Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 99)

Тоді враз Броуді перестав сміятися, лице його розгладилося, і він, хитро прижмуривши свої маленькі очі, лукаво промовив:

— Йой, здається, з мого боку було зовсім не справедливо так з тобою говорити, жінко, я розумію, то було для тебе дуже образливо. Ти виглядаєш геть перестрашено. А може, ти б хотіла крапельку міцного, аби заспокоїтися?

Коли стара швидко, з підозрою підняла очі, Броуді значно кивнув і знову заговорив:

— Ая, я не жартую, я серйозно кажу. Чого то я маю пити, а ти ні? Йди візьми собі склянку.

Безвиразні очі старої загорілися жадобою, але, надто добре знаючи синову іронічність, вона все ще йому не довіряла, боялася рушити з місця, не рухалася з місця, боячись, що її поверне на землю вибух його зневажливого сміху, і, облизавши губи язиком, жінка дрижачим голосом вигукнула:

— Ти ж з мене не збиткуєшся, правда?

Броуді знову похитав головою, цього разу заперечно, енергійно, і, сягнувши рукою вниз до пляшки, яка зручно стояла поряд із його кріслом, він манливо простягнув її старій.

— Дивись! «Тічерз Гайленд Дью». Бігом! Іди принеси собі склянку.

Бабця Броуді нетерпляче скочила на ноги, ніби починала забіг, і попрямувала до посудомийні, тремтячи від думки про те, як їй пощастило, адже вона не мала в роті ні краплі з дня похорону, та й тоді то було лише вино, а не справжній відрадний міцний напій. Не встиг Броуді опанувати новий спалах веселості, викликаний завзятою хисткою ходою старої, як вона повернулася з простягнутою склянкою, проте, наливши жінці щедру порцію, він спокійним турботливим тоном зауважив:

— Такій старій людині, як ти, треба час від часу випити. Бачиш, даю тобі з лишком, тому води багато не добирай.

— Ой, ні, Джеймсе, — заперечила вона. — Не давай мені зайвого. Ти знаєш, я багато не люблю, тільки маленьку краплиночку, аби зігрітися.

На останніх словах старої смішливість Броуді перервав, неначе удар батогом, раптовий спогад, і він гаркнув на матір:

— Не говори до мене такими словами! Вони занадто мені нагадують декого, хто мені не дуже подобається. Що за безхребетне лицемірне ходіння околяса?

Броуді пропікав жінку поглядом, поки та чимдуж пила своє віскі, потерпаючи, щоб син його від неї не забрав, а тоді, спонукуваний вже бажанням помсти, він вигукнув:

— Так, на тобі ще. Наставляй склянку.

— Нє! Нє! — м'яко вигукнула стара. — З мене доста. Я файно зігрілася, і в роті трохи лишився смак. Я так чи так тобі дякую, але більше пити не буду.

— Ти мені перечити не будеш! — грубо гаркнув Броуді. — Хто ти така, аби відмовлятися від доброї випивки? Просила, то будеш мати, а ні, то залию тобі у твою стару горлянку. Наставляй склянку, ми будемо пити порівну.

Жінка здивовано скорилася, і коли Броуді налив їй ще одну велику порцію, вона стала пити повільніше, з насолодою, прицмокуючи губами, перекочуючи напій на язику й бурмочучи між пригублюваннями:

— Питво знамените, то є так. То нечувана щедрість, Джеймсе, що ти і мені вділив. Я раніше ніколи так багато не пила. Я чесно до такого не звикла.

Бабця Броуді мовчала, поки рідини в її склянці меншало, а тоді враз заговорила:

— Чудесний присмак лишає на язиці, правда?.. Аж майже відчула себе знов молодою, — стара хихикнула. — Я ото думала… — вона захихотіла голосніше.

Побачивши таку недоречну веселість, Броуді похмуро усміхнувся.

— Ну, — протягнув він, — і про що ти думала, стара? Розкажи, посміємося з твого жарту разом.

На словах Броуді стара ще дужче зачмихала і, прикриваючи зморшкувате лице вузлуватими руками, віддалася чудовій внутрішній веселості, аж доки врешті не відкрила одне старече розчулене око й уривчасто прошепотіла:

— Мило! Я якраз думала про мило.

— Треба ж таке, ти думала про мило! — передражнив Броуді. — Дуже своєчасно. То ти що, хотіла помитися? Бо коли так, то можу тебе запевнити, що тобі вже давно пора.

— Нє, нє, — загиготіла жінка, — річ не в тому. Мені тут згадалося, що в часи моєї молодости робили жінки, коли хотіли лигнути, але аби чоловік не знав. Вони… вони йшли до сільського бакалійника за своєю чвертю пінти, і той записував її в рахункову книжку як мило. Мило!..

Бабця Броуді так нетямилася з радості від цієї чарівної хитрості, що знову заховала обличчя в долонях, але вже за хвилину підняла очі й додала:

— Ти не подумай, я ніколи такого не робила! Ні! Я завше була порядна жінка і могла віддраїти хату й без того мийного засобу!

— Правильно! Хвали себе, хвали, — глумливо посміхнувся Броуді. Розкажи, яким взірцем доброчесности ти була. Я слухаю.

