в їх продовженні та поглибленні. Нині, крім Києва, постійні зв’язки з містами Японії підтримують ще 17 міст нашої країни. Далекосхідний порт Находка перший поріднився з японським містом Майдзуру ще в 1961 році.

У Кіото працюють два магазини радянської книги. З продавцем одного з них — тендітною молодою жінкою, яку звуть Марія, — довелося зустрітися не біля прилавка, а в автобусі з екскурсантами, де продавець виступала у не зовсім звичній для неї ролі перекладача. Старанно добираючи слова і раз у раз затинаючись, Марія пояснювала назву кожної вулиці й площі міста.

Коли туристи побігли фотографуватися на фоні храму, Марія сіла в затінку пальми і розповіла про себе.

Бажання вивчити російську мову у неї з’явилося давно. Марія цікавиться життям Радянської країни, читає видані в СРСР твори російських класиків, радянських авторів. Багато її подруг охоче користуються книгами, які пропонують своїм читачам представники товариства “Японія — СРСР”, що має найбільшу в країні бібліотеку російської і радянської літератури. Поширенню лінгвістичних знань сприяє також інститут російської мови.

— А от мені особисто знання російської, — з жалем промовила Марія, — вдається використовувати не часто. З радянськими людьми випадає поговорити далеко не кожного дня: багато роботи в книгарні, вдома — двоє дітей, а незабаром чекаємо ще поповнення. Отож доводиться з ранку до вечора крутитися мов муха в окропі, щоб заробити на життя, яке нестримно, місяць у місяць, дорожчає.

Одержавши інститутський диплом учителя, Марія довго шукала роботу за фахом. Так і не знайшовши її, пішла працювати до готелю, та й то лише на період масових туристських заїздів. Минуло літо, зменшився потік екскурсантів, і Марія знову лишилась без роботи. Вранці їй не було куди поспішати.

Врешті була змушена піти продавати морозиво. А незабаром пішла й звідти. Лише через кілька тижнів знайшла те місце, де працювати набагато цікавіше. Книги про радянську дійсність Марія читає з величезною увагою і по-доброму заздрить радянським мамам, діти яких оточені у нашій державі такою увагою.

І подумалось у цю хвилину: ми вже настільки звикли до всіх переваг, які гарантує громадянам СРСР соціалістичний лад, що інколи забуваємо про них. Справді, порівняймо долі двох жінок — представниць діаметрально протилежних світів — Марії з Кіото і Віри Василівни Шатілової, монтажниці київського виробничого об’єднання “Комуніст”.

Випускниця японського інституту, не знайшовши роботи за спеціальністю, погоджується на будь-яку, а монтажниця з “Комуніста” і не думає міняти своє робоче місце, на якому працює ось уже понад 25 років: вона звикла до свого заводу, не може жити поза колективом, де знайшла справжнє щастя, стала визнаним майстром своєї справи, передовою виробничницею. Понад десять років тому Шатілова удостоїлася високого звання Героя Соціалістичної Праці. Вона закінчила технікум радіоелектроніки, виховала двох синів. Як депутат Верховної Ради Української РСР В. В. Шатілова вже багато разів виїздила за кордон і, буваючи в країнах капіталу, завжди пересвідчувалась, у якому невигідному становищі порівняно з представниками “сильної” статі перебувають там рядові трудівниці.