Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 42)

— Колись належав. А тепер — ні.

— Сеньйор, — образився іспанець. — Ми прийшли сюди не для того, щоб з нас насміхалися.

— А для чого? — запитав я, прикидаючись дурником, звівши здивовано брови.

— За кораблем. Головний вождь наказав нам забрати його.

— Він не має права на це.

— Це нас мало цікавить. Корабель — наш. Де він захований?

— В дуже безпечному місці.

— Та де ж він, caramba?

Я засміявся йому в очі і нічого не відповів. Іспанець готовий вже був вибухнути гнівом, але стримавсь, побачивши, як поволі його почали оточувати наші воїни.

— Якщо це все, що ти мав мені сказати, то йди геть, добродію, — наказав я. — А дону Естебанові скажи, що завтра я прийду з візитом.

Іспанець процідив крізь зуби якусь лайку, і вони пішли цього разу вже до Серіми.

— І пам'ятай, — попередив я його, — що тут робиться після заходу сонця. Тоді ми не жартуємо.

Наші люди, більшість яких володіла іспанською мовою, раділи, що я дав таку рішучу відсіч іспанцю.

Зайшло сонце, сутеніло. З Серіми нас ніхто не турбував. Я взяв Вагуру і трьох найспритніших воїнів, і ми всі семеро, в тому числі Аріпай і Катаві, бадьоро вирушили в нічний похід. Арнак залишився на варті в оселі. Запасну зброю і боєприпаси я заздалегідь виніс до окремого сховища. Вночі рушниці і луки були зайві, а проте, крім пістолетів, ножів і коротких палиць, я все-таки наказав захопити з собою чотири луки і відповідну кількість стріл.

— Нащо нам луки? — здивувався Вагура.

— Вони необхідні.

— Вночі будемо стріляти з луків?

— Ні.

— То нащо ж їх брати з собою?

— Невже не догадуєшся?

Та Вагура не міг зрозуміти, навіщо необхідні луки в цьому поході. Втішаючись його дурною міною, я залишив його в невідомості.

Скільки вже днів я не ходив до лісу? Отже, коли я відчув знайомий аромат пущі, почув знайомий галас цвіркунів, коли мокре гілля над вузькою стежкою знову хльостало мене по обличчю, серце сповнилося радістю і прибули сили. Катаві добре знав дорогу і енергійно крокував попереду, а ми, як примари, посувалися за ним.

Після майже двогодинного переходу рибалка повідомив, що ми наближаємося до острова. Ліворуч між прибережною рослинністю блищало ясне дзеркало води. Раптом перед нами на стежці виросла постать, кахикнула. Катаві відповів так само.

Це був його син, який під час відсутності батька з самого полудня стежив за островом, а тепер повідомив, що в таборі іспанців нічого не змінилося. Тільки після дванадцятої години дня вартові наказали полоненим вийти в своїх потребах на піщаний вал. Пізніше вони знову загнали їх у човен, перевіривши перед тим, чи добре зв'язані руки, і на додаток зв'язали ще й ноги.

Острів — за описом Катаві — був продовгуватої форми, довжиною сто сажнів, а шириною — вісімдесят кроків. Простягався він паралельно до берега і був відділений від нього нешироким, але глибоким каналом. Острів утворився з піщаного валу, на якому за багато років з'явилася різноманітна рослинність, навіть росло кілька десятків дерев.

Іспанці стали табором над каналом, напроти основного берега, і, таким чином, були закриті від головної течії Ітамаки ліском, що ріс на острові. Були впевнені, що ніхто їх не побачить, навіть якщо хтось випадково плистиме серединою ріки. Вогнищ не розпалювали, боячись, щоб не зрадив дим. Вартували завжди по двоє: іспанець з індійцем. Так було й тієї ночі, — це ще звечора помітив син Катаві. В той час, як двоє пильнували полонених, їх заступники спали на носі другого човна.

Я спочатку хотів підкрастися до полонених через канал, першому з краю перерізати пута, в той же час дати іншим кілька ножів і палиць, щоб вони самі, без нашої допомоги, звільнилися і перебили вартових. Але потім я відкинув цей план і вирішив зробити все власними силами.

Рибалка заховав у прибережних заростях, вище острова, два малі човни, ми знайшли їх цілими і тихенько спустили на воду. Я дав товаришам останні вказівки і насамперед наказав діяти передбачливо, щоб іспанці з острова і з Серіми не дізналися, хто звільнив варраулів.

— То що, на острові теж не вбивати? — прошепотів Вагура. — Залишати живими?

— Ти добре знаєш, що я не люблю вбивати, якщо без цього можна обійтись.

— Але тут, саме тут це дуже необхідно!

— Я не думаю! Їх лише четверо. Нас п'ятеро, а з Аріпаєм шестеро. Захопити їх зненацька, вдаривши палицями по головах. Треба бити так, щоб ворог тільки втратив свідомість. Отак і треба зробити!

