Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 6)
Звір, судячи з того, як він рухався, не відчував моєї присутності. Він скерував усю свою увагу в напрямку річки, де відпочивали мої товариші. Мені здалося, що він був досить високий, хоч у темряві я не міг добре роздивитися. Припускав, що це скоріше велика мавпа, ніж звичайний чотириногий звір.
Стріляти чи не стріляти? Я все ще вагався. Відстань між нами була невелика — всього кілька десятків кроків. На всякий випадок я звів курок пістолета. Курок тихенько клацнув, але цей звук дійшов до чутливого вуха звіра. Сполоханий, він шмигнув у зарості — тільки я його й бачив.
Мені вже набридло сидіти на самоті. Йдучи до річки, до індійців, я думав про цей багатий, привабливий і грізний край, куди закинула мене доля. Це вже був не мій безлюдний, ідилічний острів, де після знищення удава та приблуди ягуара я жив серед нешкідливих звірів, остерігаючись лише незначної кількості отруйних змій. Тут зовсім інше! Лісова хаща кишіла безліччю диких тварин, звірі були тут якісь особливо зухвалі і крикливі.
Я розповів товаришам про звіра, якого побачив на пагорку, і про мої здогадки.
— Мавпа? — здивувався Манаурі. — Цього не може бути.
— А що ж то було?
— Якийсь інший звір. Може, тапір?
— А хіба тапір високий?
— Досить високий і важкий.
— А мені він здався спритним, а не важким.
— Може, це пума? Він не світлого кольору?
— Ні, скоріше темного.
— Тут таких великих мавп немає. Вони живуть на деревах! По землі ходять дуже рідко…
Незабаром повернулися наші посланці. Неприємні вісті, які вони принесли з верхньої течії річки, дуже нас пригнітили: всі чотири аравакські села теж виявилися безлюдними, як і селище над озером. Там не залишилося жодної живої істоти, а хатини та курені здебільшого були завалені або давно знищені.
— То, може, не варто зараз і корабель проводити в затоку! — зауважив хтось із сумнівом.
— А що зробити?
— Будемо плисти, аж поки не досягнемо річки Померун. Там зустрінемо своїх побратимів, араваків.
— Не раджу цього робити, — заперечив я. — Згадайте про вчорашній корабель, який нас переслідував. Коли дізнаються, що ми знищили іспанців-переслідувачів, захопили їх шхуну, — а це незабаром обов'язково буде відомо, іспанці, може, навіть уже дізналися, — вони шукатимуть нас по всьому морю і легко знайдуть.
— То що ж ти радиш?
— Може, кілька тижнів перебути тут, у сховищі, на березі, а коли все втихомириться — вийти з укриття і плисти далі до вашої річки Померун.
— Ян правильно каже! — підтримав мене Арнак. — Мотатися тепер у відкритому морі — це значить накликати на себе біду. Краще тут сховатися.
— Правильно, я теж так вважаю! — приєднався до нас Манаурі. — Думаю, що ще завидна треба оглянути хатини, може, це допоможе з'ясувати, чому наші залишили селище.
Незабаром ми повернулися назад до корабля. Вагура і два індійці, які повинні були залишитись на березі до того часу, поки шхуна увійде в затоку, супроводили нас через село аж до того дерева, в дуплі якого були сховані мої чоботи.
— Ти взуєш їх? — запитав мене Вагура.
— Взує! — відповів за мене Манаурі, турбуючись, як видно, за моє цінне життя.
— Хай буде так! — погодився я неохоче.
Вагура побіг до дерева. За хвилину ми почули його здивований приглушений крик. Ми підійшли.
— Чобіт немає! — пояснив зовсім розгублений юнак.
Дерево було те саме, з тим самим дуплом, але чоботи зникли.
— Що за лихо? — запитав Манаурі. — Чари, чи що?
— Я добре сховав чоботи! — запевняв Вагура. — Їх украв хтось!
— Той, хто стежив за нами, — тихо сказав Арнак і уважно оглянув усе навкруги.
Раптом один з індійців, вкрай переляканий, почав, як божевільний, шепотіти, що він знає, чиїх рук це справа: це зробив страшний Канайма, який заволодів селищем і замордував усіх — тому воно й безлюдне, — і нас він також готовий повбивати.
— Заткни пельку! — гнівно перервав його Манаурі. — Не базікай, як стара баба!
