Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 17)

В цей час почулися ритмічні удари кількох бубнів і на майданчик дрібними кроками вбігли двома рядами чоловіки і жінки. Під досить одноманітний спів вони підтюпцем кружляли в танці, плавно вимахуючи руками. Обличчя в них були суворі, поважні.

Серед танцюючих звивався чоловік у масці. Він зображав якесь жахливе чудовисько і виконував роль ніби вожака. При цьому він танцював якось особливо кидаючись, мов скажений, у різні боки; цей несамовитий танець зображав чи то полювання, чи бій.

— Це чаклун! — пояснював Арнак.

— Може, це той, що раніше вигукував такими дивними голосами?

— Може…

Єкуана був дивний індієць. Відзначався не тільки своєю огрядністю, але й дуже веселою вдачею. Весь час він посміхався до всіх, особливо до нас, гостей, щось жартівливо розповідав, запрошував випити. Тикви з кашірі весь час переходили з рук у руки, але я пив усе менше й менше, а згодом тільки змочував уста. Але я зовсім одвик від алкогольних напоїв, і незабаром мені запаморочилося в голові, стало дуже жарко. В гарячому вологому повітрі піт лився струмками з усіх, а з мене особливо.

В якусь мить у приступі зухвалості і розпачу я зірвав із себе шкуру ягуара; кинув її на поміст і зі злістю наступив на неї чобітьми. Я гадав, що люди обуряться, ал ні. Навпаки. Єкуана з захопленням сприйняв мій рух, як вияв могутньої влади над ягуаром, і закричав, плескаючи в долоні:

— Білий Ягуар!.. Наш брат Білий Ягуар!..

Заохочений цим, я стягнув з себе капітанський мундир і також безцеремонно кинув його на шкіру ягуара. Індійці сприйняли це, як знак зневаги до іспанців, і втішалися, вигукуючи:

— Переможець іспанців! Убивця іспанців!..

Дехто захотів зараз же притягти сюди Педро і погратися з ним досхочу, помучити, але я серйозно застеріг їх, щоб відмовились од несвоєчасних бажань і дали хлопцеві спокій. Індійці погодилися зі мною.

А на майданчику, тут же перед нами, тимчасом без перерви тривали танці і співи, причому загальний вереск дедалі дужчав. Шалений характер забави поволі передавався й мені.

Приголомшеному всім цим — і випитим кашірі, і танцями, і галасом, і задухою, — мені здалося, що перебування моє тут, серед індійців, — це щось фантастичне, нереальне. Чи справді доля закинула мене в ці лісові краї біля гирла гарячої венесуельської ріки? Чи справді це я, віргінець Ян Бобер, безглуздо посміхаюсь до товстуна Єкуани, дивлюся на індійців, які невтомно танцюють, підхоплюю мимовільну посмішку якоїсь гарної дівчини, намагаюся зрозуміти незвичайну дивовижність цих людей, чужих, далеких і в той же час таких гостинних?

Так, ці люди чужі. Несподіване вторгнення в таємниче свято варраулів, у вир їх пияцької забави здалося мені примарним сном. Але одразу ж мене огорнуло інше почуття — почуття сердечного тепла. Варраули були мені чужі, це правда, зате які близькі були мої товариші по подорожі, яких зріднила зі мною спільна доля і недоля! Я любив їх, як свою сім'ю, в їх оточенні не був самотній, а це майже замінювало мені батьківщину. Глибоко прихильний до них, я відчував себе таким сильним, могутнім, що навіть на ці дива чужого мені світу дивився ніби з-за безпечної огорожі.

А дива справді були незвичайні! Переді мною раптом з'явилася якась казкова пташка. Це був величезний білий лелека з чорним дзьобом, піднятим угору. Він з хвилину нерухомо дивився на мене — певно, я був для нього такою ж дивовижною істотою, як і він для мене, — а потім зовсім спокійно почав пожирати смажену рибу, розкладену переді мною на широкому листі. Люди, сміючись, відштовхували його, а він з похмурою настирливістю повертався назад і знову крав усе, що тільки міг проковтнути. Потім до лелеки приєдналося кілька десятків приручених мавп, — підозріливо лупаючи очима в бік чудовиська, тобто білої людини, вони поїдали запаси солодких плодів. Безліч приручених птахів і четвероногих крутилися між людьми.

Несподівано всі бубни, за винятком одного, замовкли. Танці припинилися, танцюристи розійшлись. На палях, що стирчали на помості, були розвішані невеликі продовгуваті сітки-гамаки. До двох таких сіток підвели молодих людей — підлітка Вагуриного віку і значно молодшу дівчинку. Я подумав, що їй не більше ніж тринадцять років, але непогано розвинуті груди свідчили, що це вже не дитина.

Це — молоді. Вони були одягнені так само, як більшість тутешніх людей: у нього — лише пов'язка з волокна навколо стегон, у неї — такий же фартушок, що тільки покривав лоно, — отже, майже голі. Вони мусили лягати в два гамаки, що висіли поруч. Тим часом чаклун зняв з голови маску; виявилося, що це літній, хоч і жвавий, чоловік з байдужим поглядом. Він танцював тепер навколо молодих, що спокійно лежали в гамаках, викрикував над ними заклинання і махав двома невеличкими, щільно замкненими кошиками. Незважаючи на те, що всі, не тільки чоловіки, але й жінки і навіть діти, добре-таки випили, на помості запанувала мертва тиша. Тільки мавпи, яких люди одігнали від себе, пищали і скиглили віддалік. Я помітив, що Єкуана, батько молодого, від хвилювання майже протверезився.