— Будемо їх в'язати?

— Звичайно.

— Їх зв'яжемо, а голови обмотаємо ганчірками, щоб нічого не чули й не бачили. А взагалі, може й не опритомніють при нас, бо ми швидко залишимо острів.

Я відчув, що Вагуру все ще мучить думка про луки. Вони не давали йому спокою, навіть тепер йому кортіло поговорити зі мною про них.

— Ти кажеш, що подолаємо їх палицями? — запитав він хитро, з удаваного байдужістю в голосі.

— Так, за допомогою палиць.

— І більше нічим, тільки палицями?

— Звичайно, палицями!

— Яне! Виходить, тепер ти сам визнаєш, що луки зайві! — сказав він придушеним голосом, повним тріумфу. — Отже, я мав рацію. Даремно їх несли.

Він дуже хотів поставити на своєму.

— Ах ти, задерикуватий когутику! — глузував я з нього. — Уяви собі, ти неправий!

— То луки будуть ще потрібні?

— Дуже потрібні.

— Я цього не розумію.

— Поворуши мозком!..

Ми відчалили од берега. Я з Катаві, його сином і ще з одним воїном був у першому човні. В другому, який плив за нами, розмістилися Вагура й інші. Течія ріки підхопила нас і помчала досить швидко вниз. Невеликі човни, зроблені з кори, ледве вмістили нас восьмеро.

За хвилину перед нами, над водою, замаячили темні контури: то починався острів. Пильнуючи, щоб не в'їхати в канал, ми трималися головного русла річки, а коли минули верх острова, висадились за кілька десятків сажнів нижче. Зупинилися на тому березі острова, який був відкритий в бік ріки. Іспанці, як запевняв Катаві, розмістилися табором на відстані шістдесяти-сімдесяти кроків од нас — тільки перейти через зарості, що росли посеред острова. Кожен з нас добре знав своє завдання. Отже, не зволікаючи, ми почали продиратися крізь гущавину, — вона була рідка, і прохід через неї не становив великих труднощів. Просувалися обережно, без найменшого шелесту. Раптом кущі закінчилися, наче хто відхилив їх рукою, і ми вийшли на край заростей. За якісь п'ятнадцять кроків вище перед нами аж до самого берега каналу сірів пісок.

Іспанський табір я побачив трохи нижче. А в довгому чорному предметі, що лежав на піску, впізнав човен. Другий човен був на воді.

— У тому човні, що на березі, — пошепки сказав мені Катаві, — лежать зв'язані полонені… Ти бачиш вартового, який їх пильнує?

Справді, я немовби побачив постать, що сиділа на краю човна. Сумніву бути не могло — це один з вартових. Він сидів нерухомо. Але де ж другий?

— Ти ж казав, що вартових двоє! — захвилювався я.

— Так, двоє.

— А чому не видно другого?

Катаві запитав сина, але причину відсутності другого вартового ні той, ні другий пояснити не могли.

— А може, він пішов спати?

— А ви переконані, що двоє інших сплять у другому човні?

— Переконані! — відповів син рибалки. — Вони сплять на носі човна, повернутого в наш бік.

— Ти чуєш, Вагура?

— Чую.

Просуваючись у тіні заростей, можна було ще наблизитися до човнів кроків на двадцять. Але потім, щоб підійти до вартового, треба було перебігти піщану смугу, що простягалася між кущами і водою. І саме ці кілька десятків кроків відкритого простору були найнебезпеч-нішими. Щоб зменшити риск і одночасно розвідати, де другий вартовий, я вирішив схитрувати: застосувати відомий з віргінських лісів спосіб, а саме: викликати фальшиву тривогу, використавши для цього велике і мале каміння, якого було тут досить. Навчивши Катаві і його сина, як і коли треба кидати каміння у воду, я почав діяти.

Було так темно, що ми могли підкрастися понад заростями, не заходячи в їх глибину. Ми обережно ступали, щоб пісок не дуже скрипів під нашими ногами. Швидко вийшли до місця навпроти човна з полоненими. Я залишився тут разом з одним воїном. Це був Кокуй — найсильніший у нашому роді воїн. Вагура і три його товариші пішли трохи далі, щоб бути ближче до другого човна.

Катаві не байдикував. Далеко перед нами, посередині каналу, почувся плескіт від каменя, кинутого рибалкою. Постать вартового не ворухнулася. Може, він дрімав, сидячи на борті човна? Другий і третій камінь упали в воду ще з більшим плюскотом. Це звучало так дивно, наче якісь звірі пустували у воді.

Нарешті! Вартовий подав ознаки життя. Підвівся, потягнувся. Таємничі звуки збудили його цікавість. Він уважно вдивлявся в темну поверхню води. Почувши повторний плескіт, вартовий насторожився і тихо покликав: