Аркадий Фидлер – Оріноко (страница 18)
А Манаурі, почуваючи себе на сьомому небі, був радий випити. Лежачи па підпитку біля мене, він за допомогою Фуюді вів жваву розмову з Єкуаною. Мабуть, обидва вожді повіряли один одному важливі таємниці, бо Єкуана тепер менше посміхався, часто морщив чоло і раз у раз кидав на мене прихильні погляди. Нарешті він виліз із гамака і, присунувши стілець, сів біля мене.
— Анау, великий вождь, мудрий Білий Ягуар! — співуче почав він, вимахуючи наді мною руками, що, напевно, означало його доброзичливість. — Ти розумний вождь, могутній!
— Дивись, перехвалиш мене, Єкуано! — засміявся я. Манаурі, мабуть, наплів небилиць про мене.
— Еге, небилиць! — повторив варраул, хитро підморгуючи мені. — Білий Ягуар до того ж ще й скромний! А хто має стільки вогняних зубів, що — бах, бах, бах! — і роздирають усіх ворогів?
Єкуана з повагою показав на срібний пістолет, який я поклав перед собою, лягаючи в гамак.
— Так, я маю такі зуби, це правда! — визнав я весело.
— А хто умовив своїх товаришів, — вів далі вождь так само улесливо, — щоб усі, всі навчилися кусатися тими вогняними зубами? Білий Ягуар умовив.
— Це теж правда! — підтвердив я так само весело. — Та поглянь зараз навколо! Мої вогняні зуби вміють страшенно кусати, але твоє кашірі, хоч це тільки напій, міцніше!
Говорячи це, я багатозначно подивився на кількох п'яних араваків. Усі присутні вибухнули сміхом, а Єкуана з чванливим жалем визнав, що така вже вдача індійців, непоправних, великих п'яниць.
Я хотів спрямувати розмову на більш корисні справи, тому запитав Єкуану, що він знає про англійців, які живуть, здається, біля гирла ріки Ессеквібо і до яких я хотів би коли-небудь добратися. Але вождь поставився до мого запитання байдуже: він, мабуть, знав про це небагато чи, може, не хотів нічого розповісти. Сказав лише одне — що десь там, здається, живуть англійці і що вони значно доброзичливіші до індійців, ніж голландці, зате голландців більше і вони жорстокі…
— О-о-о, голландці! — здригнувся Єкуана, мов подумав про щось дуже бридке.
— Вони залили вам багато сала за шкіру? — зацікавився я.
— Ще й скільки! Не вони самі — ні. Їх бандити, мисливці за невільниками…
Але, ніби сказавши щось зайве, вождь прикусив язика.
— Ти, Білий Ягуаре, — за хвилину звернувся він до мене з просьбою, — тепер пливи на захід, до ріки Ітамака, а не на південь. Серед нас, варраулів, і серед араваків над Ітамакою завжди знайдуться люди з щирим серцем, прихильні до тебе, бо ти перебуваєш у нас в особливий час, коли всі ми тобі дуже, дуже раді. Тут знайдеш ти щирих друзів!
— Який же це особливий час?
Єкуана ухилився од відповіді, вдаючи, що не почув запитання, а може, був занадто п'яний. Раз у раз він плескав у долоні, щоб покликати жінок, які прислужували йому. Весь час наказував підливати кашірі, подавати фрукти та інші страви.
Прислужували переважно легковажні підлітки-дівчатка, що, мов дикі кізочки, скакали навколо нас. Але були й дорослі дівчата, такі ж веселі, як і молодші. Дві з них стали на коліна біля мого гамака, забавно зніяковілі і збуджені, випереджаючи одна одну, щебетали до мене, як дві маленькі пташки.
— Чого вони хочуть? — запитав я товаришів, що стояли навколо мене.
Фуюді засміявся:
— Вони пустують, жартують з тобою.
— Як-то жартують? Що вони кажуть?
— Кажуть, що заради тебе вони б не побоялися мурашок…
Всі прийняли це за добрий жарт, але за хвилину Лясана рішуче, хоч і посміхаючись, схопила молоденьких кокеток за шию і прогнала геть від мого гамака.
Сонце вже торкалося верховіть дерев, день згасав. Єкуана дуже хотів побачити всю нашу зброю, я провів його на корабель і наказав своїм людям винести рушниці на палубу. Зброя справила на вождя велике враження. Він якусь мить дивився на неї з німою повагою, потім запитав, коли ми збираємось вирушити далі.
— Вранці, напевно.
— На світанку буде приплив моря. Тоді й відпливемо.
— Ти також?
— Так. Я повинен довести вас до Оронапі. Я вже повідомив його про ваше прибуття.
— А хто це — Оронапі?
— Це голова всіх південних варраулів, наш головний вождь.
— Мої друзі, араваки, дуже поспішають до ріки Ітамака! — нагадав я.
— Одне одному не перешкоджає! Оселя Оронапі, Каїїва, лежить по дорозі, теж на березі Оріноко, звідси два дні плисти.
— Ну, якщо так, то ми можемо туди завернути.
