Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 102)
— Шкода, що на довше не лишилася! — вигукнула Ненсі, суворо зиркнувши на Броуді. — Коли я хочу музику, то я собі знаю, де її взяти. Не кричи тут на мене і не пий за мене, ти… чорнопикий пияцюро.
На цих жахливих словах Нессі, яка отетеріло сиділа на табуреті перед фортепіано, сахнулася, гадаючи, що батько підведеться й накинеться на божевільну, яка до нього їх промовила, проте, на здивування юнки, він не зрушив з місця, а відкопилив губу й забелькотів до Ненсі:
— Я кажу, що я за тобою сумував, Ненсі. Не нападай на чоловіка, який так тебе любить.
Абсолютно не зважаючи на присутність доньки, Броуді безсоромно повів далі з майже слізливою сентиментальністю:
— Ти моя біла-біла ружа, Ненсі. Ти моє повітря. Мені треба було якось скоротати час! Йди нагору, знімай свої манатки і не дуйся на мене, як індик. Я… я теж за хвилину прийду.
— Прийдеш, значить? — крикнула Ненсі, труснувши головою. — Ти п'єш, не просихаючи, безкультурний ти деспотисько. Йди нагору, коли собі схочеш, мене то не обходить. Мені однаковісінько… Ти скоро то побачиш, — і дівчина погупотіла сходами вгору, зникнувши з поля зору Броуді.
Той сидів цілковито нерухомо, опустивши голову, пройнятий журливою думкою, що Ненсі на нього гнівається, що коли він підніметься нагору, потрібно буде вгамовувати, втихомирювати її, перш ніж вона виявить до нього свою доброту. Посеред цих пригнічених роздумів Броуді раптом усвідомив, що в кімнаті його донька і, похмуро поміркувавши, що він їй себе видав, пробубонів, не підводячи очей:
— Йди нагору в ліжко, ти! Чого ти там сидиш?
Коли Нессі вислизнула з кімнати, мов тінь, Броуді не зрушив з місця й далі сидів біля каміна, де швидко затухало жариво, а тоді подумав, що Ненсі, можливо, вже в ліжку й швидше подасться на його загравання. Тоді в невіданні про цілковиту переміну свого становища в домі з тих днів, коли він залишав свою дружину в сумних роздумах біля гнітючих залишків згаслого вогню, прагнучи лише бути поруч зі своєю Ненсі, Броуді підвівся і, вимкнувши газові лампи, повільно й так тихо, як тільки міг, вийшов сходами нагору. Його пожирала нетерплячка, поглинало бажання, коли він увійшов у свою освітлену спальню.
Там було порожньо!
Не вірячи власним очам, Броуді роздивлявся довкола, аж доки його поволі осінило, що цієї ночі Ненсі стримала своє слово й покинула його; тоді, за хвилину, він розвернувся і, мовчки перетнувши темний сходовий майданчик, спробував клямку дверей тієї маленької кімнати, у яку колись перейшла його дружина, кімнати, у якій вона зрештою й померла… Як він і очікував, двері були замкнені. На коротку миттєвість Броуді накрило хвилею образи, і він зібрався на силі, щоб кинутися на двері й проламатися досередини, знести їх штурмом свого могутнього, сповненого пожадання тіла. Та Броуді одразу прийшло усвідомлення, що така поведінка буде йому не на руку, всередині виявиться, що Ненсі сприкрена, ще більше сприкрена й непоступлива, ніж раніше, ще холодніша й рішучіше налаштована опиратися його бажанню. Вона поневолила його, підступно, а проте остаточно, і саме тому зараз була сильніша від нього. Раптова лють Броуді вщухла, рука опустилася з дверей, і він повільно увійшов у власну кімнату й зачинився всередині. Довгий час Броуді понуро мовчав, а тоді, піддавшись непереборному пориву, підійшов до шухляди, яку відкривав увечері, поволі висунув її знову і, насупивши чоло, став загадково вдивлятися в її вміст.
Розділ третій
Залишивши позаду перон, залитий блідо-жовтим світлом ліхтаря, Метью Броуді вийшов із вокзалу і з відчуттям жвавого піднесення занурився в холодну збадьорливу темряву морозної лютневої ночі. Було чутно відлуння швидких чітких кроків від твердої землі, його обличчя, хай і приховане довколишнім мороком, світилося ледь помітним збудженням, пальці його невгамовних рук безперестанку сіпалися від стримування всеосяжної радості. Метью прудко крокував по Рейлвей-роуд крізь негусту імлу, яка стелилася близько до землі, а верхівки дерев і будинків маячіли над нею, наче темні розмиті тіні на тлі світлішого неба. З відкритих просторів толоки до його розширених ніздрів долітав слабкий ароматний запах далекого багаття, і коли Метью його вдихав, розкішно наповнюючи легені дразливою духмяністю повітря, його пронизувало яскраве відчуття захопливості життя. Хоч настрій штовхав Метью вперед, від цього різкого, а проте пряного подуву на нього наринули спогади, і молодика окутала м'яка сутінь, наповнена дивними спокійними звуками, запашними тонкими ароматами й білим плавким мерехтінням тропічного місяця. Спогади про монотонне й уникливе існування впродовж останніх пів року зникли з пам'яті Метью, коли він подумав про романтичний шарм життя за кордоном, і, немовби у відповідь на поклик такої вільної й чаруючої землі, молодик ще більше пришвидшив крок і, згораючи від нетерплячки, помаршував у напрямку дому. У випадку Мета, людини, яка, наближаючись до будинку вечорами, зазвичай уповільнювала ходу, що вказувало на небажання випадково зустрітися з батьком, такий поспіх, мабуть, означав важливу зміну на життєвому шляху. Зараз його аж розпирало від новин про ту зміну, і коли Метью вибіг по сходах, відчинив вхідні двері будинку й зайшов на кухню, він буквально тремтів від радісного хвилювання.
У кімнаті була лише Ненсі, яка, повільно й загайно звільняючи стіл від посуду після вечері, на раптову появу Мета підняла очі, подивившись на нього з виразом здивування, змішаного з легковажною й чарівною розв'язністю, яка вмить дала йому зрозуміти, що його батька немає поруч.
— Де він, Ненсі? — відразу вигукнув Метью.
Ненсі зневажливо торохнула посудом на тацю й відповіла:
— Мабуть, пішов у своїй звичній справі. В таку годину він виходить з дому тільки заради одного — знов наповнити чорну фляшку.
Тоді Ненсі лукаво додала:
— Але якщо ти хочеш його побачити, він скоро вернеться.
— Ще й як хочу, — задавакувато заявив Метью, значуще дивлячись на дівчину. — Я не боюся з ним зустрітися. Я маю новину, від якої він нашорошить вуха й уважно послухає.
Ненсі кинула на Мета оком, зауваживши тепер його дещо пришвидшене дихання, блиск в очах, загальну приховану поважність постави.
— То в тебе є новина, Мете? — протягнула вона.
— Таки так! — визнав Метью. — Найліпша за останні дев'ять місяців. Я щойно з поїзда. Дізнався тільки годину тому і спішив назад з усіх ніг, аби розказати… аби виплюнути її старому в лице.
Ненсі остаточно облишила посуд, повільно наблизилася до Метью і запопадливо промовила:
— А ти тільки батькові хотів сказати, Мете? Може, мені першій розповіси? Мені страшно цікаво послухати.
Лице Мета розтягнулося в широкій усмішці.
— Звичайно, розповім! Ти вже мала б то розуміти до цього часу.
— То що за новина, Мете? — прошепотіла Ненсі.
Побачивши її нетерплячість, Метью ще більше набундючився і, вирішивши розбурхати цікавість дівчини, стримав власний захват, перейшов на своє улюблене місце біля буфета і, опершись на нього у своїй особливій манері, зміряв Ненсі хвалькуватим поглядом.
— Ну, ну, не спіши так. Може, вгадаєш? Ти ж розумничка, точно можеш вгадати. Не просто ж так у тебе на плечах така метикувата голова.
Тепер Ненсі вже достеменно знала суть Метової звістки, проте, бачачи, з яким задоволенням він демонструє свою поважність, дівчина повважала за потрібне вдати, що нічого не розуміє, з чарівною вдаваною наївністю похитала головою й відповіла:
— Ой, Мете, нічого не приходить на думку. Аж страшно казати. То щось про батька?
Метью зарозуміло помахав головою з боку в бік.
— Ні! Не цього разу, ласочко. Про нього забудь. То взагалі про іншого чоловіка. Декого молодшого, який може випити і не впитися, який може повести дівчину на концерт, аби вона добре провела час. Подумай про когось, хто тебе любить.
— То про тебе, Мете! Ой, невже ж ти дістав ту роботу? — ахнула Ненсі, широко розплющивши очі.
— А я щось казав про то, що не отримав? — хитро поглянув на неї Метью.
— То ти таки дістав? Бігом кажи, Мете. Я так хвилююся, що ледве можу стояти спокійно!
— Так! — вигукнув Метью, не здатний більше стримуватися. — Я її дістав. Всі документи підписано, і робота в моїх руках. Я їду в Південну Америку, за дорогу сплачено, проживання безкоштовне, і ще купа грошей мені в кишеню. До чорта то паскудне місто, триклятий будинок разом з п'яним старим гнобителем, його власником. Буде чухати потилицю, коли почує.
— Та він буде задоволений, Мете, — відповіла Ненсі, знову підходячи до нього, опертого на буфет.
— Ая, радий мене позбутися, напевно, — похмуро відказав Метью. — Але я й радий поїхати. Я ще йому відплачу. Скоро він, можливо, дістане таке, що йому не сподобається.
— Та облиш ти його. Він просто старий дурень. Вже мені в печінках сидить так само, як тобі. Не розумію, що я взагалі тоді в ньому побачила.
Ненсі вмовкнула, а тоді простодушно, жалісливо додала:
— Я теж дуже тішуся, що ти дістав роботу, Мете, але… але…
— Але що? — поважно відповів він, дивлячись згори вниз у її лагідні благальні очі. — Я дуже довго на то чекав.
— Ая… та нічого, — відповіла Ненсі, зітхнувши, неуважно, майже механічно погладжуючи Метову руку своїм м'яким кінчиком пальця. — Для тебе то прекрасна можливість. Файно отак, напевно, поїхати за кордон. Я вже бачу той великий корабель, який пливе через синє море, а над ним сонце. Можу тільки собі уявити то гарне місто, куди ти їдеш, Ріо, чи як ти там казав?..