Артур Кларк – Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 (страница 18)

У столиці Японії нам розповідали про “токійську третьяковську галерею”. Так називають створену тут постійну експозицію російського й радянського живопису. Президент популярної в країні картинної галереї “Гекоссо” пані Йоко Накамура, активний пропагандист радянського мистецтва в Японії, щороку організовує у різних містах виставки картин радянських майстрів. Крім того, пані Йоко написала кілька книжок про ро< сійських художників-класиків і радянських художників.

“Радість однієї людини стає більшою, коли вона передається багатьом людям”, — каже японське прислів’я. В цьому ще раз пересвідчуєшся, коли на далеких мери? Діанах зустрічаєшся з друзями нашої країни.

Візерунки на кімоно

Тільки-но поїзд Токіо — Кіото підійшов до перону гомінкого міста, як до пасажирів підбігли носії, серед яких своєю вправністю вирізнявся один — невисокий, у форменому кашкеті.

Підійшовши до візка, куди транспортувальник уже вмостив наші валізи, ми побачили під кашкетом носія туго заплетені коси. Не хотілося вірити очам: це була немолода жінка. Вже згорблена нелегкою працею, вона залишалася швидкою, чемною, добре обізнаною з головним своїм обов’язком — полегшувати працю пасажирам, які щойно прибули до міста. Жінка з табличкою носія на грудях швидко повезла свій триколісний транспорт до стоянки таксі, з такою ж вправністю кинула з візка у багажник автомобіля валізи і, дякуючи за кілька монет, покладених у її долоню, схилилась майже до землі в традиційному японському поклоні, водночас шукаючи очима чергового клієнта.

У Японії, як повідомляє статистика, жінки працюють не менше, а, як правило, більше від чоловіків не тільки вдома, а й на роботі. Заробітна платня у них різко відрізняється від представників “сильної половини” людства. На основному робочому місці чоловікам платять більше, ніж жінкам: береться до уваги те, що “сильна стать” рідше хворіє, отже, у чоловіків, як правило, більша фактична трудова віддача. Заради ж того, щоб збільшити віддачу рядового працівника, максимально взяти від нього все, на що той здатен, на Японських островах не зупиняються ні перед чим.

Зате й знайти роботу в Японії, а надто у таких великих містах, як Кіото, рік у рік усе важче: при постійному дефіциті робочих місць людина щосили тримається за будь-яку роботу.

Робітник з фабрики “Кавасіма”, перш ніж відповісти на запитання, скільки він заробляє на місяць, звернувся поглядом до свого шефа: мовляв, чи можна відірватись на хвильку від роботи? І коли тою ж малопомітною для стороннього ока мовою жестів дістав дозвіл, швидко подивився на годинник, а потім на співрозмовницю: “Щоб купити барвистий килим, над виготовленням якого я працюю в цьому цеху два дні, мені потрібно внести тримісячний заробіток. А що ж тоді їстиме моя сім’я — дружина, діти? Де вони житимуть?”

Пізніше нам переклали на мову цифр ці риторичні запитання: робітник з “Кавасіми” сорок процентів свого місячного заробітку має віддати за житло, левову частку-на харчування, медичне обслуговування, транспорт.

Розповіли нам і таку історію. На одному з робочих місць, де за зміну ткаля виготовляє всього два-три сантиметри особливо вишуканої тканини, треба весь час користуватися дещо дивним для сучасного виробництва “інструментом” — нігтем правиці. Тонюсінькі ниточки підвладні лише йому, лише тендітний дотик ткалі забезпечує надійність візерунку, неповторність малюнка.

Ткаля, у якої щойно народилася дитина, через кілька днів прийшла на зміну вся в сльозах: вона зламала ніготь, коли мила вдома підлогу: їй нічим працювати. Жінка мусила піти з цеху, знаючи, що допомоги їй чекати нема від кого.

Культ “сильної статі”, який чітко окреслюється у постійній покорі, що її проявляє японська жінка до свого чоловіка вже не перше тисячоліття, і сьогодні дає себе знати на архіпелазі. Його нерідко видно у сотнях зовнішніх ознак, що виявляються в стосунках японської родини. Традиційне виховання аж ніяк не сприяє прискоренню емансипації японських жінок. Рух жінок за право одержувати за однакову роботу таку ж платню, як одержують і чоловіки, за ширшу участь у громадському житті з кожним роком стає активнішим, проте розповсюджене у всьому світі поняття “тихі японки” наприкінці другої половини XX століття все ще живе.

Цілковита готовність жінки у всьому коритися своєму чоловікові, не перечити йому жодним словом, культивована в родинних стосунках, переноситься й на більшість інших відносин у суспільстві.

Запросивши вас у гості, кожен господар неодмінно покаже вам свій будинок, затишний садок з кам’яними скульптурами, але далеко не кожен познайомить із своєю дружиною чи дочкою: мовляв, жінка порається на кухні, потім її відрекомендую. Проте закінчується обід, прогулянка по садку, милування коропами, які показують свої жирні спини у воді маленького приватного озерця, а господині дому так і не вистачає, як правило, часу, щоб узяти участь у розмові з гостем. Тільки як уже гість прощається десь біля хвіртки, з дверей може визирнути зацікавлене обличчя “вічної подруги життя” чи її доньки, одягнених у скромні кімоно. Звичаї лишаються звичаями.

До речі, про кімоно, без якого ще кілька десятиліть тому не можна було уявити японську жінку. В цьому традиційному національному вбранні її все рідше побачиш на вулиці, а тим паче на робочому місці. Одна з причин цього, крім досить поширеного копіювання японцями європейського стилю в одязі, музиці, поведінці, полягає в тому, що кімоно сьогодні не тільки незручний для пересування, скажімо, велосипедом, вид одягу, а й досить дорогий.

На трикотажній фабриці у Кіото нам показали зразки продукції, що виробляється тут уже не перше десятиріччя. Серед вишуканих краваток, портьєр, килимів, які створюють золоті руки трудівниць — справжніх майстрів своєї справи, одне з найбільших за обсягом випуску місць займають широкі пояси для кімоно — найпривабливіший в усьому одязі елемент, що прикрашає вбрання. І найдорожчий.

Щоб придбати, наприклад, пояс для весільного кімоно, який теж виробляють на тутешній фабриці, майбутня наречена повинна працювати кілька років, щомісяця відкладаючи на покупку немалу суму. І це не тільки примха дівчини, яка збирається вийти заміж. Пояс на кімоно — своєрідна візитна картка суспільного стану його власниці. Особливо вишуканий, яскраво оздоблений пояс із дорогої тканини — ознака того, що наречена належить до заможної сім’ї. А вже простіший і вартістю всього кілька тисяч ієн свідчить про те, що майбутня супутниця життя — людина не вельми працьовита і може “підвести” на бурхливому життєвому шляху.

Цей досить своєрідний критерій оцінки особистих властивостей жінки змушує її не тільки вибиватися з сил, кілька років до шлюбу готуючи пристойне з її точки зору вбрання. Він, природно, дуже до вподоби фабрикантам, які виробляють ці “дрібнички” за цінами, що не можуть не здивувати, а потім і опечалити навіть найпрацьовитіших покупців. І все ж кімоно з яскравими поясами, виконаними на рівні витворів мистецтва, залишається традиційною мрією будь-якої японської школярки, яка, відвідуючи заняття в офіційному одязі, що складається з білої кофтинки й темної спідниці, снить тими солодкими хвилинами, коли вона почне складати гроші на своє весільне вбрання.

Вище йшлося про те, що носити кімоно у наш час не зовсім зручно, якщо маєш потребу скористатися таким поширеним у Японії транспортом, як велосипед. І це так — нині на вулицях країни, до краю насичених автомобільним транспортом, стає дедалі більше мотоциклістів і велосипедистів. Зі сходом сонця на вулицях великих міст з’являються сотні прихильників двоколісного транспорту. І це зовсім не данина моді, а суто життєва необхідність, викликана дорожнечею бензину й підвищенням платні за рух по приватних дорогах.

От і мчать вулицями японських міст і містечок велосипеди і легкі мопеди, за кермом яких найчастіше можна побачити заклопотаних домогосподарок з одним-двома малолітніми пасажирами й великою металевою сіткою-кошиком. Кожна іде в своїй справі, а найчастіше туди, де нібито щось продається трохи дешевше, ніж в іншому кварталі.

Поліцейський, побачивши такі велосипедні кортежі, звичним рухом дає їм “зелений” сигнал — адже не виключено, що, може, саме в цьому потоці “велодомогосподарок” котить і його дружина.

Очі такого “стража безпеки” мимоволі зазирають у кошики велосипедисток — цікаво, що везуть з його району жінки, які надаремно нізащо не витратять зайвої півсотні ієн.

Про “півсотні ієн” пишу не випадково, бо ця японська грошова одиниця, як правило, найменша з суми, за яку можна щось купити: скажімо, жувальну гумку. За одну ієну в Японії нічого не продають, ця невеличка алюмінієва монета може бути хіба що сувеніром для іноземного туриста. І все ж зекономити три-п’ять гривеників на черговій покупці — золоте правило домогосподарки. Життя простого трудівника Японії дорожчає з кожним днем, до того ж ціни на товари народного вжитку “стрибають” з такою шаленою швидкістю, що їх не наздогнати на жодному з велосипедів.

Серед домогосподарок, які будь-що стараються звести кінці з кінцями, шукаючи дешевших продуктів, певно, була й тридцятирічна Кеко Куроса, мати двох дітей. Як повідомлялося в японських газетах наприкінці літа 1978 року, ця жінка живцем спалила себе й своїх дітей у власному будинку. Її чоловік за кілька днів до трагедії сказав, що він не може повернути лихвареві взяту в нього під великі проценти позичку, й покинув сім’ю напризволяще. Кількість таких самогубств, пов’язаних із заборгованістю лихварям, останнім часом дуже зросла.