Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 100)

— Що ти вже знов собі придумала? — сердито буркнув він уже в зміненому настрої після недавніх слів матері. — Може, ти би свою роботу пильнувала? Дуже ти багато встигнеш, як будеш сидіти з таким дурнуватим виглядом. Що з тобою таке?

— Мені не дуже добре працюється в такому шумі, батьку, — боязко відказала Нессі, опускаючи очі. — Він мене відволікає. Мені нелегко працювати, коли хтось розмовляє.

— То от в чому річ! — відповів Броуді. — Ну, зараз у будинку повно місця. Як кухня тобі не підходить, то посадимо тебе у світлиці. Там ти не будеш чути ні звуку. Тоді ти не будеш мати виправдань, аби лайдачити.

Броуді встав і, перш ніж Нессі встигла відповісти, наблизився, злегка похитуючись до столу і змів книжки в одну безладну купу; затиснувши її своїми велетенськими руками, він повернувся й гордовито вийшов із кімнати, гукаючи:

— Ану, ходи у світлицю. Найліпша кімната для моєї Нессі. Будеш там працювати в тиші і працювати старанно. Як не можеш вчитися в кухні, то будеш кожного вечора йти у світлицю.

Нессі слухняно підвелася й пішла вслід за батьком у холодну затхлу кімнату; там, поблудивши в темряві, Броуді шпурнув її підручники на стіл і зрештою таки запалив газовий світильник. З матової кулі на прохолодній голій поверхні стола з червоного дерева бліде світло освітило порожній камін, яким не користувалися, усю холодну незатишність занедбаної запорошеної кімнати і врешті вихопило владну постать Броуді й зіщулену фігурку дитини.

— Ну от! — вигукнув він експансивно; гарний настрій частково до нього повернувся. — Все готово і під рукою. Присувай крісло і починай. Не кажи, що я тобі не помагав.

Броуді поклав два пальці на купку книжок і порозкидав їх по всій поверхні столу, ще сильніше їх перемішавши й позбивавши всі закладені місця.

— Бачиш? Повно місця, аби з усім розкластися. Може, хоч «дякую» скажеш?

— Дякую, батьку, — покірно пробурмотіла Нессі.

Броуді самовдоволено спостерігав, як донька сіла і схилила свої худенькі плечі, вдаючи, що вчиться, а тоді навпочіпки пішов із кімнати з неоковирною перебільшеною сторожкістю, висунувши голову з-за дверей, коли виходив, аби сказати:

— Через хвилину вернуся і подивлюся, як ти тут справляєшся.

Повернувшись на кухню, Броуді сказав собі, що з Нессі він вчинив правильно, що то він змусив її повернутися до навчання, тож із настроєм самовозвеличення він знову сів у крісло і в нагороду налив собі ще одну склянку віскі. Лише тоді Броуді помітив свою матір, яка досі сиділа нерухомо, заклякло, ніби в жалобі, з порожнім поглядом, ніби якась сила спустошила її зсередини.

— Ти ще тут? — визвірився він на жінку. — Щось ти занадто тихо сидиш, як для людини, яка хвилину тому була така гостра на язик. Поки я тебе не почув, то думав, що ти, певно, пішла відсипатись після своїх потуг. То йди, йди геть зараз. Марш звідси, мені остогидло на тебе дивитися.

Жінка рухалася повільно, тому Броуді закричав:

— Скоріше! Щоб я тебе тут не бачив.

Поки він був у світлиці, стара зібрала з підлоги уламки своїх штучних зубів, і тепер, міцно стискаючи ці шматочки у своїй руці, тихо вислизнула з кімнати, створюючи своєю пригнічено похиленою головою сумний контраст із тою веселою нетерплячістю, з якою вона поспішала по склянку собі на згубу.

Коли Броуді залишився на кухні сам і без перепон, він ще старанніше допався до пляшки, змиваючи з пам'яті неприємний материн образ і гіркі спогади, викликані її словами. Броуді добре знав, що старечі, а проте бентежні спомини старої несуть у собі сумну правду, але зараз він, як завжди, вирішив закрити очі на їхню правдивість, що ніколи не було складно для його недалекого неповороткого розуму, а надто зараз, з огляду на таку необмеженість випивання. Невдовзі Броуді повністю забув про цілий той епізод, за винятком сміховинної картини материного раптового й ніякового обеззублення, і, відхилившись невимушено на спинку крісла й безупинно підпиваючи, він підкорив ще вищі вершини сп'яніння. Настрій поступово покращився, і Броуді почав жалкувати, що він сам-один, отож, нетерпляче погойдуючи ступнею і збуджено кидаючи позирки на годинник, він спробував пришвидшити повернення Ненсі. Але була лише дев'ята, Броуді знав, що дівчина не повернеться раніше за десяту, отож, оскільки стрілки годинника рухалися з рівномірною й монотонною повільністю, попри його зусилля прискорити їхній хід, він підвівся й почав ходити по кімнаті. Броуді сяйнула шалена ідея прогулятися вулицями міста, заявитися на зібрання клубу й збентежити товаришів кількома шокуючими й ретельно підібраними словами, та хоч він і прокручував у голові цю привабливу думку, врешті таки її відкинув, зважаючи на те, що його Ненсі таке не схвалила б. Зараз Броуді втратив своє понуре, сумне відчуття пригніченості і, незграбно міряючи кроками простори кухні зі скуйовдженим волоссям, пом'ятим одягом, що тепер ще недоладніше з нього звисав, погойдуючи руками, як не задіяними до роботи ціпами, він відчув, що хоче виразити піднесеність свого настрою в якійсь визначеній доречній дії. Його минуле на мить кануло в забуття, а його види на майбутнє обмежувалися проміжком кількох наступних годин; він знову був собою, однак час від часу, коли у вухах надто голосно лунав звук власних кроків, він зупинявся з глибокою стурбованістю за свою школярку в сусідній кімнаті і, висловлюючи собі зауваження похитуванням голови, знову починав крокувати вже тихіше, з більшою й перебільшенішою обережністю.

