Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 40)
— Отож, ти не можеш поскаржитися на нас. Я повертаю тобі волю, але ти повинен заступитися за нас перед Естебаном. Ми даруємо йому земляка, якщо він взамін подарує нам борг. Ти захистиш нас?
— Як хочеш:.. Можу…
— Послухай, Конесо! — перервав я їх розмову. — Ти, здається, забув, що Педро був моїм полоненим!..
— А це хіба не одне й те ж? — вождь скоса зиркнув на мене, і в його очах запалав гнів.
— Ні, не одне!
— Ти й надалі хочеш залишити Педро в неволі?
— Ні, я вже йому сказав, він вільний.
— То ти не забороняєш йому йти до дона Естебана?
— Та де там! Але я звільнив його без жодної умови — і годі.
— Може, ти заборониш Педро захищати нас перед іспанцями? — злісно кричав Конесо.
— Я не думаю сперечатися з тобою, головний вождю! — відповів я, знизавши плечима.
Повз мою увагу не пройшло й те, що його очі несподівано застигли на хвилину, немов під впливом якоїсь думки, зажевріли дивним, хитрим блиском і зараз же згасли. Конесо мимоволі кинув швидкий погляд в напрямку річки, де стояла наша шхуна, хоч звідси її не було видно через стрімкий пагорок, який піднімався в цьому місці берега. Конесо блискавично, якось злякано одвів погляд звідти, але саме цього мимовільного переляку і лукавого виразу, який раптом з'явився на його обличчі, йому і не вдалося приховати.
Я відгадав. Конесо подумав про шхуну. Він щось затівав, як підлий зрадник, щось комбінував. Якщо не Педро, то наш добрий, гордий корабель мав урятувати вождя. За такий подарунок іспанці були б йому дуже вдячні!
Догадавшись про його брудні наміри, я одразу ж шепнув Арнакові англійською мовою, щоб він пішов крадькома до річки і наказав неграм припинити роботу на шхуні, а їх самих десь добре заховав. Потім підбіг до Конесо і, показуючи йому на череп ягуара, що стирчав на списі, злісно крикнув йому на вухо:
— Дивись! Дивись на око ягуара. Воно мені все говорить.
Воїни, які стояли навколо, перелякані моєю витівкою, здивовано дивилися то на мене, то на череп ягуара. Конесо не на жарт розгубився.
— Череп говорить мені, — вів я далі, — що ти готуєш зраду! Хочеш відкупитися за наш рахунок! Не вдасться!
— Череп! Череп! — бурмотів зляканий вождь. — Чарівний череп!
— Так! Саме він сказав мені точно про те, що в цю хвилину ти готуєш щось ганебне…
Збентеження вождя підтвердило мої здогадки. Залишивши його самого, я відкликав убік Манаурі і, задовольняючи просьбу головного вождя, доручив йому йти з Конесо до Серіми. Манаурі повинен був у той же час взяти з собою спритного товариша з нашого роду, який би добре знав іспанську мову. Він мав час від часу повідомляти мене про хід переговорів з іспанцями.
Незабаром Конесо, Манаурі і цей третій вирушили, але перш ніж відійти, Конесо, ніби мимохідь, підійшов до берега річки, щоб подивитися на неї. Я не відступав од нього ні на крок. Головний вождь уже опам'ятався і оволодів собою. Вигляд корабля, прив'язаного, як завжди, до берега, тихого, ніби забутого людьми, викликав задоволення і в вождя, і в мене.
Незабаром після їх відходу я сам подався на край ліска, щоб у трубу побачити Серіму. Прибулі мали три великі гребні човни, якими звичайно плавали по Оріноко. Недалеко від човнів на березі сиділа група людей, що складалася з кількох десятків індійців-гребців, озброєних луками і палицями.
Трохи далі я побачив іспанців. Вони теж трималися гурту, причому деякі спали, лежачи на траві, інші стояли, наче вартували. Тут же біля їх групи стояла в козлах вогнестрільна зброя. Наскільки мені було видно в трубу, ті, що стояли, були люди з чорними бородами і нахабними пиками забіяк. Їх душі і совість були, здається, не світліші, ніж бороди. Посланця губернатора — дона Естебана, як його називав Конесо, не вдалося знайти ніде. Під дахом однієї з хатин селища він, мабуть, вів розмову з головним вождем і Манаурі.
В іспанському загоні, як і в індійців чайма, відчувався спокій, але я легко зрозумів, що їх згуртованість і зброя, яку вони тримали під рукою, свідчать про пильність. Не помітивши більше нічого цікавого, я швидко повернувся до своїх.
Через дві години, близько полудня, я одержав перші вісті з Серіми: переговори ускладнювались. Іспанці нещадно вимагали великої плати, погрожуючи, на випадок відмови, накласти дуже сувору кару. Вони вже дізналися про моє існування, про наш рід. І що найгірше: недоброзичливі уста шепнули їм, що весь наш рід складається з колишніх невільників, які втекли з іспанської неволі і при цьому вбили багато іспанців. Присутність Педро не дозволяла приховати перед прибулими всіх подробиць нашого минулого і проведених боїв. Але мені було дуже боляче, що серед араваків знайшовся такий негідний донощик; він не побоявся обвинуватити своїх братів перед ненависним ворогом. Невже Конесо дійшов у своїй злобі до такої підлоти?
Тимчасом шхуна відійшла од нашого берега і легко допливла до сховища у віддаленій затоці, про що мене незабаром повідомили. Перед тим я ще наказав винести з парусника на берег всю вогнестрільну зброю, а також папір з пером і чорнилом.
— Педро! — звернувся я до юнака. — Є така іспанська книжка, в якій описуються кумедні пригоди лицаря-дивака… Ти знаєш її?
— Це, мабуть, Дон-Кіхот?
— Так, так, так! Як звати автора цього твору?
— Мігуель де Сервантес Сааведра.
За допомогою Педро я написав іспанцям такого листа:
«Illusrissime Senior Commandante!
Ясновельможний пане Коменданте!
Користуючись з щасливої нагоди Вашого прибуття в наші околиці, вважаю для себе за велику честь, що можу достойному панові передати слова вітання і належної пошани. В той же час дозволю собі з великою приємністю повідомити Вас і довірити Вашій опіці благородного юнака Педро Мартіні, який в результаті вередливого збігу обставин, а також випадкових подій, гідних співчуття і викликаних не з нашої вини, став протягом останніх місяців моїм товаришем по подорожі.
Звертаючись з просьбою до Пана Коменданта взяти ного під свою опіку, я смію наполегливо просити виявити до моїх друзів, індійців-араваків, великодушність, гідну представника народу, який дав світові Сервантеса Сааведра.
Прийміть, будь-ласка, Пане, мої уклони.
Джон Бобер».
— Чи той Сервантес Сааведра на місці? Може, це звучить дуже високопарно? — запитав я у Педро. — Може, я пишу до якогось хама?
— Спробувати можна… — відповів хлопець, який був у чудовому настрої від того, що його справи повернулись на добре, хоч не без жалю думав про розлуку з нами.
З листом я послав Педро в Серіму, попросивши його залишитися там із своїми земляками. І мені, і моїм товаришам, а особливо веселому Вагурі він дуже припав до серця. І, хоч це й не було останнє прощання, ми всі ніжно обіймали його.
НІЧНИЙ ПОХІД
Незабаром до мене підійшла мати Лясани і з якимсь загадковим виразом обличчя і пошепки повідомила, що вона тільки що повернулася з пущі, де збирала зілля. На узліссі її зустрів старий Катаві, який проживає там, де наша ріка (Ітамака) впадає у Велику Ріку (Оріноко), і наказав їй передати мені, щоб я прийшов до нього в ліс. Він хоче розповісти мені щось дуже важливе. Але Катаві попередив, що все повинно залишитися в повній таємниці.
— Чому він сюди сам не прийде? — запитав я, підозріваючи тут якусь хитрість, якої стара не помітила.
— Не хоче, щоб його тут бачили. Мабуть, дуже важлива справа.
— Катаві? А хто він? Ти його знаєш?
— Знаю, знаю його добре. Він свій. Добрий чоловік і ненавидить чаклуна. Піди до нього, бо йому ніколи…
Я розповів про це Арнакові і Вагурі; хоча вони добре й не знали Катаві, але ставилися до матері Лясани з повним довір'ям.
— Ходімо втрьох, — запропонував Вагура, у якого від зацікавлення аж очі палали.
Ми пішли озброєні, як на полювання. В умовленому місці зустріли Катаві. Це був літній індієць, ще досить бадьорий. Займався він риболовством. Хатина Катаві стояла на п'ятій милі вниз по течії річки. Для обережності відійшли од місця зустрічі на кількасот кроків, уважно вдивляючись у гущавину, хоч індієць здавався чесним і викликав довір'я. За нами ніхто не стежив.
— Говори, Катаві, — підбадьорив я його, коли ми всі четверо вже стояли в затінку великого дерева.
Катаві був, можливо, добрий рибалка, але нікудишній оповідач. Його треба було слухати уважно і з маси зайвих слів виціджувати, мов через сито, справжній зміст розповіді. Чим далі розповідав Катаві, тим з більшим напруженням і здивуванням ми його слухали.
На світанку цього дня Катаві ловив рибу і побачив на річці у ранковій темряві п'ять чужих човнів. Це були так звані ітауби, величезні човни, витесані кожен з цілого стовбура дерева ітауба. Звідси й назва човнів. Вони пливли з нижньої течії Великої Ріки. В човнах сиділи іспанці. В темряві Катаві чув, як вони іспанською мовою командували гребцями і висадилися на малому острові, що лежав біля самого берега, якраз напроти того місця, де стояв рибалка. Незабаром три човни попливли далі і ввійшли в гирло річки Ітамака, де, як дізнався Катаві, вони перебувають і зараз. В той же час два човни, що залишилися на острові, його зацікавили найбільше. Саме сьогодні, коли розвиднілося, Катаві побачив багато полонених, може близько трьох разів по десять, які лежали покотом в одному човні і всі були зв'язані ликом. Щоб краще роздивитися, він виліз на дерево і згори впізнав, що це були варраули.