Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 4)

— Ти порушуєш дуже складні питання. Та ні кривди, ні невдячності ти у нас не знатимеш. Але якби, — хоч це просто неможливо, — плем'я вирішило відмовити тобі в гостинності і допомозі, одне лишилося б незмінним, як незмінно існує це море і ця гора, це — ми, наша дружба. Всі, хто зараз на цьому кораблі, до смерті віддані тобі — приймай ці слова так, як я їх кажу: ми з тобою на життя і на смерть! Навіть і проти волі більшості племені!

Манаурі висловив це з таким глибоким переконанням, що моє довір'я до цих людей ще більше зміцніло. Адже нас зв'язували найсильніші узи, які можуть єднати людину з людиною, — братерство, що виникло в спільній, кривавій боротьбі за саме життя.

Арнак і Вагура, які перекладали слова вождя, від себе запевнили, що вони віддані мені і не залишать мене ні в якій біді. Добре знаючи своїх молодих друзів, я не міг їм не вірити. Хлопці пішли б за мною у саме пекло. Поруч з такими друзями можна було не боятися ніякої небезпеки з невідомого берега, того самого берега, який оце зараз про щось невпинно розповідав нам і до чогось таємниче закликав. Крізь нічний морок звідти чути було гарчання, стукіт, скрегіт, часом такі докучливі і тривожні, ніби вони мали на меті налякати нас.

Незабаром із-за моря виплив місяць і освітив краєвид навколо корабля. Обриси Гори Шулік на фоні неба стали рельєфнішими. Виразніші були і плями заростей на гірському схилі, що при світлі місяця якось дивно наблизився до нас.

Ця картина дуже оживила індійців і ще раз нагадала їм про близькість рідних осель. Ніч обіцяла бути ясною. Манаурі, Арнак, Вагура і ще кілька індійців вирішили вночі добратися до берега на човнах, що були на нашій шхуні, відвідати найближче селище і повідомити жителів про наше прибуття, а на світанку повернутися назад.

— Я піду з вами! — заявив я.

Індійці хотіли вирушити негайно, але Манаурі затримав наш похід на годину, щоб дочекатися, коли місяць світитиме ясніше.

— Чи не взяти нам ще яку-небудь зброю, крім ножів? — запитав мене Арнак.

— Мушкетів брати не треба, — відповів я. — Мабуть, візьмемо тільки пістолети.

— Тоді я приготую три пістолети: тобі, собі і Вагурі…

Моя попередня розмова з Манаурі справила на вождя більше враження, ніж я сподівався. У нього зростала тривога, яка, напевно, й до цього жевріла в душі. Яка зустріч чекає Манаурі після стількох років відсутності? Це було найтривожніше питання.

Вождь не приховував своїх побоювань перед Лясаною: поки ми чекали, щоб місяць піднявся вище, він тихенько розмовляв з молодою жінкою і звіряв їй свою тривогу. Було видно, що він високо цінив її думку і пораду. Обоє вони стояли на палубі поруч зі мною, і хоч Манаурі та Лясана розмовляли стиха, я мимоволі ловив більшість слів і дещо зрозумів.

Раптом я почув своє ім'я аравакською мовою. Манаурі вимовив його і потім щось доводив Лясані палко, але, на жаль, майже пошепки, і я нічого це міг почути. Зрозумів тільки останні його слова, в яких були наполегливість і разом з тим прохання:

— Зроби це для мене, Лясано, зроби обов'язково!..

Тиша. Жінка стояла мовчки, ніби зважувала в душі, чи може «це» зробити.

Через деякий час Манаурі нетерпляче звернувся до жінки знову.

— Чому ти мовчиш? — наполягав вождь. — Якої шукаєш вигоди, коли справа така проста і ясна, така легка для тебе?

— Ти помиляєшся, Манаурі! — відповіла Лясана. — Погана твоя порада! Ця справа не легка для мене.

— Зрозумій же, Лясано, як багато від тебе залежить!..

Далі йшли слова, яких я не зрозумів, а потім Манаурі закінчив:

— Його допомога нам усім дуже потрібна!.. Конесо ніколи не ставився до мене доброзичливо, а Пірокай завжди заздрив мені і був моїм відвертим ворогом. Я боюсь їх підлості.

— Пірокай, твій молодший брат?

— Мій брат. Він зараз, мабуть, вождь нашого роду. Конесо — це жорстокий гнобитель, Пірокай же — люта змія… Без допомоги Яна нам може бути погано! Ян їх приборкає. Він повинен залишитись у нашому племені!

— То чому ж ти сам відверто про це йому не сказав?

— Я не хотів відкривати йому наші таємниці.

— Я бачу, ти лицемірний, Манаурі! — сказала знехотя, але спокійно Лясана.

— Лицемірний? Як ти можеш плести таку нісенітницю, жінко?!

— В очі говорите, що відвезете його на англійські острови, а за плечима хитруєте, щоб він у нас залишився!

— Так, щоб залишився, але залишився добровільно. Добровільно, чуєш мене, глуха жінко? Крім того, ти повинна поневолити його, примусити закохатись у тебе. Тільки ти можеш це зробити! Я бачив, як він посміхався до тебе…

— То були пусті жарти.

— Ти ж приваблива, а це не жарт! Для блага всіх нас ти повинна зробити так, як я кажу, щоб він залишився…

— То що ж я маю робити?

— Обплутати його, розумієш? Обплутати!!

Почувся приглушений сміх Лясани.

— Добре тобі, сміливий вождю, оце вимагати і наказувати, — весело глузувала вона, — але як це зробити? Обплутати! Якщо ти передбачаєш різні безглуздя, які нібито чекають нас у селищах, то порадь мені, як обплутати таку людину, як він.

— Я тобі кажу ще раз: ти приваблива!

— Але я не хочу бути принадою!.. Ти прихильний до нього, це я знаю… тільки я не принада!

— А ти не хотіла б, щоб він став твоїм чоловіком?

Лясана відсахнулася, замовкла. Я був у безглуздому становищі, слухаючи все це. Манаурі і Лясана навіть підозрівати не могли, що я їх розумію. Якийсь внутрішній голос нашіптував, щоб я пожартував над ними, як слід і заговорив аравакською мовою. Та я стримався, прикусивши язика.

— За кого ти мене вважаєш? Чому так зневажаєш мене? Чи ти вже забув, що недавно сталося?.. Кілька днів тому загинув Матео, батько моєї дитини, а тепер я повинна, мов підла сучка, зиркати всюди, шукати нового чоловіка?

— Ти повинна думати про долю всієї нашої групи! — буркнув вождь.

— Не дратуй мене своїм піклуванням про нашу групу… Не вимагай, щоб я стала посміховищем. Я не хочу втратити його поваги!

Дивіться, дивіться! Дика, сказав би я, індіанка, якій ледве минуло вісімнадцять років, а вже може проповідувати такі моралі, і скільки в ній почуття власної гідності! Мені так і кортіло стиснути в обіймах цю відважну молоденьку жінку.

— Скажи мені, Лясано, невже він тобі так не подобається? — випалив Манаурі зненацька.

— Ні! — щиро відповіла жінка.

— От бачиш!

— Ото ж бо й є, що не бачу!..

Море було спокійне, і ми без труднощів переправились на берег. Група наша складалася з одинадцяти чоловік, які вільно вмістились у двох човнах. Вискакуючи по черзі на прибережний пісок, кожен із нас, напевно, відчував незвичайну важливість цієї хвилини, наче вступав у новий період свого життя. Після довгих блукань доля закинула мене на це узбережжя Південної Америки. А що ще вона мені приготує?

Ми відразу вирушили в дорогу, йдучи один за одним. Індійці посувалися тихо, мов коти, тільки я крокував важко і шумно. В цих краях багато змій, особливо небезпечних уночі, тому Манаурі порадив мені перед походом взути іспанські чоботи.

— Чому тільки я маю взуватися? — запротестував я.

— Бо ти народився не тут. У тебе немає природженої кмітливості, яка потрібна в боротьбі з цими зміями.

— А у вас є?

— Є. Ми мимоволі відчуваємо, де змія.

Отже, хоч я й одвик від чобіт, а проте слухняно взув їх і тепер, під час походу, гупав ними об землю так, що аж луна котилася на чверть милі. Та це нікого не тривожило, адже ми на своїй землі, недалеко від друзів.

Шлях наш стелився біля підніжжя Гори Шулік, спочатку — вздовж самого узбережжя, потім повернув праворуч, у зарості. Минувши гущавину, ми вийшли до затоки. Але це була не справжня затока, а лагуна завширшки майже з півмилі, з досить широким виходом у море.

Манаурі показав рукою на протилежний берег лагуни і спокійно сказав:

— Там село.

Ген-ген, майже біля самої води, маячіли обриси якихось будов, подібних до хатин, але на такій відстані їх важко було розпізнати, незважаючи на місячне світло.

— Чи є у селі собаки? — запитав я.

— Багато.

— Щось їх не чути.

Таємнича тиша занепокоїла також Манаурі і решту індійців. Невже усі собаки спали, як забиті? Це просто неможливо. Завжди якийсь гавкає і луна обов'язково розлягається над водою.

Індійці були занепокоєні. Висловлюючи різні припущення, ми вирушили далі в дорогу, йдучи берегом озера. Місцевість навколо була така, як і раніш: пісок, подекуди вкритий заростями, де-не-де зустрічалися скелі. Місцями скелі заходили у воду, утворюючи над озером дивовижні печери.

За кілька хвилин ми пройшли половину дороги до села і вже розрізняли окремі хатини, розкидані в долині річки. Але й досі не видно було ніяких ознак життя. Тиша здавалася такою неприродною, що я зупинив індійців.

— Собак не чути! — сказав я.