Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 41)

Полонені лежали зв'язаними, тому іспанці не поставили біля них численної варти: лише двох іспанців вартових і двох індійців. Катаві довгий час стежив за ними, але більше вартових не побачив.

— Як ти думаєш, чи скоро вони залишать острів? — запитав я рибалку.

— Я не помітив, щоб вони мали намір залишити острів. У таборі було спокійно.

— Вони не залишать його до тих пір, поки ті три човни з Серіми не повернуться на острів, — одізвався Вагура.

— Це так.

— А що з другим човном? Ти говорив, Катаві, що у них було дві ітауби, — допитувався я. — Одна повна полонених. А друга? Вона порожня?

— Ні, вона повна до краю, залишилося тільки трохи місця для гребців.

— А що в ній?

— Не знаю, вона накрита матами. Мабуть, провізія для всього загону, адже їх усіх близько десяти раз по десять.

— Чи ти, Катаві, переконаний в тому, що зв'язані полонені — це варраули?

— Вбий мене, якщо це неправда!

Вже під час розповіді рибалки я твердо вирішив допомогти варраулам і звільнити їх з неволі.

Справджувалося те, що говорив мені Педро про систему repartimientos.

Мабуть, варраули не виконали вимог іспанців, і ті силою забрали тридцять чоловік у неволю.

— Ми зв'язані урочистим союзом з варраулами, — нагадав я товаришам. — Вони наче наші брати. Не дозволимо їх кривдити.

— А я не просив би іспанців звільнити їх, — збентежився Вагура.

— Ніхто й не думає їх просити, — відповів я рішуче. — Самі звільнимо.

Обидва друзі аж підскочили з радості, навіть серйозний Арнак пожвавішав.

— Катаві, — звернувся я з пошаною до рибалки. — Велика заслуга в тому, що ти зробив. Ми вдячні тобі. Але це не все. Ти повинен ще допомогти нам при їх визволенні, без тебе це зробити неможливо.

Катаві, як відомо, був старим рибалкою і не виявляв великого запалу до геройських вчинків. Він зніяковів.

— Чи я зможу?

— Ти тільки покажеш нам дорогу, а все інше ми самі зробимо.

— Якщо так, то добре, добре, — заспокоївся Катаві і знову розохотився.

— Як краще пробратися з берега на острів?

— Легко, дуже легко. Я маю два малі човни. Це дуже близько.

— Скільки людей вони можуть вмістити?

— Шестеро, семеро.

— Чудово! Нас буде шестеро, я ти, як провідник, сьомий. Вирушимо туди, як тільки стемніє.

Катаві був занадто важливою особою в цьому сміливому поході, щоб його можна було залишати без нагляду. Крім цього, дуже важливим для нас був докладний опис острова, що міг зробити лише він, бо пробиратися туди доведеться в темряві пізньої ночі. Отже, ми, не питаючись його згоди, забрали старого з собою, обережно обминаючи здалека чужі хатини, кружним шляхом, крізь зарості вздовж берега річки, дійшли до нашої оселі. Тут ми наказали Катаві сісти в темному кутку хатини і для товариства приставили одного з воїнів.

Було важливо, щоб у пічному поході брала участь людина, яка володіла б мовою варраулів. І знову добру пораду подав Катаві: він запропонував для цього батька ещасного Канахоло, знайомого нам Аріпая, який мав дружину з племені варраулів і добре знав їх мову. Аріпай доброзичливо ставився до нас. Тому, не гаючи часу, я вислав за ним гінця, який разом з цим повинен був передати суворий наказ Манаурі — всіма можливими способами перешкодити іспанцям в їх намірах залишити Серіму ще сьогодні.

Не минуло й двох годин, як з'явилися Аріпай і гонець зі звісткою, що іспанці сьогодні й не думають відпливати. Аріпай, втаємничений у нашу справу, охоче згодився взяти участь у нічному поході.

Коли під час цих гарячкових приготувань настала хвилина спокою і надійшла якась розрядка, у мене мимоволі виникла дивна думка: як переплутались події в останні години, скільки постало непевностей та неспокою. Адже плем'я араваків поділене на два табори, і невідомо, яка ще підлота нас чекає з боку недоброзичливих людей; небезпека з боку розлючених іспанців висить над нашими головами, як дамоклів меч, вони готові в будь-яку хвилину, при першому бажанні вилити на нас свою жорстокість; чаклун Карапана готує нову пастку для мене, а вождь Конесо, нестійкий і переляканий, виношує в своїй голові зрадливі плани, щоб продати нас іспанцям. А наша шхуна — чи добре схована вона, і чи зуміють негри захистити її в разі нападу? До того ж ще ця нова халепа з варраульськими полоненими і запланований нічний похід, який на випадок невдачі може накоїти нам чортзна-якого лиха.

