Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 3)
Так собі пустуючи і жартуючи, ми весь час пливли без пригод на схід. Ворожа іспанська бригантина вже зникла за горизонтом. Море знову було пустинне і безпечне.
Сонце піднімалося все вище, спека ставала нестерпною, і радісне піднесення ранкових годин переходило у спокій звичайного дня. Люди, роздратовані палючим сонцем, шукали тіні, якої на шхуні було мало. Так минали години пополудні.
Аж ось, коли вже сонце схилялося на захід, на палубі знову вибухнув радісний гомін. Усі бігли на ніс корабля і звідти уважно вглядалися в далечінь.
Далеко попереду, на східному небосхилі з синьої імли, вимальовувалися на березі материка обриси гори якоїсь дивної форми. Стрімка з боку моря, похила з протилежного боку, гора була схожа на міцний дзьоб папуги або хижого птаха, піднятий у небо.
— Гора Шулік! — почув я захоплені вигуки.
Я знову стояв за кермом, коли до мене підійшов вождь Манаурі, а за ним — уся моя громада: Арнак, Вагура, індійці, негри. На їх обличчях було стільки радості і стільки щастя, що й мені передалося їх хвилювання.
— Наближаємося!.. — промовив Манаурі.
Скільки щастя за людську долю відбилося в цьому простому слові, скільки було в ньому змісту! Закінчилися їх похмурі, як віковічна піч, страждання в багаторічній неволі. Нещасні індійці, насильно вирвані із своїх селищ, після страшних часів перебування на острові Маргарита, після сміливої втечі з рук катів нарешті побачили перед собою безсумнівний знак свободи: під Горою Шулік були їх рідні селища.
Я кивнув Арнакові, щоб він узяв кермо, а сам підбіг до Манаурі. Охоплені сердечним почуттям, ми обнялися так само, як обнімаються білі люди. Радість, яка сяяла на обличчі вождя, робила його наполовину молодшим, і Манаурі мав вигляд двадцятирічного юнака.
Але він швидко опанував себе. Суворий погляд його очей, спрямований на мене, був сповнений якоїсь твердої наполегливості і просьби одночасно.
— Яне! — почав Манаурі урочисто. — Я знову прийшов до тебе з тими ж словами, які сказав кілька днів тому. Ти пам'ятаєш їх?
— Говори!
— Ми знаємо, хто ти і що ти. Ти наш брат, і ми любимо тебе! Тобі ми дякуємо за порятунок на безлюдному острові. Твоя винахідливість і твоя зброя перемогли іспанців, що переслідували нас. Завдяки твоїй дружбі ми повернулися до життя. Ти, великий воїн своєї країни, не можеш ще повернутися до своїх, бо тебе, можливо, там переслідуватимуть вороги. Зважаючи на це, ми всі, що тут стоїмо, просимо тебе: залишайся з нами. Залишайся назавжди!
Всі присутні відразу підтримали його слова радісними вигуками.
— Дякую вам від щирого серця за гостинність, але, на жаль, я не можу прийняти її! — відповів я рішуче. — Я залишусь у вас, доки не приготуюсь до від'їзду на англійські острови. Чи можу я розраховувати на вашу допомогу, Манаурі?
— Ти наш брат! — сказав вождь. — Ми зробимо все, чого ти тільки зажадаєш…
БЕЗЛЮДНЕ СЕЛО
Гору Шулік ми побачили на відстані багатьох миль. Тільки після кількох годин плавання вже на заході сонця ми підійшли до її підніжжя. До найближчого селища араваків, що розташувалося над лагуною біля гирла річки, з протилежного боку гори, залишалося ще години зо дві плисти навіть при сприятливому вітрі і добрій видимості, а тут звечора і вітер почав стихати і темрява згущалась. У нас не було іншого виходу, як підплисти ближче до гори і недалеко від неї стати на якір.
Індійці знали тут кожну п'ядь морського дна, але все ж таки хотіли дочекатися світанку і тільки тоді провести шхуну в затоку.
Стало зовсім темно, тільки зірки світили нам, коли ми ставали на якір. Ніхто, крім дітей, і не думав іти відпочивати. Завтрашній день збуджував усіх нас.
Індійці сподівалися ще завидна побачити на морі чи на березі якісь ознаки людського життя, хоч би човни рибалок, але вони даремно напружували зір.
— Це дуже дивно! — сказав Манаурі. — Я добре пам'ятаю, як було колись. Надвечір рибалки завжди виходили в море.
— Напевно, вони були там і сьогодні, — висловив я припущення.
— То де ж вони поділися?
— Просто, мабуть, помітили нас раніше, ніж ми їх, і заховали свої човни в затоці, остерігаючись чужих людей на шхуні.
— Хіба що так… — задумався вождь.
Зручно вмостившись, люди групками лежали на палубі і напівголосно розмовляли між собою, часом замовкаючи зовсім. І тоді насторожене вухо легко вловлювало звуки з суші. До берега було не більше, як два-три гони, звідти долинали навіть звуки з хащів, а трохи ближче, зрідка набігаючи на пісок, шуміла морська хвиля. Ще засвітла я переконався, що на березі були зарості, дуже схожі на ті, в яких я жив на безлюдному острові: незайманий густий ліс, високі, сухі й колючі кущі, а серед них нетрі знайомих мені кактусів та агав і де-не-де високі пальми чи інші дерева.
Відгуки нічного життя природи, що доходили з берега, були майже такі самі, як ті, що лунали в хащах мого острова, але зараз вони багато глибше западали в душу. Невимовними, хвилюючими почуттями сповнювали вони моє серце, розпалювали уяву. І я знав, чому це! Адже звуки йшли з могутнього, таємничого берега, покритого десь в глибині нескінченними хащами, де народжувались великі ріки, де кочували невідомі ще племена диких тубільців, де жорстокі іспанці і португальці закладали міста, невблаганним мечем нав'язуючи цим людям свої закони і свою віру. Словом, ці звуки йшли з берега, де нас чекала невідома доля, різні непередбачені пригоди та небезпеки.
Вождь Манаурі, Арнак і Вагура сиділи біля мене. Думаючи про те, що буде зі мною післязавтра, яких людей мені доведеться зустріти на березі, я почав розпитувати вождя про аравакські села. З подивом дізнався, що сіл там було небагато, всього тільки п'ять.
— Тільки п'ять сіл? І не більше?
— Тут більше немає.
— То, напевно, це великі села?
— Є великі, є й малі. Моє село, наприклад, вважалося найбільшим, а людей у ньому в той час, коли я там був, налічувалось близько тричі по сто.
— Триста воїнів?
— Та де там! Усіх разом: воїнів, стариків, жінок і дітей.
— А скільки ж вас могло бути в усіх п'яти селах?
— Майже десять раз по сто.
— З жінками і дітьми?
— Авжеж, із жінками й дітьми.
Я ледве вірив своїм ушам.
— Невже вас було так мало?! Ти, мабуть, жартуєш, Манаурі!
— Ні, Яне, не жартую.
— Так оце й усе плем'я араваків? Я думав, що вас більше!
— І ти не помилився. Араваків значно більше, бо це великий народ, але живе він не тут, а далеко на півдні, в країні, що зветься Гвіана — місяць ходьби від нас.
— Місяць ходьби — це близько п'ятисот миль звідси?
— Може, п'ятсот, а може, й більше. Щоб дійти до тих араваків, треба переплисти велику річку Еберіноко, а потім ще довго йти на південь від неї, туди, де лежать села нашого народу.
— Річку Еберіноко?
— Це річка, яку іспанці називають Оріноко.
— То виходить, що тут живе тільки невеличка частина племені араваків?
— Так, найменша його частина.
Ця новина спочатку занепокоїла мене: якщо їх тут так мало, думав я, то чи знайдеться серед них потрібна кількість сміливих моряків, які перевезли б мене на англійські острови Караїбського моря? Але Манаурі сказав, що хвилюватись нема чого: він знайде достатню кількість моряків, це вже його справа.
Вождь розповів мені, чому тут, на півночі, далеко від головних поселень араваків, опинилася невеличка частина цього племені.
За п'ять чи шість поколінь від нас, тобто років сто тому, серед окремих аравакських родів на півдні виникли гострі суперечки і розпочалася братовбивча війна. Причина її невідома. Селища над рікою Ессеквібо, населені більше, ніж інші, перемогли і почали жорстоко пригноблювати своїх противників.
Найбільше терпіли араваки з берегів ріки Померун. І от якось вони навантажили своє майно на човни і вирушили на північ, уздовж морського берега, шукати нову батьківщину. Шукали довго, бо висадитись на сушу не дозволяла то неприступність берегів, то, здебільшого, ворожі чужі племена. Але, нарешті, вони знайшли те, що шукали, близько Гори Шулік. І тут оселилися. Сусідами їх з обох боків були войовничі караїбські племена, які після перших невдалих сутичок більше не порушували спокою прибулих. Але в останні роки з'явилися нові клопоти: іспанські пірати і ловці невільників почали нападати на нас, і саме від них нам загрожувала найбільша небезпека.
— А ти, Манаурі, — запитав я, — вождь усіх араваків тут, на півночі?
— Ні. Кожне з тих п'яти сіл має свого начальника, вождя роду, і я один з них.
— Хіба головного вождя у вас немає?
— Є. Головним вождем у нас був Конесо. Але і його влада досить обмежена, він виступає тільки в загальних справах.
— Хто ж тоді у вас має найбільшу владу?
— Вождь роду або села, але і його влада обмежена. Він повинен прислухатися до того, що вирішать усі дорослі чоловіки селища на загальній нараді…
— А якщо нарада ухвалить не давати мені допомоги, бо я людина іншої, ворожої вам раси?
Манаурі аж відсахнувся.
— Насамперед, Яне, ти наш друг, і рятівник, а рада складається з людей, які мають розум і серце. Це було б непростимою ганьбою, божевіллям…
— Припустимо, що в ті роки, коли ти був у неволі, твоєму заступникові до смаку прийшлася влада, і він зустріне як ворога тебе, і тим більше — мене. Чи це неможливо?
Певно, могло статися й таке, бо Манаурі раптом замовк. У темряві я не бачив його обличчя, але відчув, що воно нахмурилось. І його, мабуть, хвилювали якісь сумніви. За хвилину вождь відповів: