Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 16)

— А ти хто такий? — запитав вождь нарешті.

— Мене звуть Фуюді і походженням я з-над річки Ессеквібо, — відповів той уже приязніше.

— А що ти робиш тут, біля гирла Оріноко, так далеко від Ессеквібо?

— Я ще в минулу суху пору залишив Ессеквібо, щоб відвідати своїх знайомих з племені варраулів. Я належу зараз до групи вождя Конесо і живу біля ріки Ітамака…

— Конесо? Того, що був вождем під Горою Шулік?

— Так. Саме того!

— А де він тепер, де його група? Адже ми якраз до них пливемо.

— Конесо зараз біля Оріноко, недалеко звідси.

— Що ти кажеш! Він не пішов до ріки Померун?

— Ні. Там зараз смута, дуже гаряче від акавоїв! Конесо, мандруючи з півночі, вирішив залишитися тут, на берегах Оріноко, біля гирла ріки Ітамака, як я вже казав тобі.

— А далеко звідси до гирла Ітамаки?

— Човном днів чотири-п'ять, якщо плисти за течією. Ця звістка, така важлива для нас, дуже розхвилювала всіх па кораблі. Адже тепер не треба було плисти до ріки Померун, мета нашої подорожі була зовсім близько, біля самої Оріноко.

Фуюді, як назвав себе аравак, замовк, мабуть, передавав комусь у заростях наслідки розмови з Манаурі. Певно, там виникли якісь підозріння. Після кількох хвилин мовчання Фуюді знову запитав:

— На вашому кораблі не тільки араваки. Хто ті інші?

— Негри, що так само, як і ми, втекли з неволі і тепер живуть з нами, — пояснив вождь.

— А той молодий espaniol?

— Це наш полонений. Під час останнього бою з іспанцями ми знищили їх цілий загін і лише його взяли живцем.

— Ви знищили цілий загін? То ви такі герої? — запитав аравак, ніби з іронією.

— Знищили, хоч вірте, хоч ні.

— Для чого ж ви взяли цього полоненого?

— Він добре вивчав цю країну і знає, де іспанські форти.

— А той, інший jalanaui?

Яланауй означає біла людина.

— Це paranakedi — англієць, багатий вождь у своїй країні, найкращий мисливець і воїн. У нього безстрашне серце, величезний досвід і небачена військова хитрість.

— Ай-яй-яй!

— Він щирий наш друг, якого ми цінимо як наймогутнішого вождя. Дякуючи йому і його мушкетам, ми здобули дві великі перемоги над іспанцями.

— Ая-яй!

— Ми побили всіх ворогів, здобули чудовий корабель…

— І цього коня?

— Так… Ця людина — непереможний вождь.

— Як називається це чудо?

— Яке чудо?

— Це чудо хоробрості, цей paranakedi?

— Білий Ягуар! — відповів Манаурі, не задумуючись.

Надмірні вихваляння моєї особи не кидалися на вітер. Як я догадався, вони служили прихованій меті вождя. Бувалий хитрун, щедро наділяючи мене надзвичайними якостями, вбачав у цьому неабияку користь і для себе, як мій друг і союзник, а саме — він хотів налякати тих, що шукали б з ним сварки. Манаурі не знав, як приймуть його в рідному племені, швидше чекав мало прихильної зустрічі, тому сіяв чутки, що ми непереможні.

— Ти кажеш, що він такий багатий, — продовжував Фуюді вже менш глузливо, швидше здивовано. — То чому він голий, так само, як і ви, бідолахи?

От тобі й на! Знову те ж саме! Тубільці уявляли собі європейців не інакше, як одягнених, узутих, наряджених, з капелюхом на голові і блискучою шпагою при боці. В їх уявленні поняття влади поєднувалося з розкішним вбранням. Європеєць без одягу — це людина, яка не має ні влади, ні взагалі будь-якого значення. Пояснювати їм, що під час перебування на безлюдному острові в тропічному кліматі я одвик від одягу, почуваю себе краще без нього, було те саме, що кидати горохом об стіну.

— Такий звичай і таке бажання великого вождя, — пояснював Манаурі.

Нарешті на березі склалося сприятливе враження про нас. Фуюді сказав, що він хоче відвідати шхуну, і попросив прислати за ним човен. Під час цієї процедури стіна зелені розсунулась, і на мить ми побачили велику кількість індійців, які, тримаючи в руках луки, сховалися серед найближчих дерев. Добрий вигляд мали б ми, якби справа дійшла до бою!

Фуюді був кремезний, мускулястий чоловік у розквіті сил, з бистрими, трохи розкосими очима і спритними рухами. Людина кмітлива, це зразу впадало в очі. Я вперше побачив індійця в повному, урочистому вбранні. На голові у нього був ковпак, утиканий барвистим пір'ям, на шиї — три дорогоцінні нашийники, з яких звішувалися на груди різноколірні горіхи, зуби риб, а також кігті звірів. Майже голе, тільки з пов'язкою навколо стегон тіло і особливо обличчя було яскраво розмальоване червоними і чорними смугами.

Мої товариші, одягнені абияк, побачивши цього франта, були приголомшені; їх охопила заздрість. У присутності такого земляка вони ніби вперше відчули подих свободи, глибше усвідомили мету своєї подорожі.

З цілком зрозумілою квапливістю вони почали розпитувати про життя своїх родичів біля гирла ріки Ітамака, Фуюді повідомив, що у них все гаразд. Відповідав він коротко і неохоче, але сам у той же час зажадав докладного опису наших пригод. Мої товариші нічого не приховували.

Потім Фуюді звернувся до мене:

— Мої побратими вихваляють тебе, Білий Ягуаре, за те, що ти їм допомагав і був добрим товаришем. Отже, і я вітаю тебе як товариша, хочу, щоб ти й нам був за брата. Єкуана, мій хазяїн, вождь тутешніх варраулів, запрошує тебе і всіх вас відвідати його селище. Сьогодні у нього велике свято, і він хоче як слід почастувати вас!

— Охоче приймаю запрошення! — відповів я, — А яке ж у вождя свято?

— Суд мурашок. Син Єкуани одружується…

Я не дуже розумів, що це за суд мурашок, але всі товариші були в такому радісному піднесенні, що я не хотів псувати їм настрою.

Тоді кілька десятків великих човнів вискочили з-за повороту річки і підпливли до нас. Шхуну взяли на буксир. І так, тягнучи її спільними силами, ми вирушили до осель варраулів, що розташувалися менше ніж за чверть милі від нашої зупинки.

Тим часом Манаурі і Арнак принесли мені іспанський мундир капітана корабля, той парадний, страшенно жаркий мундир, з яким вони не хотіли розлучатися, і наказали мені швидко одягти його. Я покладався на їх знання тутешніх звичаїв і, не опираючись, надів мундир.

Потім я взув чоботи Арасибо, прив'язав до боку шпагу з перламутровою рукояткою, а за пояс встромив срібний пістолет. Але верхом пишності була шкура ягуара.

Аж тепер я все зрозумів! В останні дні нашої подорожі жінки витягли шкуру на палубу і з ранку до вечора старанно її вичиняли, м'яли, натирали, гладили, аж доки вона не стала м'яка, а хутро набуло чудового блиску. Це була шкура ягуара, якого ми разом з Арнаком і Вагурою вбили на безлюдному острові. Тепер її нап'яли на мене так, що голова хижака прикривала мою голову, залишаючи відкритим лише обличчя, а решта шкури вільно звисала на спину і по боках аж до самих п'ят.

Враження від цього маскараду були надзвичайні. Товариші дивилися на мене, мов на якесь божество, а очі завжди непокірної Лясани стали ще більш вологими і прекрасними. Все це приємно лоскотало моє самолюбство, але, засоромившись, я стримався і звернувся до Манаурі:

— Слухай, вождю! Забава забавою. Але чи можеш ти поручитися, що нас не чекає тут пастка?

— Ні, тут немає пастки! — запевнили мене Манаурі і Арнак. — Вір нам!

Тимчасом ми допливли до селища. На галявині серед лісу стояло на високих палях кілька десятків хатин, скоріше навіть куренів з дахами, переважно без стін. Хатини ці були розкидані далеко одна від одної. Посередині галявини, аж над самою водою, височів, теж на палях, великий поміст, кроків сто завдовжки і завширшки. На цьому помості теж стояло кілька хатин, розташованих близько одна від одної. Ці хатини були трохи кращі й більші ніж ті, що на землі. Вони з трьох боків оточували незабудований простір — майданчик на помості, відкритий з боку річки.

Там, на майданчику, під широким навісом з пальмового листя, нас чекав вождь Єкуана, якого оточували старшини, озброєні луками, списами, палицями і щитами. З усіх присутніх тільки вождь — огрядний чоловік. — сидів на стільці з багатою різьбою, решта ж стояли навколо. Поруч з вождем були три вільні стільці, напевно, призначені для нас, гостей.

У всіх цих людей були розмальовані тіла, всі вони мали багаті прикраси — нашийники, пов'язки, намисто з зубів диких звірів і яскравих плодів.

Але пір'я на голові було тільки у Єкуани, і я зробив висновок, що це почесна ознака вождя і що аравак Фуюді, який теж мав таку прикрасу, вважався рівним вождеві.

Зі мною йшли лише кілька моїх товаришів — решта залишилася на шхуні охороняти майно.

Мене попереджали, що, за правилами церемонії, Єкуана чекатиме нас сидячи, і тільки тоді, коли ми підійдемо зовсім близько, він підведеться й привітає нас. Але вождь, немов остовпілий чи осліплений нашим виглядом, не витримав. Як тільки ми, озброєні для більшого враження рушницями, вилізли по драбині на поміст і зупинилися на його краєчку, Єкуана, незважаючи на свою огрядність, схопився з місця і швидко підійшов до нас.

Його промова, яку переклав на аравакську мову Фуюді, на щастя, була не довга, зате дуже сердечна. Вождеві так само щиро відповів Манаурі.

Під навісом біля стільців стояло кілька великих глиняних глеків. Кожен з них вміщував добрих двісті кварт[5] і був наповнений каламутною, жовтою рідиною. Коли Єкуана, Манаурі і я сіли, господарі почали наливати цю рідину в тикви і частувати нас. Напій був кисленький з неприємним запахом, але не огидний і мав у собі трохи алкоголю.

— Це кашірі, — прошепотів Арнак, стоячи біля мене, — напій з кассави. Не пий багато!