— Ая! Я тоді добре давала собі раду, — поринула у спогади стара, втративши у своєму теперішньому стані самовдоволеної глупоти свого розуму весь побожний страх перед сином. — Але терпіти доводилося немало. Твій батько був такий самий, як зараз ти — обоє рябоє. Так само себе ніс і так само був скорий до гніву. Не раз він приходив увечері і накидався на мене, коли щось було не по його. Але я не давала вилізти собі на голову ні разу, коли він бушував! Мені приємно про то думати, — жінка замовкнула, її погляд став відстороненим. — Я бачу все так, ніби то було вчора. Боже, який він був гордий, гордий, як Люцифер.

— А він що, не мав причини бути гордим? — гостро вигукнув Броуді, зрозумівши, що випивка подіяла не так, як він очікував, що йому переставало бути з неї смішно. — Чи ти не знаєш, з якого роду він походив?

— Ая-ая, я все знала ще давним-давно, — єхидно захихотіла стара, сповнена п'янкої злобливої нерозважливості. — Він гонорився, як герцог зі своїми «подай мені те», «дістань мені се», зі своїм люксусовим одягом, розмовами про предків і про то, які б він міг мати права, якби дістав. Йой, та він завше вихвалявся своїм далеким зв'язком з Вінтонами… Але я часто думаю, чи він взагалі сам в то вірив. Зв'язки бувають всякі, які хоч', — пирхнула жінка, — і, як я вважаю, що той «далекий зв'язок» хтось десь нагуляв.

Броуді обпалив матір лютим поглядом, не вірячи власним вухам, а тоді, знайшовшись із відповіддю, закричав:

— Тихо! Тихо, ти, гадино стара! Хто ти така, аби ото-во говорити про родину Броуді? Ти тепер і сама носиш то прізвище. Як ти смієш його при мені упосліджувати?

Броуді схопився за шийку пляшки, наче хотів жбурнути нею в матір.

— Ну-ну, Джимсе, — цілком незворушно заварнякала стара, піднявши на знак протесту непевну руку, — не треба робити з мухи слона. Я не з тих, хто буде виносити сміття з хати, то тільки, так би мовити, між нами… та й ти, певно, знаєш, що все було розслідувано і виявлено, що та ціла катавасія почалася ще давним-давно з усім відомих фіґлів-міґлів Дженет Дреґгорн, котра була дочкою старшого садівника, і молодого Роберта Броуді, який успадкував титул через багато років. Нє-нє, вони ніколи в шлюбі не були.

— Стули свою пащеку! — заревів на матір Броуді. — А як ні, то я вирву з неї той гнилий язик. Сидить тут і ображає моє ім'я. Ти хто взагалі така? Тобі пощастило, що батько взяв тебе за жінку. Ти… ти…

Броуді затнувся, задихаючись від люті, лице сіпалося, коли він дивився на бездумне зморщене материне обличчя. Зараз жінка була вже остаточно захмеліла, і, не помічаючи ані синового гніву, ані наляканого погляду Нессі, повела далі:

— Пощастило! — пробелькотіла стара, п'яно вишкірившись. — Може, так, а може, і нє, але якби ти знав весь підспідок справи, то зрозумів би, що як кому й пощастило, то тобі!

Бабця Броуді вибухнула пронизливим сміхом, аж тут раптом її штучні зуби, які ніколи не сиділи в роті абсолютно надійно, а зараз відкріпилися з піднебіння через надмір вологи, випнулися з-поміж губ, наче зуби коня, який ірже, і, зрушені з місця останнім нестримним нападом веселощів, вилетіли з рота й розбилися об підлогу на друзки. Це певною мірою був дуже вчасний відволікальний маневр, бо в іншому випадку Броуді, безсумнівно, вдарив би матір, однак тепер вони обоє вп'ялись у відламані й розсипані зуби, що лежали поміж ними, ніби почищений і розкиданий мигдаль, стара — із запалими всередину карикатурними щоками і зморщеним невпізнанним обличчям, а він — зі спантеличеним подивом.

— Лежать перед тобою, як перли перед свинею! — врешті вигукнув Броуді. — Так тобі і треба за твоє чортове зухвальство.

— Мої файні штучні зуби, які я носила сорок років! — застогнала стара, протверезівши від своєї втрати, однак із труднощами вимовляючи слова. — А вони ще й такі моцні були, мали між собою пружину. Що я теперка буду робити? Я не можу їсти і ледве можу говорити.

— Ну то й добре, — гаркнув на неї Броуді. — Не будеш стільки плескати своїм брехливим язиком. Так тобі і треба.

— Їх не можна перемонтувати, — скиглила стара. — Ти мусиш купити мені нові, — вона досі безпорадно видивлялася на підлогу. — Я не можу тільки смоктати м'ясо. Так поживи з нього не дістанеш. Скажи, що ти дістанеш мені іншу пару зубів, Джеймсе.

— Фіга з маком тобі, а не зуби, — огризнувся Броуді. — Яка користь із нових зубів для старої, яка одною ногою в труні? Тобі й так небагато лишилося. Дивись на то, як на покару.

На його словах стара почала пхинькати, заламуючи свої кістляві руки й нерозбірливо бурмочучи:

— Який гармидер! Як я то маю пережити? Що зі мною буде? Я ж так давно їх носила. То все через спиртне. Я завше ними добре управляла. Тепер мені буде кінець.

Броуді похмуро дивився на скигління жалюгідної фігурки, а тоді, перевівши погляд, зненацька помітив скривлене обличчя Нессі, яка перелякано, але не відриваючи очей дивилася на цю сцену.