— Він не базікає, — почали захищати його інші індійці. — Хіба ти не бачиш, вождю, що сталося з цими селищами? Тут діялося щось жахливе! Мешканців немає! Хто їх знищив? Хто їх виганяв?.. І тепер — ці чоботи!
— Канайма! Це Канайма! — шепотіли індійці тремтячими устами.
— Втікаймо! — закричав хтось.
— Це зачароване місце! Нас повбивають злі духи! Канайма!
Я поспішно звернувся до Арнака?
— Хто такий Канайма?
— Страшний дух помсти! Коли скоїться щось погане, кажуть — це його робота.
Кілька чоловік, охоплених забобонним страхом, і справді хотіли втікати. На смерть переляканий, майже зовсім непритомний був індієць, який перший вимовив слово: Канайма. Він весь тремтів. Для мене це було зовсім незрозуміло, бо я знав цього індійця, як хороброго воїна, — кілька днів тому він безстрашно кидався па іспанців у найнебезпечніші місця бою… Я починав відчувати страшні релігійні пута і темноту, що сковували душі цих людей.
Манаурі ледве заспокоїв своїх товаришів.
Раптом я пригадав ту мить, коли сидів на піщаному пагорку, і перед моїми очима постала тінь таємничого звіра. Не лишалося жодного сумніву — то був не звір, а людина. Такою могла бути лише людина.
— Я вже знаю! Знаю! — прошепотів я радісно. — Мені стало все ясно!
Я розповів про свої здогадки товаришам, і вони визнали мою правоту. Одразу зрозуміли, хто забрав чоботи. Негайно зник кошмар духів, перестав загрожувати Канайма. Але замість нього виникла нова небезпека, ще більш певна, ще ближча і тому страшніша: з'явилася незнайома людина. Хто це — ворог чи друг?
Незважаючи на все це, ми не змінили своїх планів щодо укриття корабля в затоці. В ту хвилину ми вважали, що найважливіше наше завдання і найнеобхідніший засіб обережності — не показуватись у відкритому морі.
Швидкою ходою ми пробиралися крізь зарості до корабля. Ніхто по чіпав нас. За кілька гонів од дерева з дуплом, у найбільшій гущавині, Вагура і обидва його товариші непомітно відокремились од нас і залишились над затокою озера. Ми порадили їм прислухатись і придивлятися до всього, що станеться в селищі під час нашої відсутності.
Всі три пістолети залишили їм.
КУЛЬГАВИЙ ІНДІЄЦЬ АРАСИБО
Як тільки почало світати, ми підняли якір і при сильному вітрі вирушили в путь. Гирло затоки, або вірніше — гирло лагуни, що виходило в море і мало завширшки понад два гони, було не дуже глибоке. Тому Манаурі, як і його індійці, уважно дивився вперед, щоб знайти серед підводних скель та мілин потрібний прохід для нашого корабля. На щастя, шхуна не глибоко сиділа у воді і пройшла гирло спокійно, а коли від перших сонячних променів зарожевів схил гори, ми вже виходили на тихі води затоки.
— Сюди не пробереться жодна бригантина, — зауважив Арнак.
— Маєш рацію. В затоці нам ніщо не загрожує з моря, — підтвердив я.
В далечині, на південно-західному обрії, чорніли хатини безлюдного селища. Ми очима обнишпорили весь берег озера, чи не помітимо якої-небудь живої істоти — і помітили! Біля самої води стояли чотири постаті і, вимахуючи руками, подавали нам якісь знаки.
— Та це ж наші: Вагура! Я пізнаю його, — закричав дуже здивований Манаурі.
— Так. Але там чотири чоловіки, якщо не помиляюся! — ствердив я.
— Чотири. На одного стало більше.
Через підзорну трубу я добре бачив трьох наших товаришів і того четвертого, чужого, що стояв з ними. Це був індієць. Наші ставились до нього по-дружньому. Все було видно, як на долоні. Я подав трубу Манаурі.
— А-а-а! — полегшено зітхнув вождь, глянувши крізь скельця.
— Ти впізнав його?
— Так. Це чоловік з нашого роду, Арасибо.
— Отже, все-таки залишився слід від людей, що тут жили?
— Залишився.
Ми підпливли до місця, де нас чекали четверо індійців. Затока тут була глибока, тому ми не більш як за десять сажнів од берега кинули якір.
Радість від несподіваної зустрічі була великою, але індійці не дуже виявляли її ні в жестах, ні в словах, тільки очі у них прояснилися від палкого зворушення. Так уже звикли вони триматися в урочисті хвилини.