Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 5)

— Їх немає. — Манаурі не приховував свого занепокоєння.

— Хатини стоять, село є! — зауважив Арнак.

— Стоять там, де й були. Але чогось їм бракує.

— Людей немає! — пояснив я. — Тут щось не все гаразд! Будьмо обережнішими. Треба посуватися крадькома.

Я тепер шкодував, що ми взяли з собою так мало вогнестрільної зброї і зовсім не мали луків. Та було вже пізно виправляти помилку. Насамперед необхідно розгадати таємницю німого села.

Вагура підійшов до мене і пошепки запитав:

— Ти, Яне, гадаєш, що сталося якесь нещастя?

— Щось сталося, я певен цього! Жителів же немає!

— Може, прийшли іспанці і всіх забрали в неволю?

— Ми переконаємося в цьому, коли дійдемо до хатин.

Підкрадатися треба було якомога тихше. Незважаючи на небезпеку від змій, я швидко зняв з ніг диявольське взуття і аж зітхнув полегшено. Як приємно земля холодила босі ноги! Вагура сховав чоботи в дуплі дерева, що стояло над берегом озера, і я позбувся зайвого клопоту.

Під заслоною кущів ми швидко дісталися до першої хатини. Стіни її були очеретяні, покрівля — з листя кокосових пальм. Досить було одного погляду, щоб переконатися, що хатина — давно вже безлюдна — ось-ось мала розвалитися: очеретяні стіни в багатьох місцях повиривані, крізь велику діру в даху світив місяць.

— Подивись-но, що там всередині? — доручив Манаурі Арнакові.

Сховавшись у заростях, ми чекали повернення юнака.

— Ти пам'ятаєш, хто тут мешкав? — запитав я вождя.

— Пам'ятаю. Мабукулі, мій приятель.

— Коли іспанці напали на вас, він не потрапив у неволю?

— Ні. Під час нападу його тут не було, як і багатьох інших.

— То після нападу він міг сюди повернутись?

— Міг.

Прийшов Арнак і сказав нам, що нічого підозрілого в хатині він не помітив. Деякі незначні речі, як, наприклад, тикви для води, лежали на підлозі, а хатину господарі, здавалося, залишили добровільно.

— А ти не помітив там слідів погрому? — допитувався вождь.

— Ні.

Довкола панувала тиша, все говорило про те, що селище безлюдне. Індійці, побачивши цю пустку, спочатку остовпіли, а потім їх охопило почуття страшної пригніченості, яке, безумовно, передавалося й мені.

Якась зловісна таємниця була в цій мертвій тиші індійського селища. Коли всі ми підійшли до безлюдної хатини, я попередив товаришів, щоб без потреби вони не входили всередину — адже могло бути, що людей вигнала з осель якась хвороба.

Просуваючись далі, ми минули згарище іншої хатини. Вона, як пригадав один з індійців, згоріла ще до нападу іспанців на село. Це було давно, приблизно за рік чи два до того, як мешканці залишили селище. Про це свідчили різні сліди, помічені нами і в інших хатинах.

Спостерігаючи ці сумні картини, ми обережно пройшли в кінець села, всюди зустрічаючи пусті хати, залишені добровільно. Вони стояли не групою, а на досить значній відстані одна від одної. Селище розтягнулося на якихось вісім, а може й десять гонів. Нарешті, дорогу нам перегородила широка, але мілка річка, що впадала в озеро. Ми посідали на березі, в тіні дерева, яке стояло поруч, щоб тихенько провести нараду.

— В одному я впевнений, — сказав я тихо, — тут не було нападу і не лилася кров.

Усі підтвердили це.

— Ніде немає слідів боротьби, хоч би поламаного списа чи стріли, нічого, — сказав Манаурі.

— Але ж куди могли піти люди? — здивувався Арнак.

— Мабуть, в глиб лісу, щоб бути трохи далі від узбережжя, — висловив я своє припущення. — З моря, мабуть, весь час загрожували білі пірати.

Я говорив ніби устами товаришів. Усі вхопилися за це припущення, бо воно дозволяло надіятись, що село не зазнало ніякої катастрофи або смертоносної хвороби.

— Напевно, вони одійшли не дуже далеко від моря, — припустив Манаурі, — і завтра ми легко їх знайдемо.

— А де ж розташовані інші чотири села? — запитав я.

— Над цією ж річкою, тільки в її верхній течії.

— Далеко звідси?

— Недалеко. Найближче село лежить за якихось два рази по десять пострілів з лука.

— Двадцять пострілів з лука, — підрахував я, — це, певно, півгодини ходьби. Отже, дуже близько!

— Близько.

Вождь помітив моє пожвавлення і зразу ж догадався, що я маю на меті.

— Я знаю, про що ти подумав! — сказав він. — Треба довідатись, як там справи?

— Звичайно! Може, й ваші там!

Ми подивилися на місяць і зірки. До півночі ще далеко. На світанку нам треба було повернутися на шхуну, але ми вирішили використати всі можливості, щоб узнати, що діється в решті аравакських селищ. Манаурі відібрав чотирьох індійців, добре обізнаних з місцевістю і, наказавши не жаліти ніг, послав їх уверх по річці. Ми повинні були чекати їх повернення тут, біля озера.

На березі річки земля була волога, болотиста, покрита смугою досить буйної рослинності. Гострий запах прілого листя і гнилого коріння висів у повітрі, майже запаморочував голову. Смуга прибережної рослинності була вузька, не ширша, мабуть, ніж тридцять чи сорок кроків, але з її гущавини долітали до нас такі фантастичні звуки, ніби вони виходили з якихось страшних пащ загадкових потвор, що ревіли там у дикій люті. Щось лопотіло, скрипіло, стогнало, стукало, але найбільше докучало, проймаючи до самих кісток, якесь суворе сичання. Можна було подумати, що то відкрилося піддувало пекла, і звідти повискакували різні бестії, що ось тепер гарцюють у цій частині пущі.

Дрімучі ліси далекої Віргінії вночі теж сповнені різних голосів; у сухих хащах безлюдного острова, який ми нещодавно залишили, також вигукувало щось уночі, але все це не можна було порівняти з какофонією пронизливих криків, які я чув зараз над цією річкою.

Індійці звикли до такого галасу і зовсім не звертали на нього уваги.

— Це, мабуть, цвіркуни, — сказав я, — так сичать, що аж вуха роздирає?

— Так. Цвіркуни та інші комахи, — відповів Манаурі.

Якась потвора грізно занявчала.

— Це дикий кіт? — мимоволі здригнувся я.

— Ні. Це листяна жаба.

Раптом розлігся якийсь стукіт, нібито коваль з усієї сили бив молотом по косі.

— А це що? Птах?

— Теж жаба, тільки річкова.

Несподіване приглушене кумкання, потім плескіт води. Манаурі з хвилину прислухався, думав.

— Не знаю, що це, — визнав він. — Може, великий водяний щур…

— А більших хижаків тут немає?

— Може й є.

Вождь спокійно поглянув навкруги, обвів поглядом гущавину і ствердив:

— Але саме тут їх напевне немає…

У цій місцевості було безліч — тисячі, мільйони — комарів. Це було страшенно неприємно. Комарі хмарами оточували людину, безжалісно жалили її. Індійці, мабуть, звикли до цього, тому досить мужньо зносили муки і терпеливо давили комарів на тілі. А я майже очманів. Нарешті не витерпів — одійшов від прибережних заростей на сто кроків і виліз на піщаний пагорок. Тут — ніби рукою зняло. Задоволений, я зручно всівся на піску і чекав.

Хмаринки почали клубочитися і пропливати по небу, час від часу закриваючи місяць. Тоді ставало зовсім темно. Хоч добрий Манаурі і заспокоював мене, твердячи, що тут напевно немає хижаків, але я був досить досвідченим мисливцем і ні на хвилину не забував, що лісові хащі — батьківщина всякої кровожерливої погані. Тому я наказав добре перевірити порох на поличках пістолетів, щоб бути напоготові.

І добре зробив. Саме в той час, коли місяць зайшов за хмари, я, уважно вдивляючись у темряву, помітив між найближчими двома кущами якийсь підозрілий рух. Примара, обман зору? Але ж ні! Серце закалатало швидше, сумніву не було; там виразно промайнула тінь. Я обережно вийняв із-за пояса пістолет і навів його на звіра.

Проте одразу ж завагався: чи варто стріляти, адже постріл розбудить усю околицю, а наше становище поки що не з'ясоване.