Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 104)

Цієї миті з таці зі стукотом упала чашка і розбилась на друзки, раптом дзвінко заторохтівши об підлогу.

— Люди добрі! — скрикнула Ненсі, страшенно заметушившись. — От що виходить, коли стояти й ляси точити, як старі баби. Отак завжди буває, коли відволічешся від того, що робиш… обов'язково щось візьме й розіб'ється.

Ненсі нагнулася, аби позбирати уламки, і, нахиляючись, метнула на Метью швидкий непомітний погляд, сповнений стриманого, значущого застереження.

— Вибач, коли перебила, — пробурмотіла вона.

— Фірма… фірма торгує вовною. Це пов'язано з вівцями.

— Їй-богу, вони знайшли, кого треба! — вигукнув Броуді. — Бо ліпша вівця, ніж ти, по цій землі ще не ходила. Дивись, аби тебе ненароком не обчикрижили, як будуть підстригати овець. Підніми очі, ти, вівце сумирна! Ти не можеш тримати голову високо, як чоловік, і дивитися на мене? Тою твоєю франтуватістю, яку ти підчепив в Індії, мені очі не замилиш. Я думав, що, може, ти станеш там чоловіком, але я бачу крізь той паскудний глянс, який ти там дістав, і під ним ти та сама розмазня і нюня, яка плакала і бігла до матері, коли б я на неї не глянув.

Броуді стояв і дивився на свого сина, сповнений глибокої й остаточної відрази, а тому його нудило вже від самої думки про те, аби цькувати Мета, який, подумав Броуді з огидою, не вартий навіть, аби на ньому гострити язика. Хвала Богу, він їде, покине цей дім, полишить це вкрадливе нахлібницьке існування, безповоротно зникне з-перед його очей, із країни, кане в Лету.

Зненацька Броуді відчув втому, неясно усвідомив, що він уже не такий, як був раніше, і враз шалено зажадав трунку забуття, захотів побути наодинці зі своєю Ненсі, захотів випити. Він повільно промовив до сина:

— Ми з тобою закінчили, Мете. Коли ти поїдеш, ти вже ніколи не вернешся в цей дім. Я більше не хочу тебе бачити.

А тоді, повернувшись до Ненсі й дивлячись на неї ніжним зміненим поглядом, Броуді додав:

— Принеси мені склянку, Ненсі. Він не заслуговує, але я скажу за нього тост.

Ненсі, підкорившись, мовчки пішла, і Броуді провів її тим самим поглядом, відчуваючи, що вона знову проймається до нього симпатією, що коли в домі не буде його сина, у них буде більше приватності, між ними буде менше стриманості.

— Дякую, Ненсі, — м'яко промовив він, коли дівчина повернулася й простягнула йому склянку. — Моя послужлива дівочка. Не знаю, як я взагалі без тебе справлявся.

Тоді він заспокійливо повів далі:

— Я не буду нині багато пити. Ні, ні! Цеї фляшки мені вистачить на тиждень. Я прекрасно знаю, що ти не любиш, як я багато п'ю, і я так робити не буду. Але ми мусимо випити за здоров'я цеї балабонистої вівці, перед тим як вона піде геть зі своєю отарою. Вип'єш сама крапельку, Ненсі? Воно тобі ніяк не зашкодить. Ну, йди, — з незграбною запобігливістю додав Броуді, махаючи до дівчини рукою, — йди візьми собі склянку, і я наллю тобі рівно стільки, аби ти зігрілася.

Ненсі знову мовчки похитала головою; очі її були напівзамружені, губи м'яко розтулені, вираз обличчя — ні не ворожий, ані не дружній, а позначений якоюсь непевною замкнутістю, що надавала дівчині вигляду якоїсь загадкової витонченості, яка підохочувала Броуді, притягувала самою своєю таємничістю. Насправді за маскою обличчя Ненсі ховалася гірка зневага до нього, яка розгорілася ще несамовитіше, коли дівчина зрозуміла, що, обравши отак принижувати Мета в неї на очах, Броуді залякає його, і їй буде складніше досягнути мети, яку вона собі поставила.

— Не хочеш? — люб'язно промовив він. — Ну, я тебе, жінко, підганяти не буду. Ти лошиця, котру треба лагідно вести, як я довів на власній практиці. Потрібно годити, а не гнати.

Відкорковуючи пляшку, Броуді коротко гигикнув і, тримаючи склянку на рівні очей, які заблищали, як тільки побачили цівку міцного напою, повільно налив велику порцію, відняв пляшку, завмер, облизав губи, а тоді додав ще трохи спиртного.

— А чого б й не почати з порядної склянки? Не треба буде весь час доливати. Так чи так то мені не забагато, — пробурмотів Броуді, опустивши й відвернувши голову від Ненсі, коли ставив пляшку на полицю буфета й перебирав склянку з віскі у правицю. Тоді, витягнувши руку, він вигукнув:

— Тост за спадкоємця дому Броуді, остатній, який я коли-небудь скажу. Най він іде на свою чудесну роботу і най там і лишається! Най забирається з-перед моїх очей і ніколи більше не показується. Най їде, як хоче і куди хоче, але най ніколи не вертається, а якщо він колись попробує вилізти на того коня, про якого казав, то най впаде і зламає собі свою ні на що не годну шию, як той чоловік, який обіймав посаду перед ним!

Броуді закинув голову назад і, смикнувши зап'ястком, одним духом спорожнив склянку, а тоді, обмірюючи Метью поглядом із сардонічним вишкіром, додав:

— То мої до тебе остатні прощальні слова. Я не знаю, куди ти їдеш, і навіть знати не хочу… Що би з тобою не сталося, не має значення, бо я про то ніколи не взнаю!

На цих словах Броуді припинив дивитися на Мета, цілковито перестав його помічати. Тепер, випивши віскі, він став почуватися бадьоріше. Знову звівши очі на пляшку на буфеті, він якусь хвилю допитливо на неї дивився, а тоді прочистив горло, випростався і, не повертаючи голову до Ненсі, урочисто сказав:

— Не можу я випити за такого, як він, і залишити поза увагою свою файну дівочку Ненсі.

Броуді похитав головою на несправедливість цієї думки і, досі тримаючи в руці пусту склянку, підійшов до стола.

— Ні, то було б нечесно! — заговорив він, наливаючи собі ще одну порцію. — Совість мені не дозволить так учинити, ми мусимо віддати дівчині належне. Нема такого, що б я для неї не зробив, вона дуже багато для мене важить. Ненсі! — улесливо вигукнув Броуді, повертаючись до дівчини. — Піднімаю цей маленький келих за найгарнішу дівчину в Левенфорді.

Ненсі так довго стримувала свій гнів, що зараз, здавалося, стримуватися далі було неможливо, і замружені очі дівчини зблиснули, а щоки вкрив легкий рум'янець, немовби вона ось-ось тупне ногою і сполоще його своїм гострим язиком. Проте Ненсі стримала слова, які хотіла вимовити, за своїми міцно стиснутими губами і, розвернувшись, покрокувала в посудомийню, де почала з гуркотом мити тарілки. Броуді стояв з присоромленим виразом обличчя, злегка нахиливши голову набік і слухаючи торохтіння фарфору; він почув у ньому певний натяк на дівочий гнів, та незабаром знову перевів погляд на склянку у своїй руці, неспішно підняв її до губ і повільно осушив, тоді підійшов до свого крісла й важко в нього опустився.

Мет, який і далі стояв на тому самому місці біля каміна, куди його відштовхнула Ненсі, мовчки й налякано спостерігаючи за останніми батьковими діями, зараз неспокійно заворушив ногами, ще жалюгідніше затиснувшись від того, що Броуді, замислено сидячи у своєму кріслі, тепер перебував до нього ще ближче. Метью без упину обводив поглядом кухню, покусував бліді губи, тер одна об одну ніжні вологі долоні; він палко бажав покинути кімнату, але, гадаючи, що батько на нього дивиться, боявся поворухнутись. Врешті-решт, підбадьорений безнастанною тишею в кімнаті, молодик розширив поле свого огляду й дозволив собі на коротку секунду зачепити метушливим позирком обличчя свого сусіда. Метью одразу побачив, що Броуді не роздивлявся його, як він того боявся, а серйозним поглядом втупився у просвіт відчинених дверей посудомийні, і, заспокоївшись від цієї батькової замисленості, молодик висунув на пробу одну ногу, його не помітили, отож, продовживши свій скрадливий рух, він безшумно вислизнув із кухні.

Метью мав намір якнайшвидше забратися з будинку й поринути в нескінченне очікування на вулиці, поки батько не вкладеться спати, але в напівтеміні вестибюлю його увагу прикувала смуга світла, що вибивалося зі світлиці. Коли Мет зупинився, йому раптом спало на гадку, що оскільки Нессі вдома, він може провести з нею кілька затишних хвилин, перш ніж вийти у морозний вечір назовні. Крім того, Метью підсвідомо відчув нагальну потребу виголосити тираду про своє гідне похвали здобуття нової роботи і бажання отримати якийсь схвальний відгук, аби компенсувати шкоду, завдану його самооцінці. Отож молодик відчинив двері й зазирнув у кімнату.

Коли Метью зайшов, Нессі, яка сиділа за столом в незмінному оточенні своїх книжок, не підвела очей, а й далі сиділа, склавши на грудях руки, згорбивши плечі й зігнувши голову. Однак коли він озвався, юнка, вмить здригнувшись, відсахнулася, неначе її вдарило несподіваними хвилями мовлення в тиші кімнати.

— Я зайду на хвилинку.

То було єдине, що сказав Метью.

— Ой, Мете! — скрикнула Нессі, притиснувши свій маленький кулачок до лівого боку. — Як же ти мене налякав! Я не почула, як ти зайшов. Останнім часом, здається, мною підкидає від чого завгодно.

Коли Метью побачив теперішню сестрину поставу, нахил її голови, лагідні ясні очі, які мовчки перепрошували за її кволість, перед ним постав разючий спогад, і молодик тимчасово забув про власні турботи.

— О боже, Нессі! — вигукнув він, втупившись у сестру. — Ти стаєш як дві краплі води схожа на неньку. Вона ніби дивиться на мене з твого обличчя в цей момент.

— Ти так думаєш, Мете? — відповіла Нессі, якій певною мірою полестило, що вона стала об'єктом братового зацікавлення. — Чому ти так кажеш?