Арчибальд Кронин – Замок капелюшника (страница 103)

— Ріо-де-Жанейро, — величаво прорік Метью. — Я буду якихось кілька миль від нього. Дивовижне місто, і клімат там гарний. Там є перспективи у сто разів ліпші, ніж в Індії.

— Я впевнена, в тебе там все буде добре, — промурмотіла Ненсі, тепер уже повністю тримаючи Метову руку у своїй м'якій долоні. — Але мені тут буде без тебе так самотньо. Не знаю, що я буду робити. Тяжко молодій дівчині тут отак застрягнути!

Метью невідривно втупився в дівчину, немовби почуття, яке він у собі придушував, ще повністю не зникло, немовби воно, розчинившись тільки частково, залишило по собі якесь піднесення.

— Ти не хочеш, аби я їхав, — лукаво промовив він. — Я ж бачу!

— Та, звичайно, хочу, ти, бахуре! Я би в жодному разі тебе не зупиняла. То прекрасна можливість.

Ненсі докірливо стиснула Метью руку й додала:

— Крім того, ти ж казав, там солідні гроші?

— Так, там пристойна зарплатня! — погодився він значливо. — А вони ще й бунгало до того докинули. Чого тут ще хотіти? Мій досвід на Сході таки став мені в пригоді.

Ненсі мовчала, зі зворушливою щирістю вдивляючись Метью в обличчя, але натомість бачила незнайоме загадкове місто в тіні екзотичних дерев з кафе на вулицях і гуртом музикантів на площі; бачила там себе, як вона усміхається, весело пролітаючи повз в екіпажі із затуленим мереживною мантильєю обличчям, як вона п'є червоне вино, щаслива, вільна. Думки її були такі щемкі й зворушливі, що дівчина без труднощів пустила сльозу зі змокрілих очей, зачекала, доки та повільно, чарівливо скотиться гладеньким вигином щоки, а тоді ніжно прихилилася до Метью й прошепотіла:

— Ох, Мете, сонечко, мені буде тяжко без тебе! Ти зібрався покинути мене, якраз коли я почала…

Метью охопило дивне піднесення, коли Ненсі притислася до нього, і, схопивши її зажурене обличчя у свої долоні, він змусив дівчину на себе глянути.

— Не кажи, що починаєш, скажи, що ти вже кохаєш мене…

Ненсі нічого не сказала, проте порухом, переконливішим за слова, сховала свої лагідні очі, наче боялася, що Метью побачить силу її пристрасті.

— Ти кохаєш! — вигукнув Метью. — Я бачу, що кохаєш!

Губи сіпнулись, ніздрі розширилися, коли Метью сповнила несамовита втіха не лише від дотику дівочого тіла, але й від розуміння, що він потіснив свого батька, що доля дала йому в руки потужне знаряддя помсти.

— Я знаю, що блудниця, Мете, — прошепотіла Ненсі, — але хочу виправитись. Я покину його. Я цілу минулу ніч провела сама в передній спальні. Такого… такого більше не буде. Я ніколи навіть не гляну на іншого чоловіка, хіба б тільки пішла за нього заміж, тоді вже буду триматись його і ділити щастя й горе навпіл.

Метью й далі невідривно дивився на дівчину, а вона експансивно говорила далі:

— Думаю, я могла б ощасливити чоловіка, якби постаралася. Є в мені деякі штучки, які б йому так чи інакше могли сподобатися. Я б якнайліпше постаралася дати йому все, що він хоче!

Ненсі зітхнула й опустила голову Метові на плече.

Метові думки безладно металися серед бурі емоцій, але крізь приємний туман в голові він бачив, що це двічі бажане рішення: він не тільки завдасть удару батькові, а й сам отримає насолоду. Ненсі — жінка, одна на тисячу, вродлива, зваблива, палка, вона мала в собі не ту напористу, незграбну жагучість Аґнес Мойр, а делікатнішу, витонченішу й принаднішу пристрасність, якою її бліде, біле тіло було просякнуте, наче парфумом, і яка притягувала його своїм чистим полум'ям. Її краса також значно перевершувала всього-на-всього стерпну симпатичність злощасної Аґнес; постать її була не дебела, а елегантна, на витонченому вигині м'якої верхньої губи не було жодної загрозливої брунатної тіні; на переконання Метью, Ненсі була не лише вродлива, але й закохана в нього настільки, що в пристрасті покине його батька через свої почуття до нього. Снуючи такі думки, Метью впевнився у своєму рішенні й здушеним голосом вигукнув:

— Ненсі! Я маю тобі дещо сказати, таке, чого ти ще не знаєш… Дещо, що може тебе цікавити. Ти б хотіла дізнатися?

Ненсі млосно поглянула на Мета, закинувши голову назад так, щоб нахил її тіла підштовхував до обіймів, і вже хотіла було промурмотіти «Так», як раптом вхідні двері з клацанням відчинилися й із грюкотом зачинилися, і у вестибюлі залунали кроки. Дівчина миттю оговталася від свого вияву глибоких почуттів і, штовхнувши Мета до каміна, різко, пошепки вигукнула:

— Чекай там і не видай себе. Він не дізнається.

Тієї ж миті її руки злетіли до волосся і, пурхаючи легко, мов прудкі пташки, упорядкувала, пригладила ту незначну розтріпаність, яка могла виникнути. Дівчина негайно опинилася біля столу й застукотіла тарілками, коли Броуді увійшов до кімнати.

На якусь мить він завмер у дверях, погойдуючи в руці необгорнутою пляшкою, зі злісною похмурою огидою зміряв очима спершу свого сина, якого так рідко бачив, запитально перебіг поглядом на Ненсі, а тоді неспокійно поглянув знову на зніяковілу постать біля каміна. Своїм млявим розумом Броуді нічого не втямив про перебіг таємничих подій, який він перервав, однак його понурий позирк вихопив слабкий рум'янець на жовтуватій Метовій щоці, пригнічений погляд, нервову збудженість у позі, і спогади інстинктивно повернули його до тієї сцени в будинку на Завулку, коли він заскочив свого сина з Ненсі, яка виривалася з його обіймів. Броуді нічого не знав, нічого не підозрював, але це видиво завдало йому болю, він інстинктивно відчув, що в момент його приходу тут відбувалася якась прихована діяльність; з очей його, прошиваючи Мета, полетіли громи й блискавиці, і що довше молодик перебував під цим мовчазним поглядом, то неспокійніше ворушився й зі ще більшим зніяковінням опускав голову.

Стоячи біля столу, Ненсі, яка завдяки своїй вкоріненій сміливості спокійно й повністю опанувала своє обличчя, яка в душі лютувала через схвильовану безпорадність героя, якому так палко зізналася у своїй прихильності, спробувала врятувати Мета, в'їдливо кинула старшому Броуді:

— Чого ти там стоїш, Броуді, як якийсь великий ведмідь? Заходь і сідай, і не махай тою пляшкою, ніби хочеш мені голову розбити. Від твого вигляду геть перестрашитися можна. Ну, заходь уже.

Однак Броуді немовби не почув дівчину і, у жодний спосіб не зреагувавши на її слова, далі пас очима сина зі своєї зручної придверної позиції, далі розмахував пляшкою, як дрючком, аж поки врешті не озвався. Він гаркнув:

— З якої нагоди ти виявив честь сюди завітати? Зазвичай мені так не щастить, коли я заходжу додому в цей час. Тепер тобі вже не підходить вечори проводити вдома, ні! Ти одна з тих пізніх пташок, яку тут ледве можна колись застати.

Мет розтулив пересохлі губи, щоб заговорити, але перш ніж він встиг відповісти, Броуді знову розлючено озвався:

— Ти розказував Ненсі щось таке, що хотів би повторити мені?.. Бо коли так, то я чекаю і слухаю.

Тут, уперши руки в боки, розправивши свої зграбні плечі й обурено струснувши головою, втрутилася Ненсі:

— Чи ти здурів, Броуді, що так розбушувався? Про що ти взагалі торочиш? Як ти збираєшся далі так казитися, то попрошу не згадувати моє ім'я; буду вельми вдячна.

Броуді повагом повернувся й зміряв дівчину поглядом. Його напружене чоло розслабилося.

— Я знаю, жінко! Я все добре знаю! Я б ніколи в тобі не засумнівався і знаю, він занадто мене боїться, аби на таке піти, але чогось я взлостився, коли побачив того дурного, флякуватого парубійка. Він виглядає так, ніби в нього в роті й масло не розтопилося б, але я так чи так ніколи не забуду, що він пробував у мене стріляти.

Броуді знову розвернувся до Мета, який зблід на його останніх словах, і злісно вигукнув:

— Мені треба було здати тебе за то в поліцію, ти! Батька він пробував застрелити. Ти тої ночи легко відбувся. Але я вже не такий м'якосердий, як був, тому не показуй мені тут фокусів, бо, їй-богу, розколю тобі череп отою-во фляшкою. А тепер кажи, чого ти сюди прийшов.

— Він щось розказував про якусь роботу! — вереснула Ненсі. — Але я нічого не зрозуміла.

«Він що, так і буде мовчати?» — подумала Ненсі. Безмозкий дурень, стоїть там, збілілий і в'ялий, ніби м'яка грудка киту[109], видає з потрухами всю справу своєю безініціативністю.

— Яка робота? — сказав Броуді. — Говори за себе сам, шановний!

Нарешті Метью здобувся на слово, той Метью, який дорогою додому уявляв своє зверхнє поводження під час розмови і намічав план, як він поступово буде підводити до неї, той Метью, який щойно сказав Ненсі, що виплюне новину про свою нову роботу старому в обличчя.

— Я отримав роботу в Америці, батьку, — затинаючись, промовив він.

Лице Броуді навіть не ворухнулося, але, помовчавши, він глузливо сказав:

— То ти нарешті стаєш до якоїсь праці? Ну-ну! Дива ніколи не скінчаться. Спадкоємець дому Броуді збирається працювати? То добре, бо хоч ти й не плутався в мене під ногами, зараз, як я тебе знов побачив, то, здається, скоро викинув би тебе звідси геть.

Броуді зробив паузу.

— І що там за прекрасна робота? Розкажи нам про то диво дивне.

— То я сам собі знайшов, — запинаючись, промовив Мет. — Робота комірником. Я подався на дві чи три фірми кілька місяців тому, але така можливість часто з неба не падає.

— А як такому, як ти, дісталась робота? Тебе що, сліпий наймав?

— То через надзвичайну ситуацію, — вибачливо відповів Мет. — Чоловік, який обіймав посаду, нагло вмер. Він злетів з коня, і вони терміново шукали заміну. Мені треба буде зразу вирушати, десь на тижні, аби посісти його місце якомога швидше. Можливо, ти чув про ту фірму. Вони…