Несподівано чаклун підскочив до мене і, відкривши на мить один з кошиків, на знак своєї пошани, дозволив мені зазирнути в нього: всередині кишіли тисячі лютих мурашок. Потім, серед загального напруження, чарівник поклав один кошик на голі груди жениха, другий — на груди нареченій. Суд мурашок розпочався.

— В кошиках є маленькі дірочки, — пояснював мені Фуюді за допомогою Арнака. — Мурашки крізь них не втечуть, але добре кусають. О, вже!

Обличчя бідолах свідчили, що мурашки не гають часу. Обоє молодих вкрилися потом, він і вона кусали губи від болю, але робили це непомітно, щоб не зрадити себе.

— Вся справа в тому, — пояснював далі Фуюді, — щоб перенести це мужньо, стійко і спокійно. Хай тільки хтось поворухнеться від болю або, ще гірше, зойкне — тоді кінець!

— Який кінець? — запитав я.

— Вони не змогли б побратися, а до того ж — страшенна ганьба.

— Не змогли б побратися? — звернувся я до Арнака. — Так вони ще не жили одне з одним.

— Жили, жили, тільки таємно. А тепер житимуть відкрито і можуть побудувати собі спільну хатину, відкрито їсти біля свого багаття, вона оброблятиме йому землю, він приноситиме їй рибу, дичину…

— І дітей матимуть?

— Діти могли вже бути, це не зашкодило б… Але, якщо крикнути тепер, то нічого з одруження не вийде, тільки осоромлять себе.

Чаклун не жалів молодих. Він щохвилини струшував то один, то другий кошик, щоб розізлити мурашок, і прикладав кошик щоразу до іншої частини тіла. Глухі звуки бубна ставали дедалі частіші, всі ще з більшим, безжалісним напруженням стежили за молодими жертвами. У людей знову палали очі, але я вже не знав, від чого: чи від надмірної кількості випитого алкоголю, чи то від прихованої жорстокості.

Урочистий обряд дійшов найвищої точки, коли чаклун відкрив кошики, висипав усе з них на тіла молодих. Мурашок було так багато, що місцями вони вкрили шкіру товстим чорним шаром. Кусаючи, — це навіть здалеку було видно, — вони швидко розповзалися, і на змучених тілах уже не було місця, якого б вони не кусали, наповнюючи своєю отрутою.

Молоді трималися добре, навіть не здригнулися. Наречений дістав більшу порцію мурашок, і мені часом здавалося, що юнак втрачає свідомість. Кусливі комахи повилазили роєм на обличчя, і мученики мусили заплющувати очі, щоб їх не повижирали мурашки. Та, незважаючи на все це, молоді мужньо витримували біль. Лише в індіанки сльози почали струмочками капати з-під прикритих повік, але й вона не зітхнула, не поворухнулася.

Незабаром мурашки почали злазити з тіл і розлазитися на помості. Чаклун визнав, що молоді витримали іспит. Але тоді кілька впертих юнаків голосно обурилися: наречена не витримала іспиту, — в неї лилися сльози, отже, побратися вони не можуть. Проте інші захищали молоду пару. Почалася метушня, вибухла сварка. Тільки завдяки нашій присутності не дійшло до бійки. Більшість варраулів швидко взяли верх над бешкетниками і, не шкодуючи стусанів, приборкали заздрісних. Незабаром на помості знову запанував спокій і згода. Молода пара щасливо вийшла з складного становища.

— Ти бачив? — звернувся до мене Арнак тихим голосом, хоч англійської мови ніхто, крім Вагури, тут не розумів.

— Що? Обряд мурашок?

— Ні, оцей дебош! Знаєш, що це значить?

— Ну?

— Що їх чаклун недотепа, якщо після його вироку можуть так бунтувати. Це нечувано!

— Ти думаєш?

— Де-небудь в іншому місці ця зухвалість не могла б трапитися! Все, що скаже чаклун, — святе! Чаклун у цих краях значить більше, ніж вождь. А цей…

І Арнак похитав головою.

Після суду мурашок розпочалася ще більша пиятика, тільки тепер було щось схоже на весілля. Для нас, старшин, розвісили гамаки і запропонували лягти в них, що я й зробив. Визнаю, що в цій сітці мені було дуже зручно і приємно.

Знову по колу пішли тикви з кашірі, але я тільки здавав, що п'ю, Арнак, Вагура і Лясана, на щастя, майже нічого не пили і пильнували за іншими. Але більшість наших араваків дуже оп'яніли. Багатьох із них, п'яних до непритомності, відправили на корабель, щоб одіспалися.

Мені дуже сподобалась витриманість і дисциплінованість негрів. Побачивши, що майже всі араваки напилися і що це головне в індійському святі, Мігуель і решта негрів у розпалі весілля повернулися на шхуну і там пильнували, щоб ніхто з непрошених гостей не добрався до нашого майна.