Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 7)

Арасибо, кремезний, низький на зріст літній чоловік, дуже кульгав на одну ногу. В його зіницях крилася якась хитрість, але, правду кажучи, таке непривабливе враження створювала, напевно, його потворність, яка підкреслювалася злісним виразом косих, близько одне до одного поставлених очей.

Розповідь індійця частково підтвердила наші нічні здогадки. Араваки залишили свої оселі без боротьби, проте не зовсім добровільно. Вони зробили це, боячись нападу іспанців. Мисливці за рабами нападали не лише з моря.

За двадцять миль на захід від затоки, на рівній ділянці, що розкинулася серед гір, кілька років тому виникло велике іспанське скотарське ранчо, назване Ля Соледад. Люди, які з стадами худоби прибули туди з-під міста Кумана, дотримуючись закону кулака і меча, оголосили, що їм належить уся навколишня територія, а разом із землею і всі індійці, що заселяють цю місцевість. Іспанці заявили, що безжалісно знищать усіх тих, хто чинитиме опір новій владі. Це були не пусті слова. Араваки одні з перших мали потрапити в ярмо конквістадорів.

Нечисленні і погано озброєні індійці могли визволитися лише втечею. І ось два роки тому вони втекли.

— І їм пощастило?

— Пощастило. Втекли вони на південь до Гвіани, в старі аравакські оселі. Більшість помандрувала пішки через степи до ріки Оріноко і далі — до рідних берегів Померуну. Інші, навантаживши своє майно на човни, теж добралися до гирла річки Померун.

— А звідки ти знаєш, що вони досягли мети?

Арасибо насупив брови, обмірковуючи, що відповісти.

— Ті, що були в човнах, — сказав він за хвилину, — пливли недалеко від берега, не могли ж вони загинути чи заблудити! А інші, ті, що йшли степом? Коли б іспанці з Соледад спіймали їх, то все одно якісь чутки про це дійшли б до мене.

— А як же сталося, що ти залишився тут сам, Арасибо?

Обличчя індійця страшно перекосилося і набрало ще потворнішого вигляду. Мені стало шкода цього скаліченого чоловіка, бо він, мабуть, не був таким лютим, як це здавалося з першого погляду.

— Перед від'їздом я полював над річкою, — сказав індієць похмуро. — Величезний кайман схопив мене за ногу. Я довго боровся з ним, нарешті вирвався. Втратив багато крові, лежав непритомний. Мене знайшли увечері перед походом. Човни вже випливли на море. З переламаною ногою я не міг рухатися. Старий чарівник Карапана ненавидів мене, бо…

Він замовк, сумніваючись, чи слід йому говорити далі.

— Бо що? — наполягав Манаурі.

Арасибо махнув рукою і скривився, — не варто, мовляв, про це й говорити.

— Говори. Чому тебе ненавидів Карапана, говори! — наполягав вождь. — Ми теж не приятелі йому… Говори!

— Ненавидів мене за те, що я знав усі його хитрощі і заклинання. Він боявся, щоб я не підірвав його владу. Він підбурив проти мене Конесо. І Конесо не дозволив узяти мене, велів залишити на погибель. Усі пішли, а мене покинули напризволяще. Сім'я залишила мені трохи їжі, сама ж мусила йти. Але я видужав. І, як бачите, можу ходити.

Арасибо хотів засміятись, ніби з свого жарту про цю ходьбу, але на його обличчі з'явилася тільки їдка гримаса.

— То Конесо й досі головний? — буркнув гнівно Манаурі. — І Карапана з ним?

— Так!

Наше становище вияснилося. Вияснилося?! Ніколи це слово не звучало з такою жорстокою іронією, як тепер. Ми остаточно зрозуміли, що лишилися самі, що не можемо розраховувати на будь-яку допомогу, бо плем'я араваків помандрувало кудись у невідому далечінь — шукай вітра в полі. Насамперед поламалися мої сподівання виїхати на англійські острови. Без допомоги племені я сам нічого не міг би зробити, а Манаурі і його люди після стількох років неволі прагнули повернутися до своїх і не погодилися б, тим більше тепер, на нові небезпечні мандрівки по неспокійному Караїбському морю. Я не сказав вождеві про це ні слова, знаючи заздалегідь, яка буде його відповідь: «Ходімо в наші селища, будеш нашим гостем, тільки пташиного молока тобі невистачатиме, а потім ми подивимось, постараємось тобі допомогти!»

Самі індійці теж опинилися в скрутному становищі. В цій місцевості небезпечно, сусідство жорстоких іспанців було надзвичайно загрозливе. Залишатися тут означало самим затягти на своїй шиї петлю. Арасибо в чорних фарбах малював жорстокість людей із Соледад: вони дуже сильні; хочуть взяти всіх у жорстокі лабети; вони спритні розбійники, і до того ж у них на службі багато куманагото…

— А хто це такі? — поцікавився я.

— Куманагото — сусіднє плем'я індійців на заході, — пояснив мені Манаурі. — Це дикі і кровожерливі люди. Вони охоче пожирають ворогів, на яких завжди полюють.

— Не може бути?! Вони людожери?