Єкуана надавав великого значення цьому візитові. Пізніше він взяв мене під руку і провів берегом річки туди, де лежало кілька десятків човнів, наполовину витягнутих з води. Деякі з них були маленькі, з кори, інші — значно більші, випалені з цілого стовбура дерева. Вождь сказав, що дарує мені один з цих великих човнів і я можу вибрати собі який хочу. Човен, що вміщував двадцять і більше чоловік, був неабияким скарбом, отже, щедрість Єкуани, якої я не чекав, викликала велике, радісне здивування і у мене, і у всіх присутніх араваків.
— У цьому немає нічого незвичайного! — захищався вождь. — Ваші три іспанські човни занадто важкі для цих вод. А такий вузький човен стане вам в пригоді, бо він швидкий, мов стріла. До того ж, — закінчив вождь, не приховуючи загадкової посмішки, — на війні лише індійський човен потрібен.
— На якій війні? Ти нас війною лякаєш?
— Не лякаю, Білий Ягуаре. Але в цій хащі війна підстерігає за кожним кущем, і ви не уникнете її! Для цього треба мати швидкий човен!
Він знову став веселий, і я не знав, як розуміти його загадкові слова. Не бажаючи залишатись у нього в боргу, я попросив вождя вибрати для себе якусь зброю з наших запасів. Єкуана вибрав шпагу, ознаку влади вождя, напевно, більш переконливу, ніж рушниця.
Пізніше, лежачи в гамаку і перебираючи в думках перед сном численні події цього дня, я не міг надивуватися гостинності і надзвичайній сердечності варраулів. Ці несподівані для мене почуття варраулів викликали якесь запаморочення, так само, як запахи бездонної трясовини та гнилих дерев у близькій пущі, як пронизливі крики нічних звірів. Вони бентежили нас, плутали думки, приголомшували.
СОЮЗ З ВАРРАУЛАМИ
Плавання вверх по річці, яке ми розпочали на другий день, не становило великих труднощів: під час припливу швидка течія несла нас в глиб материка, і шхуна, яку до того ж підганяв рвучкий вітер з океану, швидко посувалася вперед. Через кілька годин відплив моря змінював напрям течії, тоді ми кидали під берегом якір і чекали, коли знову настане приплив.
Хай йому чорт, яка фантастична, та де там, — шалено багата природа буяла навкруги! Я багато чув про неї, але зараз важко було не захоплюватися цією чудовою картиною. Скільки тут різних величезних риб переверталося в каламутних вирах, вискакуючи на поверхню води; скільки мавп пустувало на гілках прибережних дерев! Які таємничі звуки тривожили нашу уяву! А що то була за насолода для очей і серця, коли високо над нами, в небі, летіли найпрекрасніші з птахів, величезні папуги, вкриті пір'ям, що виблискувало всіма барвами у найрізноманітнішому сполученні їх, — чудові птахи, яких індійці називали араканга і арарауна! А той ліс по обох берегах! Дика пуща, примарна казка, зачарована в зелень, яка пульсує дзижчанням мільярдів комах, страшенно заплутана, густа, переплетена, недоступна без меча, — така пуща перевершувала людські поняття!
Пуща, яка кишіла мільярдами комах! Ото ж бо й воно! Я народився і виховувався у віргінських лісах, лісом вигодований, вірний друг лісу, міг би вважати себе в раю, коли б не ці огидні комахи. Хмари їх, особливо кусливі комарі і мушки, люті, неначе вони вилетіли з пекла, вдень і вночі отруювали нам життя. Я зрозумів, що треба буде просити пробачення у іспанської сорочки і штанів і одягнути їх знову, особливо на той час, коли доведеться продиратися крізь зарості. Ноги теж слід було б захистити, тому я звелів жінкам виготовити сандалі з кінської шкіри, яка була на кораблі.
Каліцтво Арасибо полягало тільки в тому, що його ліва нога, колись зламана, погано зрослася і була коротша від правої. Носити важкі іспанські чоботи йому було не під силу. Ламаючи голову над проблемою взуття, я подумав, що і кульгавому треба носити такі ж сандалі, які вирішив зробити я, тільки лівий має бути на значно товстішій підошві. Задум був простий, але наслідки — над усякі сподівання. Арасибо майже перестав шкутильгати. Каліка не вмів по-людському дякувати, одначе я помітив, що він дуже зворушений і готовий для мене навіть зірку з неба зняти.
Крім подарованого мені човна, за нами плив до верхньої течії Оріноко ще один човен з командою понад двадцять варраулів. Сам Єкуана плив з нами на шхуні, в той час, як більшість моїх друзів-араваків захотіли пересісти з парусника в човен і веслувати. Добрий настрій, що панував у селищі Єкуани, тривав і надалі. По дорозі не було кінця веселим співам, люди охоче і приязно розмовляли між собою.
Попереду у нас лишався ще цілий день плавання до Каїїви, а Оріноко, біля гирла схожа на величезну затоку, тепер уже перетворилася в ріку завширшки декілька миль. До цього часу ми ще не бачили людей, але тепер із пущі до нас уже долітали відголоси бубнів. Побачивши нас, берегові жителі, невидні в заростях, ударяли в свої дерев'яні ящики і потім били безперестану. Їх було чути здалеку, і звуки ці здавалися радісними і одночасно якимись диявольськими. Єкуана задоволено гукав до мене: