Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 15)
До берега було недалеко, від парусника, може, сажнів п'ятдесят, але ми ледве встигли в останню хвилину. Наші нещасливі мисливці саме повискакували з пущі на відкритий берег і бігли до нас. А за кілька хвилин з'явилися й переслідувачі. Ціла хмара. Було їх кілька десятків. Усі вони пронизливо вили і стріляли з луків.
Я лупнув дробом у їх юрбу, що була кроків за сто від нас. На такій відстані постріли були несмертельні, але посікти їх — посікли.
В цю мить біля мене вибухнув другий постріл, третій, четвертий і ще кілька разом — оглушливим залпом. Цього для напасників виявилося більш ніж досить. Вони побігли назад і зникли в гущавині.
Наші зібралися всі. Тільки один був легко поранений. На щастя, вістря стріли було не отруєне.
— Що це за плем'я? — запитав я.
— Напевно, паріягото! — відповів Манаурі і додав з огидою: — Караїби.
Серед тих, хто стріляв на березі, була і Лясана. Молода жінка стріляла вперше в житті, тому забула як слід притиснути рушницю і під час пострілу відчула удар в плече і щоку. Це поранило її, потекла кров, але нічого страшного не було.
— Надалі знатиму! — сказала мені Лясана, приховуючи за посмішкою ніяковість і біль.
— Ого! Так уже й знатимеш? — засміявся я і похитав головою. — А ти хоч влучила в кого-небудь?
— А ти не бачиш?
— Добре, що хоч не в своїх…
— Ти, Білий Ягуаре, бережися!..
Вона сказала це якось двозначно і тепер пирснула від сміху.
Не бажаючи зазнати нового нападу, ми вивели корабель у відкрите море і там провели ніч.
Коли вранці наступного дня Арнак і Вагура за звичаєм скликали товаришів на заняття по вивченню зброї, з'явилися всі чоловіки без винятку.
А це вже щось та значило!
З того часу узи братерства, які єднали нашу громаду під час будь-яких подій, ще більше зміцніли завдяки спільній зброї. Майбутнє показало, що це було міцне, тривале згуртування.
Прикра пригода з індійцями паріягото сталася на березі, який Педро назвав півостровом Парія, недалеко від місця, де закінчувався цей півострів, напроти острова Трінідад, а на півдні розливала свої широкі води затока Парія. Нам треба було повернути в цю затоку і звідти триматися весь час південного напрямку. Коли ми дійшли до центра півострова, виявилося, що з затоки Парія напирала могутня течія води і проти неї ніяк не можна було плисти. Кілька разів ми наближалися до цього місця знову, але сильна течія, як шкаралупу, відкидала нас далеко в море.
— Boca del Drago, — пояснив мені Педро. — Пащею Дракона називають іспанці протоку між півостровом Парія і Трінідад. Тут лише великі парусники можуть пробитися, та й то, здається, тільки в такі дні, коли течія слабне.
— А чому течія тут така стрімка?
— Як я пригадую, другий вхід до затоки Парія на півдні значно ширший, ніж північний, і через нього вливаються в затоку води потужної океанської течії. Крім того, в затоку впадають кілька рукавів Оріноко. Все це разом збирається на півночі у вузькому гирлі довжиною в кілька миль — ось тому через Boca del Drago стільки води виривається із затоки до моря…
Не було іншої ради, як облишити намір зайти до затоки Парія і, обійшовши страхітливу Пащу Дракона на значній відстані, плисти далі на схід, тепер уже повз узбережжя Трінідаду. Плавання навколо величезного острова затягувало нашу подорож — ми повинні були пройти понад сто миль більше.
На щастя, погода нам сприяла. Ніяких кораблів, навіть іспанських, ми не зустрічали. Не було видно також і тубільців, хоч щовечора ми підпливали до берега, щоб узяти трави для коня і прісної води. Нарешті ми досягли східного мису острова Трінідад. Звідси корабель повернув прямо на південь і йшов два дні вздовж острова, поки ми знову не досягли материка.
Тут нас привітав зовсім новий краєвид! Скільки оком кинути — плоска рівнина, жодного пагорка. Це була славнозвісна дельта ріки Оріноко, широкий — близько двохсот миль — край незліченних рукавів цієї ріки, приток, заток, край тисяч островів, порослих чагарником острівців і заливних лугів між ними. Віковічна пуща покривала ці безлюдні місця так само, як і на півострові Парія і на Трінідаді, але там піднімалися гори і передгір'я, а тут були трясовини, драговини і мочари. На протязі багатьох миль дерева стояли у воді, стирчали з неї на повітряних коренях, страшенно переплутаних між собою.
— Тут, мабуть, немає людей? — натякнув я.
— Є! Плем'я гуарано!
— А де ж вони живуть?
— На сухих острівках або на палях. Живуть з рибальства.
Море тепер набрало інших барв. Воно втратило свою синю прозорість, було каламутне і жовте від річкової води. Від цієї величезної ріки Оріноко йшла якась невідома сила, і їй піддавалась уся природа.
День за днем пливли ми біля безкраїх болот, оповитих недоступною таємницею, все більш зачаровані лиховісною величчю лісових хащів. Але не залишали звичайних занять на палубі: я — вивчення іспанської мови і, крадькома, аравакської; товариші — оволодіння вогнестрільною зброєю. Коли ми підходили до головного гирла Оріноко, я з радістю ствердив, що зараз наш невеликий колектив став ще більш згуртованою, єдиною групою справжніх друзів. Ніхто з нас не знав, що чекає його в найближчому майбутньому, і, мабуть, ця непевність з'єднала нас усіх в один міцний союз братерства, я б сказав навіть — у своєрідне плем'я.
Люди непогано навчилися володіти вогнестрільною зброєю і, що теж дуже важливо, берегти її в цьому жахливому кліматі від ушкодження. Більш того, люди прив'язалися до неї, як до чогось дорогоцінного, полюбили її і віддавали всі свої почуття мушкетам, рушницям, пістолетам. Я не хотів викликати непорозумінь або розчарувань і сказав, що зброя ця поки що належить мені, але хто добре навчиться користуватися нею, пізніше одержить її у власність.
Плавання вздовж дельти Оріноко набридло нам тим, що не було води для пиття, і коли перед нашими очима відкрився просторий краєвид головного гирла, ми вирішили поплисти по річці трохи вгору, де сподівалися швидше знайти питну воду.
Саме настав морський приплив, течія повернула до берега, і ми швидко пливли повз один з найбільших островів. За дві години повернули в бічний рукав і кинули якір серед густих заростей, біля сухого берега.
Люди, вислані на розвідку, скоро повернулися, біжачи так, немовби за ними гналися самі чорти. Ще з берега подавали нам знаки, закликаючи бути обережними. Вони швидко піднялися на шхуну і розповіли, що тут поблизу є велике селище індійців, сховане в хащах.
ТАМ, ДЕ СУДДІ — МУРАШКИ
Пригадавши сумний досвід, який ми винесли з півострова Парія, одні кинулися до зброї, інші — піднімати якір. Ми стояли біля самого берега, правда, добре замасковані густою стіною гілок, яка піднімалася над поверхнею води. Сподіваючись, що індійці нас ще не помітили, ми вирішили відійти до протилежного берега ріки, поки нас не спіткало нове лихо.
Але сталося не так, як ми думали. Індійці помітили нас. З гущавини напроти корабля раптом почувся пронизливий крик. Той, хто кричав, був від нас за кілька десятків кроків, але в буйному листі ми не бачили його і, крім того, не розуміли його мови. В той же час згори, з верховіть найближчих дерев, хтось інший гукав до нас. Ми підняли голови і дивились туди, витріщивши очі, але нікого не бачили.
— Це, напевно, варраули! — прошепотів мені збентежений Манаурі.
— Варраули або гуарани — одне й те ж, — пояснив Арнак.
Аж ось ми почули третій вигук, після якого зовсім остовпіли, бо голос той ішов з води, прямо з-під носа нашого корабля. У воді нікого не було, а проте голос чути було з-під нашого борту. Я знав про існування людей з незвичайним умінням говорити, так званих чревовіщателів, які вміють подавати різні голоси з різних сторін, але це були не вони. Голоси здалися нам диявольськими, а наше становище — досить прикрим. Не дуже приємно чути навколо себе якісь таємничі вигуки і не бачити нікого, чекаючи кожної хвилини граду стріл.
Тубільці помітили наше збентеження, і це, як видно, їх дуже бавило. А коли ми дивилися на воду, намагаючись зрозуміти, звідки йде цей таємничий голос, з кількох боків, зовсім близько від нас, хтось пирснув глумливим сміхом.
Незнайомі слова, кинуті в наш бік, часто повторювались і звучали, як запитання, хто ми такі. Тому Манаурі то аравакською мовою, то іспанською відповідав, що ми араваки, або локоно, — так араваки називали самі себе. Слово «аравак» ті, мабуть, зрозуміли, бо кілька разів повторили його, потім почали щось голосно вигукувати, наче кликали когось здалека. За кілька хвилин з гущавини хтось відгукнувся цілком зрозумілою для нас мовою — аравакською:
— То ви араваки?
— Так, саме вони, — відповів Манаурі.
— А що ви тут робите?
— Ми повертаємося в рідні краї, до ріки Померун.
— А звідки повертаєтесь?
— З-під Гори Шулік.
В гущавині настала тиша, наче людина, що ховалася там, про щось міркувала чи радилася з іншими. Лише за хвилину вона гнівно вигукнула:
— Ти кажеш неправду. Ти брешеш.
— Ого! Ти так думаєш?
— Араваки з-під Гори Шулік давно повернулися на південь, нікого там не залишилося. Ви не з-під Гори Шулік!
Незнайомець був, як видно, добре поінформований… Був то, безперечно, аравак, тільки не з тієї місцевості, що мої товариші.
— Але ми все ж таки з-під Гори Шулік! Вождь Манаурі ніколи не брехав, запам'ятай це! — відповів вождь повчальним голосом і коротко розповів про напад іспанців кілька років тому на рідне село під Горою Шулік, про неволю на острові Маргарита, про недавню втечу з неї, повернення до безлюдного селища і про похід до своїх, до ріки Померун.