Всі кінці цих заплутаних справ зосереджувалися в моїх руках, вони все більше переплутувались, так і думай, який кінець обірветься першим і спаде на нас лихом. Як легко можна було спіткнутися й розбитись! Голова тріщала від усього цього, і думки розпливалися. Але у мене знову з'являлися спокій і надія, коли я дивився на майдан перед своєю хатиною: там стояло десять озброєних воїнів з нашого роду. З суворими рішучими обличчями, вони готові були на все, чекаючи лише наказу. І серед них — мої вірні друзі Арнак і Вагура. Цікаво, хто ж переможе?

Тиша тривала недовго. Від лісочка примчав до нас індієць, який стояв на варті.

— Наближається семеро іспанців, — передав він нам новину. — Всі озброєні до зубів.

— Чи справді вони йдуть до нас?

— Так, зараз вийдуть з ліска.

Воїни прийняли звістку на подив гідно і стримано, без будь-якої паніки. Я наказав Арнакові і Вагурі тримати свої загони недалеко від моєї хатини, але окремо, на деякій відстані один від одного, і пильнувати, який я подам сигнал.

— А мені як бути? — запитав Арасибо. — Що я маю робити?

— Йди з мою хату і бережи запасну зброю, яку ми там поскладали. І не забудь до Катаві…

Незабаром іспанці справді вийшли з ліска. Вони наближалися розміреним і поважним кроком до моєї хати, що була їм, мабуть, уже відома. Мушкети вони тримали на плечах, як солдати на марші. Зупинилися на відстані десяти кроків від мене, поставили мушкети в козли, а їх командир, виступивши дещо вперед, звернувся до мене урочисто і з надмірною повагою:

— Senior capitano! Дон Естебан, наш полковник, наказав подякувати за листа і бажає віддячити. Він люб'язно запрошує пана капітана до себе в гості.

Наближався вечір, за годину — захід сонця. З надходженням сутінків я планував вирушити вниз, за течією річки. Сьогодні пора на відвідини була вже досить пізня, і невідомо, як довго я забарюся в Серімі.

— Подякуйте добродієві пану Естебанові за запрошення і передайте, що завтра перед полуднем я прийду з візитом.

— Він просить, щоб ви прибули ще сьогодні.

— А я прошу, щоб він почекав до завтра.

Обличчя іспанця стало серйозним, а його рука мимоволі нервовим рухом схопилася за пояс.

— Я дістав наказ, — заявив він твердим голосом, — щоб з належною для пана капітана пошаною ще сьогодні привести його в наш табір.

— А ви маєте бути моєю почесною вартою? — сказав я.

— Так, почесною вартою.

На його велике здивування, я вибухнув веселим сміхом.

— Я не потребую вашої. Маю власну варту. Гляньте навколо.

Рукою я вказав праворуч і ліворуч на загони Арнака і Вагури. Воїни стояли вільно, тримаючи в руках рушниці, і спокійно дивилися в наш бік.

Іспанець зрозумів багатомовне значення їх присутності і кисло посміхнувся.

— Не моя в тому провина, — сказав він знову ввічливо, — що я не зможу повністю виконати наказ.

— Звичайно, це не ваша провина, — охоче погодився я.

Іспанець, віддавши честь, хотів іти, але я затримав його.

— Після заходу сонця, — повідомив я, — всім чужим заборонено входити на цю поляну. Вартові мають суворий наказ стріляти в кожного. Індійцям із Серіми відомо це розпорядженя, ви як гості повинні також знати про нього.

— Так точно, пане капітане.

Вони пішли, але не до Серіми, а в напрямку річки, прямо до того місця, де ще недавно стояла наша шхуна. Виходить, Конесо. все-таки розповів їм про корабель. Коли іспанці швидкою ходою поверталися від річки, я подав знак, щоб загони Арнака і Вагури наблизилися до мене. Іспанці поверталися дуже схвильовані.

— Там стояв іспанський корабель, — закричав той, що недавно розмовляв зі мною. — Пане, скажіть, де він?

— Немає, — відповів я сухо.

— Як це — немає?!

— А ви хіба не бачили? Зрештою, ви дуже помиляєтесь, вважаючи, що це іспанський корабель. Це мій корабель.

— Так, але колись він належав іспанцям.