Врешті-решт стіни кімнати стали затісні, уже його не вміщали. Броуді бездумно вийшов у двері й почав блукати будинком. Він піднявся сходами, походив по верхньому поверху, відчинив двері материної кімнати й кинув їй якесь образливе зауваження, погиготів собі під ніс, зайшов у спальню Мета, а там з огидою оглянув численні лосьйони й помади для волосся, і, засвітивши всі газові лампи, щоб будинок аж сяяв, Броуді врешті зайшов у власну кімнату. Тут, піддавшись прихованій силі, він повільно підійшов до комода, де Ненсі тримала свій одяг і з лукавою хтивою посмішкою навпереміш із засоромленим усвідомленням він почав витягувати й розглядати вишукані, прикрашені вишивкою убори, які дівчина купила за гроші, які він їй давав. Броуді брав у руки гладенькі убрання з мереживними облямівками, торкався м'якого батисту, перебирав пальцями тонкий лінон, тримав довгі порожні панчохи у своїх великих лапах, а його рот вигинався вгору, коли він подумки одягав пахучу одіж на особу її власниці. Його налиті кров'ю очі, невідривно дивлячись на білизну поперед себе, мов навсправжки, бачили алебастрове тіло дівчини, яке завжди викликало у Броуді подив і насолоду, і в його уяві фактура речей, які він стискав у руках, немовби вбирала колір, торкнувшись до молочно-білої шкіри. Стоячи отак з витягнутими руками, виставивши напоказ делікатні предмети розкішної одежі винятково для власного задоволення, Броуді мав вигляд якогось старого неотесаного сатира, який, випадково натрапивши на скинуте німфою убрання, заволодів ним і тепер, розглядаючи, примхливо розворушив свою замшілу фантазію.

Врешті Броуді засунув шухляди натиском коліна і, на ходу косуючи туди-сюди очима, скрадливо вийшов із кімнати, тихо зачинивши за собою двері. Зовні виглядало так, ніби він успішно, не зазнавши викриття, виконав якесь таємне завдання, адже його присоромлена несміливість щезла, він з шумом потер руки, надув щоки й важким кроком спустився по сходах. У вестибюлі Броуді відчинив двері світлиці і з жартівливою напускною поважністю вигукнув:

— Мені можна зайти, мем? Чи ви не вдома?

Далі, не чекаючи на відповідь — а Нессі її таки й не дала, — Броуді зайшов у світлицю і в такій самій манері сказав:

— Я обійшов свій будинок, аби подивитися, чи все як треба, аби не було злодіїв, які можуть вас нині потурбувати. Вогні у всіх вікнах! Прекрасний феєрверк світла, аби показати всім тим паршивим гадам, що ми тут у домі Броуді веселі і радісні.

Нессі анітрохи не зрозуміла, що батько мав на увазі, а просто дивилася на нього, втихомирюючи поглядом своїх блакитних очей, які зараз немовби збільшилися, виступили на її холодному заціпенілому обличчі. Схрестивши на грудях тремтячі руки, підібгавши під себе ноги в тонких панчохах, щоб зігрітися, втративши будь-які відчуття, крім заніміння ступень і рук, закарбувавши у своїй вразливій уяві сцену, свідчицею якої стала на кухні, й зовсім не просунувшись далі з навчанням, зараз юнка боязливо гляділа на батька.

— Ну, як ти тут справляєшся? — повів далі той, пильно дивлячись на Нессі. — Досить тут тобі тиші? Що ти зробила відтоді, як сюди перейшла?

Нессі винувато здригнулася, знаючи, що не зробила нічого, й не здатна нічого від батька приховати.

— Не дуже добре мені йшло навчання, батьку, — скромно відповіла вона. — Тут жахливий холод.

— Що? Не йшло навчання? А я ж сидів так тихо, так тихо, спеціально для тебе. Про що ти думаєш?

— То через холодну кімнату, — повторила Нессі. — Думаю, там, певно, надворі мороз.

— Через кімнату! — вигукнув Броуді, здіймаючи брови із захмелілою поважністю. — Ти ж сама просила і молила, аби я тебе сюди перевів. Я ж сам своїми руками переніс сюди твої книжки, запалив тобі лампу і посадив вчитися. Ти сама хотіла сюди, а тепер на мене нападаєш і жалієшся! — тут на розчервонілому обличчі Броуді з'явилося перебільшене ображене несхвалення. — Не дуже їй пішло, ну дійсно! Ти ліпше поспіши, рухайся.