Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 43)
— Пане Фернандо! Пане Фернандо!
Чоловік, якого ми досі не бачили, бо він лежав на піску під бортом човна, прокинувся.
— Que cosa? Що сталося? — запитав він стривожено.
Це був іспанець, а той, який вартував, — індієць.
Я штовхнув Кокуя в бік і дав зрозуміти, що беру на себе іспанця, а він — того, другого…
Ми вискочили з гущавини, спритно й обережно пробігли кілька кроків по піску. Знову почувся плескіт у каналі. А до того ж навколо тріщали цвіркуни і голосно кумкали жаби. Ми добігли до човна непомічені. Палиці майже одночасно вдарили по двох головах. Вартові впали на землю непритомними, лише іспанець глухо захрипів. Відгук ударів був сигналом для Вагури.
Я підскочив до другого човна, але тут моя допомога була вже зайвою. Друзі впоралися самі. Вартові навіть не прокинулися, так несподівано оглушили їх удари. Ми швидко зв'язали руки всім чотирьом і затягли їх у глиб заростей на середині острова. Крім того, обв'язали іспанцям голови їх власними сорочками. У індійців сорочок не було.
Звільнення варраулів відбулося блискавично. Вони хотіли щось сказати чи вигукнути, але ми суворо наказали їм мовчати. Спільними зусиллями спустили човни на воду, виділивши гребців на обидва човни. На щастя, весел вистачило.
Катаві знав поблизу бухту, яку б і сам чорт не знайшов. Вузький прохід у бухту закривали хащі, так що ми ледве продерлися крізь них ітаубами, але, опинившись нарешті на середині затоки, були в цілковитій безпеці. Тут спокійно перевірили навантажений човен і переконалися, що там справді була провізія: кукурудза, коріння маніоки, а також сушена риба і шматки волового м'яса. Ми раділи з багатої здобичі, яка на певний час допоможе нам бути незалежними. Мене втішали і знайдені дві бочки пороху та добрий мішок свинцю.
Варраули підтвердили наші припущення. Вони походили з Каїїви, оселі головного вождя Оронапі, нашого союзника і друга. Іспанці прийшли до нього кілька днів тому, щоб стягти данину. Оронапі дав їм малий відкуп, тому загарбники наскочили на дальню частину Каїїви і схопили всіх чоловіків, яких їм вдалося застати зненацька. Після цього насильства вони негайно вирушили назад. Оронапі не наважився переслідувати іспанців, бо вони були добре озброєні.
Полонені знали, що їх чекало в Ангостурі, тому щиро дякували нам за звільнення. Виділивши варраулам запас їжі на один день, я наказав їм якнайшвидше повертатися до Каїїви тим самим човном, яким їх привезли іспанці, а на майбутнє — бути обережнішими.
— Вогнестрільної зброї, яку ми захопили у іспанців, я вам не дам, — сказав я варраулам на прощання, — бо ви не вмієте з нею обходитись. Візьміть луки і палиці, відібрані у двох індійців, щоб було чим полювати по дорозі. Ти чуєш, Вагура, чуєш? Я додаю вам ще чотири луки із стрілами.
— А ти думаєш, Яне, що я раніше про це не догадувався? — кумедно наїжачився молодий друг.
— Го, так ти, бестія, хитріший, ніж я думав! — усміхнувся я з удаваною повагою.
Тимчасом варраули стояли тісною громадою і дуже схвильовано гаряче про щось перешіптувалися.
— Що там у них? — запитав я Аріпая.
Аріпай недочув, а з групи варраулів виступив сильний молодий чоловік, наскільки я міг роздивитися в темряві, і рішуче звернувся до мене:
— Білий Ягуаре, мене звуть Мандука і цінять мене за хоробрість. Ти нас врятував од неволі і ганьби. Сюди, до наших друзів, також прийшли іспанці. Вони нападуть на них так, як і на нас. Ми повинні тобі допомогти. Я не хочу вертатися зараз до Каїїви. Я залишусь тут і боротимусь. Дай мені зброю і наказуй, що робити. Я з тобою, Білий Ягуаре!
— І я!.. І я!.. — вигукували інші.
Я був захоплений і, признаюсь, радісно схвильований такою несподіванкою. Глянув на Вагуру:
— Брати їх?
— А чому ж ні? Брати!
— А як бути із зброєю? З луками, стрілами?
— Знайдуться для них.
— Гаразд! — звернувся я до Мандукі. — Я охоче приймаю вашу допомогу. Скільки вас?
Їх було одинадцять. Усі палали бажанням битися з іспанцями і помститися за кривду.
— Я беру вас із собою, — додав я, — але з умовою, що в усьому ви коритиметесь моїм наказам. Аріпай буде їх перекладати…
Зараз же після від'їзду решти варраулів усі ми вирушили в зворотну путь, за винятком одного нашого воїна. Він залишився з молодим рибалкою пильнувати човна з запасами.
Успіх нічного походу був повним, ворог навіть не дізнався, хто його подолав. Це піднесло наш настрій і, коли ми близько опівночі повернулися до наших хатин, очі у кожного палали з радості. Арнак чекав нас і зараз же побачив наше задоволення.
— Ведемо союзників! — хвалився Вагура. — Одинадцять варраулів хочуть воювати!
— Це правда? — звернувся Арнак до мене.
— Правда, — відповів я. — Вони залишилися на узліссі! Займись ними! Хай переночують у якійсь відлюдній хатині. На світанку дай їм зброю — зайві луки, палиці, кілька ножів — і хай чекають дальших наказів!..
Пізніше, коли Вагура розповідав Арнакові про хід нічного походу, хлопець задумався і занепокоєно сказав:
— Ви залишили тих чотирьох, зв'язаних в гущавині? Вони мають там загинути?
— Ти не хвилюйся! — заспокоїв я його. — їх легко знайдуть іспанці, коли повернуться з Серіми на острів…
Крім Арнака, нетерпляче чекала нас ще одна віддана нам людина — Лясана. Вона принесла з своєї хатини теплу страву — варені плоди пальми буріті — і запросила нас їсти, Я щиро пригорнув чарівне створіння до себе.
ЧОТИРИ ПОСТРІЛИ НА МАЙДАНІ
Решту ночі, доки було темно, я проспав здоровим міцним сном. Вранці, коли вже зійшло сонце, мені приснилися якісь примари. Вони почали душити і мучити мене, немовби сама передбачлива природа хотіла застерегти, не дозволяючи спати в зрадливому почутті безпеки. Наставав день тяжких рішень і рішучої розправи з ворогом, з жорстоким ворогом, як це показала остання ніч. Чи міг хто-небудь спати спокійно в такий день?
Але збудили мене не примари, а настирливий, схвильований і знайомий голос:
— Білий Ягуаре! Білий Ягуаре!
Я розплющив очі і побачив над собою Аріпая. Вираз його обличчя швидко зігнав сон з моїх повік.
— Аріпай, це ти? — запитав я. — Що трапилося?
— Погано, пане…
Я зрозумів, що справді погано: вчора він ще звертався до мене запросто, вчора я не був для нього паном.
— Та що ж трапилося, друже? Говори!
— Зрада, пане, — зашепотів, — передбачається зрада! Я втік з Серіми…
— Що? — розхвилювався я не на жарт. — Вони вислідили, що ти вчора вночі…
— Ні! Не це, Конесо готує нам зраду!
— Конесо? Хай його грім поб'є! Що ж він зробив?
— Ще нічого, але затіває. Він хоче виказати нас іспанцям!
— Вас? Кого це вас?
— Усіх, хто задумав залишити Серіму разом з вашим родом. Знаєш, після смерті Канахоло…
— А-а, то, мабуть, чаклун суне свого носа?
— Не знаю, пане, цього не знаю! Захисти нас, пане, ми не хочемо йти в іспанську неволю…
— Гаразд, Аріпай, залишайся тут!.. Ти знаєш, скільки людей Конесо хоче видати іспанцям?
— Багато, Білий Ягуаре! Всіх, хто не відданий йому. Я чув, що п'ять разів по десять, а може й більше…
— Разом з родинами?
— Ні, самих чоловіків. Іспанці жінок не хочуть брати.
— Іспанці взяли вже цих людей?
— Ще ні. Значна частина з родинами зуміла втекти в пущу. Кілька сімей прибігло сюди, до тебе. З ними моя дружина і діти… Але не всім пощастило. Ті, ще залишилися, вже не можуть утекти, бо їх стережуть іспанці з індійцями з племені чайма, а до них приєдналося також багато людей Конесо. Конесо до цього часу нічого ясно не сказав, але ми добре знаємо, що він задумав.
— А люди, яких стережуть, знають, що їх чекає у іспанців?
— Авжеж, знають.
— То вони, мабуть, захищатимуться?
Аріпай завагався і ще більше похмурнів.
— Сила на їх боці, — відповів непевно. — Подумай, пане: дванадцять іспанців з рушницями проти наших. А ще ж гребці чайма і люди Конесо… Де вже там захищатися?