— В повному розумінні цього слова, — запевнив вождь. — Ми здавна мали з ними багато клопоту, це справжні караїби.

— Хіба караїби такі люті?

— Люті й дикі. У караїбів багато племен, і всі люблять тільки грабувати, а не працювати па полі.

— А ви хіба не караїби? — недовірливо запитав я.

Манаурі, Арасибо і всі присутні індійці аж заніміли від образи. Як можна вважати їх за караїбів?

— Ні! — вигукнув Манаурі. — Цього, я бачу, ти ще не розумієш. Ми — араваки, плем'я, що має свої звичаї, ми обробляємо землю і з того живемо, а не тільки з лісу…

— Ага, я відразу так собі й подумав! — намагався я задобрити індійців.

Повертаючись до звістки про іспанців із Соледад, я подумав, що Арасибо, можливо, дещо перебільшив і згустив фарби для сильнішого враження, але якась частка правди в його словах була, і саме це всіх непокоїло.

Жінки, вперше на суші, зварили чудовий сніданок, для якого Арасибо — видно, завзятий мисливець за крокодилами — заготовив нам м'ясо каймана. Мені, признаюся, воно сподобалось — на смак було немов телятина, тільки трохи пахло болотом.

Одразу ж після сніданку всі, навіть жінки, зібралися в затінку біля одної з хатин на нараду. Думка була одностайна: якнайшвидше залишити цю місцевість і поспішити за рештою араваків, на південь. Але тут виникли різні міркування з приводу того, який обрати шлях: сушею чи морем. Я вважав за доцільніше йти морем: все-таки мені шкода було зручного і гарного корабля, захопленого у іспанців, адже я знав, що пізніше він міг би пригодитися мені для переправи з річки Померун на англійські острови. Та мої товариші були іншої думки. Вони боялися моря. Вчорашня грізна зустріч з іспанською бригантиною всім добре запам'яталась і навчила їх обережності. Індійці наполягали на своєму — йти навпростець сушею.

— Із шхуною чи без неї — ми завжди тобі допоможемо! — запевняв мене Манаурі.

— Повір нам, Яне! Ти повернешся на свої англійські острови!

— Вірю вам і розраховую на вашу допомогу, — відповів я. — Але ми маємо тут стільки майна, що на плечах не донесемо всього. І, крім того, понад тридцять рушниць, кілька десятків пістолетів. А порох, свинець? Що нам з ними робити? Хіба можна кинути таке добро? А ще ж треба взяти необхідний запас їжі.

Того, що говорив Арасибо про ранчо Соледад, а Манаурі — про індійців куманаготів, мені було досить, щоб добре уявити собі, яка це дика місцевість і як багато тут різних небезпек. Тут людина людині була страшним ворогом, тому вогнестрільна зброя, яку ми везли, могла стати вірним другом у боротьбі араваків за своє існування. Нізащо в світі не можна було її втрачати, але як усе це нести на собі так далеко, через такі непрохідні місця? Адже, крім провізії, у нас було ще багато інших необхідних речей. Але й на це Манаурі знайшов раду:

— Ми візьмемо з собою лише стільки, скільки зможемо нести самі. Решту майна закопаємо в землю. Потім я пришлю сюди з племені воїнів, і вони все перенесуть.

— А шхуну?

— Мабуть, вона ні тобі, ні нам уже не буде потрібна. Але на всякий випадок заховаємо її тут. У лагуні, між скелями, легко знайти сховище. Якщо тобі коли-небудь знадобиться корабель, ми якось переправимо його берегом моря до гирла річки Померун. І ми нічого не втратимо!

— Так, ми нічого не втратимо! — підтримали вождя інші індійці.

Доводи Манаурі були цілком справедливі. Прийшли до спільної думки вирушити в дорогу післязавтра, якщо тільки встигнемо сьогодні перевезти на берег усе рухоме майно і закопати його в надійному місці, щоб не псувалося від вологи.

Наприкінці наради я помітив серед присутніх якесь пожвавлення. Вони шепталися поміж собою і весь час поглядали в напрямку крайніх хатин. І я, нарешті, побачив там Арасибо — він ішов до нас, тримаючи в руках пару іспанських чобіт, які стали причиною нашої нічної тривоги. Індієць чвалав поволі, з урочистим обличчям жерця, що несе якусь святиню. З такою застиглою міною серед загального мовчання він підійшов до мене. Всі дивилися на цю сцену, мов зачаровані, немовби й справді то був якийсь дивний релігійний обряд.

Вагура, відомий шибайголова, порушив тишу, пирснувши від сміху.

— Чоботи переслідують тебе! — шепнув він мені на вухо. — Тепер не втечеш од них!

Арасибо, підійшовши до мене, урочисто поклав чоботи біля моїх ніг. Оце були чоботиська! Величезні, грубі, тверді, мов знаряддя для тортур, з халявами до колін. Мабуть, на сонці в них було гаряче, як у пеклі.

— Це канайма! — вигукнув я жартома, немовби прикро вражений, вказуючи на чоботи і згадуючи мстивого духа, переслідувача індійців.

Арнак і Лясана розреготалися, але Манаурі залишався серйозним, а деякі індійці від самої назви грізного духа насупили брови.